Вище за небо (казка-повість) - Сторінка 4

От Сокко… Він давно знає Роммуза і бачив, як той кожного разу, як хлопчисько, радіє, коли вони стають білими – мудрими і спокійними.

– Оце так вогнище! Воно перетворило червоних коней на білих! – з захопленням мовила Неллі. – Воно біле, бо незвичайне! – вирішила вона, потім підвела оченята, поглянула на бородатого Роммуза і несподівано запитала: – А який він, Могутній чарівник?

Обличчя Роммуза засяяло тихою незбагненною таємницею…

– Могутній чарівник… він, як світ… Його любляче серце таке щире, таке безмежне, що там може вміститися небо.

– Небо?.. – здивувалася Неллі і поглянула на небо. "Якого ж тоді Могутній чарівник зросту, якщо його серце таке величезне?" – розмірковувала вона.

Правитель Країни глибоких роздумів – турботливий і гостинний… Він напоїв своїх гостей чаєм з духмяних трав, пригостив диким медом… І вони б, напевно, ще довго сиділи біля його чарівного вогнища, слухали його шепотіння і розмовляли… Але треба було вирушати. На Неллі чекає небо. Там ще скільки всього цікаво, містичного, чарівного, що дівчинка неодмінно має побачити.

Роммузу не хотілося їх відпускати… Та він знав, який непростий шлях має здолати ця маленька дівчинка. Добре, що з нею Сокко… З ним вона не заблукає.

Покатавши Неллі на своєму крилатому коні, Роммуз провів їх до обрію своїх володінь – до найвищої вершини гір, що громіздким сіро-зеленим кільцем височіли довкола країни.

– Не баріться... Тут хоч і красиво, але небезпечно, – застережив правитель і, попрощавшись, хльоснув свого швидкого, як думка, коня, і помчав до куреня, і до вогнища, навколо якого паслися коні.

– Небезпечно через те, що високо?! – зауважила Неллі, милуючись горами, пухнастими верхівками могутніх ялин, що зеленіли внизу. – Як же тут гарно!

– Нам час вирушати! – промовив Сокко і подав їй долоню.

– Ні… Ну, будь ласочка… Я ще хочу постояти тут... – просила Неллі.

– Гаразд! – погодився Сокко. Він розумів дівчинку. Адже пагорб, що неподалік її дому, значно менший за цю могутню гірську вершину. Сокко знає: гори дарують відчуття безмірної радості і свободи… Коли стоїш на вершині, цілюща сила Землі, її краса, її спокій… незримо озиваються десь у глибинах твоєї душі… і надихають, і підтримують… зміцнюють віру і не дають забути, що ти є на світі... І все, що відкривається твоїм очам – ліси, луки, поля і долини, гори, ріки, моря, – все створене для тебе!

Неллі не боялася висоти. Вона йшла гірським кряжем… Одна… Їй захотілося трішки пройтися самій… Сокко непомітно йшов слідом і пильно наглядав за нею.

– О-о-о-о! – милувалася Неллі, вдихаючи ніжний, ледь уловимий аромат… Вона й не думала її зривати… Сиділа навколішки, оглядала білі оксамитові пелюстки і зовсім не помітила, як поруч з'явився баский чорний кінь… А за ним другий, третій, четвертий… Ці негадані коні-роздуми виникли раптово – прямісінько перед нею. Їх темні розхристані гриви налякали Неллі… Та вона над цим не замислювалась. Бо гірська квітка була такою маленькою, такою беззахисною… і дівчинка схилилась над нею, сховавши її від коней. А ті… іржали… гарцювали... тупотіли копитами… Добре, що Сокко їх встиг відігнати. Він взяв Неллі на руки і, пригорнувши до себе, здійнявся у небо.

Неллі була у безпеці. Та хоч вони з Сокко були вже достатньо високо й далеко від гірських вершин, шалені коні не відставали… Мчали слідом, наздоганяючи.

І тут Неллі згадала про біле багаття і подумала: "Як добре було б, якби його чарівний вогонь завжди був зі мною!".

Дівчинка й не помітила, як її думка зробилась прозорим білим конем і опинилася в Країні глибоких роздумів. Роммуз почув її. Він здогадався: його друзі у небезпеці. На своєму крилатому коні він полетів так швидко, як блискавка.

– Я ж попереджав! Перебувати на краю небезпечно! – вигукнув він, одвертаючи скажених коней.

Неллі здалеку упізнала Роммуза… почула його коня і виляски батога… Притулившись тихенько до Сокко, схилившись щокою йому на плече, вона бачила усе, що діється позаду… Сокко теж бачив і дивувався:

– І як правитель дізнався, що ми в небезпеці?

Неллі мовчала. Вона здогадалася! Це все її думка! Думка про чарівний білий вогонь миттєво опинилися там, куди потрапляють глибокі людські думки… Яке щастя, що Роммуз її відразу помітив!

Із захмарної висоти вони з Сокко бачили, як він жене коней до білого вогнища…

– Сокко… А чорні коні можуть зробитися білими? – поцікавилась Неллі?

– Можуть! Завдяки шепоту чарівного вогнища.

Маленька Неллі й сама про це здогадувалася... Але їй так цікаво було, що скаже Сокко.

***

Вони піднімалися вище… і вище… Вдивлялися у глибочінь неба і намагались не згадувати чорних коней.

Краса небесних сфер зачаровувала. Десь далеко вгорі сяяло сонце. Його промені зігрівали густу блакить і збиралися в Сонячний вітер, що святково здіймав небеса, відкриваючи їхнім очам Країну високого натхнення.

Ця країна нагадувала простори Матінки-Землі… Небо було так само безкраїм і неймовірно красивим. Сонячний вітер линув небом, розсипаючи золоті яскринки… здіймався до сонця… звивався навколо нього… горнувся, наче дитина… а потім знов линув небом...

Неллі відчула: вітер радий, що вони з Сокко помітили цю незвичайну країну… І, прилетівши до них, легенько торкнувся їхніх сердець…

– Який же ти, вітре, милий… Сонячний! – радісно промовила Неллі.

– Так! Авжеж! Сонячний! Сонячний вітер! Саме так ти мене називала!

– Я?

– Ти… Ну… Ну як же? Невже не пам'ятаєш?

Сонячний вітер тепло горнувся до дівчинки, бачив, яка вона щира, весела… Але він ніяк не міг зрозуміти, чому не б'ється її серце?

– Чо-му-у-у? Чому-у-у? Чому твоє серце мовчить? – тихо запитав він.

– Воно втомилось… – весело сказала Неллі. І пригадала, як стояла на своєму улюбленому пагорбі і відчувала в собі такий приємний і нестримний Сонячний вітер. – Я пригадала… Пригадала ту мить, коли назвала тебе Сонячним! – промовила Неллі. – Але… тоді я не бачила тебе так, як зараз… Тоді… я відчула тебе всередині себе.

– Який же я щасливий, що ти не забула! – сказав Сонячний вітер і зізнався: – У земному світі мене неможливо ось так побачити… Можна лише прислухатися і відчути… Зазвичай люди мене відчувають у тиші… І то – не всі! А тільки ті, що люблять навколишній світ...

Неллі з захопленням слухала. Їй цікаво було все, що розповідав Сонячний вітер… Солодко… і так таємничо… її мовчазне, стомлене серце сповнилося радісного, бурхливого і живого почуття… Саме таким і є високе натхнення!

Вони летіли небесами. Сокко тримав дівчинку за руку… А Сонячний вітер линув попереду і з висоти показував дивовижі своєї країни: ліси, озера, гори, ріки, долини...

Поміж вкритих ялинами гір показалося джерело. Воно бриніло, виграючи на сонці... Його кришталево-чисті води пробивалися з-під величезного каменя і, долаючи скелясті пороги, водоспадом стрімко линули вниз, утворюючи безліч веселих струмків. Над їх невщухаючими хвильками й буранцями палахкотіла райдуга. А вгорі кружляли журавлі. Їх було так багато!

– Скільки журавлів! – заворожено шепотіла Неллі.

– Це – вісники натхнення! – пояснив їй Сонячний вітер. – Чудодійне джерело дарує їм сили, і вони летять до Землі, щоб хоч трохи відволікти людей від повсякденних турбот, тривог, смутку… А потім ці журавлі знову вертають сюди.

– Фантастично! – сплеснула долоньками Неллі і запитала: – А мені… джерело може дарувати силу? Щоб, коли повернуся додому, я змогла бігати швидше за всіх моїх друзів.

– На жаль, це неможливо… – промовив Сонячний вітер. – Джерело дає силу лише журавлям.

Почувши таке, Неллі засмутилася. А журавлі... Вони все кружляли, курликали і були такими щасливими…

– Неллі, якщо хочеш, давай повернемося назад – додому, – з розумінням промовив Сокко й додав: – Ця подорож – непроста! Не кожному вдається дізнатись: що знаходиться там – вище неба.

– О! Це правда? Ви прямуєте вище за небо? – зацікавився Сонячний вітер і таємничо поглянув на Неллі.

– Так! Прямуємо… Але я хочу, ще тут побути! – сказала вона, прогнавши раптовий смуток.

– Якщо так… Тоді полетіли далі! – засміявсь вітер і полинув над мовчазними верховинами, над полями, річками, лугами – до гаю.

Крилатий юнак і дівчинка полетіли слідом. І невдовзі опустилися на духмяній галявині, серед дубів. Довкола дзвінко співали пташки. Всюди квітували проліски. Густо розрісшись попід деревами, вони нагадували сині озерця.

Та один пролісок ріс осторонь… Він ніби відбився від свого гурту, квітуючи вдалині. Ступаючи по шелесткому торішньому листі, Неллі підійшла до нього, доторкнулась його гладеньких листочків і почула чарівний, переливчастий голосочок:

"Задивляйся в мої сині очі,

Забирай мої сни, якщо хочеш…

Пелюстками небес доторкнуся,

Як натхненням в тобі обізвуся.

Пелюстки мої ніжні… веселі –

Не зривай… Не зривай мене, Неллі!" – прохав пролісок.

Неллі слухала… Дивувалась… Хоча й знала, що все на світі – живе – і вода, і дерева, і квіти…

– Я і не думала тебе зривати, любий проліску! Я підійшла, щоб помилуватись, – зізналась вона.

Тому, хто за нею тихенько спостерігав, дуже цікаво було хоч краєчком вуха почути: про що ж вона розмовляє з весняним проліском… Але ж… не гарно підслуховувати чужі розмови!

В Країні високого натхнення Неллі почувалась як вдома. Усе раділо її присутності: і стежки, і дерева, і пухнастий джміль, що кружляв довкола, і дзвінкоголосі пташки, і закохані проліски…

Звідусіль доносилися милі її серцю пахощі.. звуки… А вона не відходила від проліска, що зачудовано дививсь у її сизі очі.

– Не дивуйся, Неллі – просто вір!

Ти не знала дива до сих пір.

Лиш поглянь, як небо виграє…

Я квітую! Я дивую, бо я – є! – радо озвався він.

"Який потішний!" – подумала Неллі. За час цієї незвичайної подорожі, вона відчула, яке це щастя – бачити… відчувати… і любити: небо, сонце,

дерева, квіти, пташок і все-все, що є на світі. І тепер вона ніскілечки не соромилась своєї плаксивості…

– Все! Годі плакати! Полетіли додому! – рішуче промовив Сокко.

– Ні! – кивнула Неллі. – Не полечу!

– А чому ж тоді на очах – сльози?

Сонячний вітер знав, чому воно так. Він дивився на Сокко… І йому було дивно, що його давній знайомий не здогадується про таємницю цих сліз.

– Це ж благодатні сльози! – промовив вітер і додав: – Якщо вони з'явилися на очах, це означає, що душі доторкнулося істинне щастя.

Вітер-натхнення знав: такі сльози захищають людей від зневіри… А те, що станеться за мить, стане для його друзів красивою несподіванкою.

– Лише погляньте… Лише погляньте! – дивувався Сокко, помітивши, як крізь шар сухого листя, там, де щойно впали сльози, пробиваються маленькі блакитні метелики, розправляють свої махрові крильця і летять боязким хороводом.

– Що тут казати, – засміявся Сонячний вітер.