Вище за небо (казка-повість) - Сторінка 6

Побачивши, як промені, подібно низці* веселих гейзерів*, омивають обриси цієї чарівної країни, дівчинка запитала:

– Як красиво! Що це?

– Країна щасливої тиші – знаходиться вище сонця. Це його промені обіймають, зігрівають її з боків і знизу, як паляницю, тому воно так.

Теплі промені сонця розливалися, сягали ввись, підкреслюючи силуети дерев. Зорі були так близько! Вигравали між яблунь. Неллі помітила, що зірки надто схожі на людей: одні згасають, інші народжуються... Зачаїлись у цій неповторній тиші… споглядають… милуються…

На деревах увесь час з'являлися пуп'янки... Чарівно розквітають, даруючи відчуття миру і спокою. Квітнуть, обсипаються, і на їх місці з'являються нові… І так без кінця!

– Сокко, лише поглянь! – вигукнула Неллі, показавши на квіти.

– Тихше... – промовив він пошепки. – Бо так ми сполохаємо щасливі людські відчуття.

*Гейзери – гарячі джерела, що б'ють фонтаном.

*Низка – нанизані на нитку або дротину подібні предмети.

– Людські відчуття? Тут? – запитала Неллі.

– Так. Як би тобі це пояснити… – розмірковуючи, промовив Сокко і продовжив: – Коли народжується дитина, то на небі з'являється нова маленька зірочка, що росте разом з нею. Приходить мить, коли дитина і зірка стають дорослими і розквітають… як ці яблуневі квіти. Якщо людина помирає, то і її зірка теж помирає, покидає небо і, згораючи летить до Землі.

Із зіркою згорає прожите людиною горе. Добрі вчинки залишаються у рідному краї… А велике радісне відчуття, що люди звуть щастям, відлітає сюди – в Країну щасливої тиші… І квітує… квітує…

– Неймовірно! – прошепотіла Неллі, торкаючись шкарубких стовбурів.

– Це незвичайні дерева! Вони – хранителі людського щастя, що ніколи не перестає.

Неллі замріяно слухала Сокко… дивилась на розквітаючі пуп'янки… А вдалині цього дивного саду, ніби з повітря, виникло деревце. Красиве… маленьке, але ще без квітів…

Бутони… Суцвіття… Пелюстки… Вони зачаровували і без слів розповідали про незбагненне… незриме… але таке помітне і значуще, коли десь дівається з тіла... Про те, що зблискує живим вогником у очах… і змушує дихати, відчувати, рухатись, говорити, сміятись…

Дівчинці відкрилася велика таємниця: щирі, сміливі, люблячі люди живуть вічно, бо їхня велика душа і є щастям.

Щасливі люди роблять щасливими інших! Живучи на землі, вони вірять, надіються, люблять, а коли приходить час – їхня душа відлітає сюди.

Щаслива Неллі забула про все на світі… Вона не тривожилась тим, що було і що буде… Милувалася цвітом… зірками…

– Певно, десь там, угорі, одні тільки зорі, – сказала вона. – Бо ця яблунева країна – вище за сонце і місяць!

"Яка розумна, хоч і маленька!" – подумав Сокко, поглянувши у її щасливі оченята... Узяв за ручку і повів.

Легкий пелюстковий килим покірно здіймався від їхніх кроків… Услід щастям дихали яблуні...

– Тепер можна повернутись додому! – сказала Неллі.

Але вона знаходиться так високо, що вже не зможе повернутись назад.

Сокко завжди знав, що знаходиться вище за небо… навіть тоді, коли соколом кружляв над узгір'ям. Але неможливо було соколиною мовою передати все те, що Неллі судилось побачити.

Вона і не здогадується, що перебуває одночасно і на небі, і на землі, де вона міцно спить і не чує, як мама тихесенько кличе Могутнього чарівника, щоб він завітав у їх дім, і серце її маленької Неллі затріпотіло у грудях, наче весняний метелик, зробившись таким, як у всіх здорових дітей.

Жінка ніколи не нарікала, що її донечка такою з'явилась на світ... Вона розуміла: небо дарує таких дітей тим, кому довіряє.

– Як же я хочу додому! – сказала Неллі і вже розправила крила, щоб полетіти до мами… до друзів…

Вона була така радісна! Але Сокко не поспішав... Стояв і задумливо дививсь крізь духмяне мереживо яблунь, поміж бурштинові зграї зірок… кудись далеко-далеко…

Над Країною щасливої тиші простелявся широкий зоряний шлях.

– Неллі… А знаєш, що буде, коли ми з тобою піднімемось вище усіх цих зірок?

– Що? Невже там, – вказала вона пальчиком вгору, – є ще щось?

– Є… Поза всяким сумнівом – є!

– Що там? Що? – допитувалася дівчинка.

А Сокко, як зазвичай, посміхнувся, змахнув крильми і полинув над квітучими яблунями.

Неллі теж полетіла… Здійнялася над зоряним шляхом, наздога-няючи...

– Прошу! Скажи, що ж там? – просила вона свого дивного друга. А він летів… і посміхався… бачачи, як далеко внизу залишились зірки.

***

Друзі мандрували далі. Летіли все вище і вище…

Глибока вись зустрічала темрявою. І хоча їхні крила світилися, цього було недостатньо, щоб осяяти небо.

Вони летіли поряд… Щоб Неллі не боялась, Сокко тримав її за руку, а сам здійняв очі і дивився… дивився…

Що він намагається там помітити – Неллі не розуміла… Але й не питала.

Вони летіли надто довго. А потім побачили у беззоряній вишині окутані м'яким яскраво-небесним сяйвом простори. Неллі їх упізнала! Адже тут було усе їй до болю знайоме: і ліс, і кущики терну, і тиха річечка, і високий, заквітчаний сон-травою, пахучими фіалками і горицвітом пагорб… Праворуч так само стояли старенькі тополі, що тихо скидали яскраві сережки і мрійливо линули вдалину своїми шелесткими думками.

– Невже це – мій край?! – запитала Неллі.

– Це – Країна вічної радості! – сказав Сокко. – Її простори надійно сховані від всілякої суєти.

Неллі здивовано знизувала плечима... Оглядала усе довкола і запевнялася в тому, що ця країна надто схожа на її миле узгір'я. Тут таке ж неймовірно красиве небо… дерева… квіти… трава…

Але дівчинка вірила Сокко і намагалася не зважати на всі свої відчуття. Вона раділа… вдихала таке духмяне повітря, слухала шепіт трави, переливи солов'їв, розмову бджіл… дивилась на ящірку, що шелестіла травою… і милувалася яскравим безхмарним небом... І тут… вона збагнула, що на небі немає сонця.

– Це така… світла ніч? – раптом поцікавилася вона.

– Ні. Тут так завжди! – зазначив Сокко.

– А як же тоді все буяє, цвіте? Адже сонце зосталось десь далеко внизу – під товщею глибочезної темноти.

Неллі нічого не розуміла. Була такою збентеженою... і не помічала того, що бачив Сокко.

– Дивись! – сказав він і показав на фантастично-яскраве сузір'я, що з'явилося серед ясного неба.

– Це ж зорі! Дуже яскраві зорі! – вигукнула вона.

– Ні… Це не зорі.

– А що це? Що тоді?

Яскраве сяйво опускалось все нижче… Прибувало все ближче до них…

– Це ж люди! – нарешті мовила Неллі. – Хто вони? Чому від них скільки світла?

Авжеж, Сокко це знав, але не поспішав казати.

І ось… ці променисті люди опинилися перед ними. Семеро крилатих юнаків були дуже схожі на Сокко. Разом з ними був чоловік, яскравіший за сонце… У нього такий лагідний погляд…

"Мабуть, це мій тато!" – подумала Неллі. Саме таким вона уявляла свого татка, якого ніколи не бачила. Дівчинка не знала, де він… Просила маму, щоб вона розповіла їй про нього, але матуся щоразу засмучувалася, так нічого і не розповівши.

Неллі не ображалась на маму, хоча не розуміла: чому у її друзів є татусі, а в неї – немає.

Цей чоловік підійшов до неї. Нахилився…Таємничо поглянув у її щирі, глибочезні очі і сказав:

– Я бачив твою мрію, Неллі! Казковою білою птахою вона прилетіла до мене.

Дівчинка слухала і не могла повірити! Невже це і є той Могутній чарівник, який знає усе про всіх на світі і може здійснити будь-яку мрію?

– Ви – Могутній чарівник? – тремтячим голосом запитала вона.

– Так! – погодився він. – Я Могутній чарівник… А це – мої крилаті помічники – Ангели, – сказав він і, всміхнувшись, додав: – Люди звуть мене по-різному: хто Небом, хто Безмежною Світлою Силою, хтось Природою, Всесвітом… А хтось – Богом.

Його погляд був ясним і глибоким, як сонячне небо. А голос! Неллі слухала б його і слухала. Він зачаровував, проникав до її ніжного серця.

– Я завжди був з тобою! Для мене не існує відстані, кордонів і меж. Коли тобі буде радісно, знай – це я… Коли тобі буде сумно і важко, ти тільки згадай… тільки поклич мене... І я підтримаю… захищу… утішу… Я завжди тебе бачу! Завжди тебе чую! І ніколи тебе не покину!

– Ніколи-ніколи? – спитала Неллі.

– Ніколи-ніколи! Хоч надалі, так явно, як зараз, ти не зможеш мене побачити. Але навіть тоді ти відчуєш, що я – з тобою.

Ці слова, мов незабутня цілюща мелодія, торкнулись її дитячого серця. Здивування змінилося радістю… А потім з'явився смуток, і в очах заблищали сльози.

– Все буде добре! Все буде добре, Неллі… – втішав її Сокко і разом з нею переживав цю омріяну радість і водночас її по-дитячому світлу, несказанну тугу – за мамою, за домом, за друзями…– Ти скучила за домом! – зауважив її ангел-хранитель Сокко.

– Дуже скучила! – кивнула вона у відповідь, не відводячи очей від Могутнього чарівника, що здійняв над нею долоні.

– Ось і все! – сказав він. – Віднині, дівчинко, "твій двигун" працюватиме, незважаючи ні на що. Твоє серце зцілилося! – зазначив Могутній чарівник і додав: – Вертайся, Неллі… Вертайся до мами!

– Вертайся! – повторив за ним Сокко.

– Вертайся! Вертайся! Вертайся! Вертайся! Вертайся! Вертайся! Вертайся! – промовили Божі Ангели.

І Неллі здійняла свої золотаво-прозорі крила і полинула додому – до мами. Вона летіла не сама… Її проводжали Ангели. Захищена і дуже щаслива, вона поверталась!

Шлях назад пролягав крізь темну безодню… крізь загадковий зоряний простір… похмуру синь… повз сонця і місяця… І не здавався далеким. Дівчинка бачила: її золотаві крила зробились такими прозорими, що стали невидимими.

"Але ж… вони є! Вони нікуди не ділись!" – у думках промовляла вона й відчувала: її крила зміцніли і стали значно більшими.

У якусь мить Неллі збагнула, що знов опинилася в темряві – глухій, непроглядній… У тій, що раніше її трохи лякала. Та зараз вона не боялася, линула далі навіть тоді, коли побачила, що зовсім одна… Ангели ніби розтанули в повітрі… Стали невидимими – так само, як і її вірні крила.

– Ти народжена бути щасливою, Неллі! Ти – Берегиня Гармонії… Пам'ятай це! Пам'ятай! Пам'ята-а-а-й… – тихим відлунням озивалися ангели.

– Я знаю, що знаходиться вище за небо! Я знаю! Знаю! – радо відгукнулась до них маленька Берегиня Гармонії. І відчула, як у чарівному теплому дзвоні скресає темрява… І стало так світло, так гарно… І вона глибоко вдихнула повітря.

– Неллі… Моя маленька Неллі! – промовила мама, почувши її глибоке дихання.