Віщий Олег - Сторінка 11

Князь деревський пропустив лодії вперед, а пішців замкнув з усіх боків дружиною і кілька днів ішов за ними назирці. І одного вечора, коли ратники Олегові, втомлені лісовими переходами, розташувались біля розкладених вогнищ, деревляни зненацька напали на них і почали рубати мечами. У таборі зчинився лемент і зойк, метушня і переполох. Оточені не встигли добре й розгледіти, звідки з'явились на них нападники,— почали розбігатись в заростях лісу. Розсіявши пішців, Маломир кинувся навперейми лодіям. І невдовзі перетнув і їм шлях. Січа була коротка і запекла. Малко дістав мечем навіть лютого Свенельда, підчепив йому щелепу. Аж на кольчугу витязя покропилась його варязька кровиця! Після цього Олег не міг змусити дружину варязьку битись далі. Довелося завертати назад. Перемога деревлян була велика. Волхв воскуряв жертви на Великому Камені; Маломир хмелів од слави; Ярка ж дякувала у молитвах богам за поміч, поминала і жахну жертву, нишком оплакувала загублене життя київського священика. Все діялося по слову волхва. Воістину, віщун знав волю Неба. Але хто міг сказати, що Олег відмовиться й надалі від бажання помститись деревлянам за свою поразку і приєднати їх країну до Києва? Хто підтримає тоді деревлянського князя? Про це застерігав загиблий Местивой. Довколишні слов'янські землі під владою Києва. Лишень Дунайська Болгарія стерегла свою незалежну могуть і від Царгорода, і від інших держав та народів. Київський Олег ще не сягнув туди своїм пролазливим лукавством. Треба поспішати деревлянському князеві першим зав'язати соуззя із болгарами. Доля одягла на чоло Маломира вінець переможця — саме час з'явитися на очі царя Симеона і просити в нього невісти для князя і священиків для охрещення значних людей. Княгиня вирішила все уладнати, а потім сказати синові. Тож, не гаючись, покликала із малого градка Житомира знатного гостуна-купця Турбіду, який часто ходив на торги в Болгарію, добре знав той шлях. Нехай збирається Турбіда негайно ж до Преслави, а з ним піде і сольба від князя — невісти для нього просити. Широкоплечий, приземкуватий купчина був схожий на величезний пень дуба. Почувши про сольбу, аж очі витріщив з-під острішкуватих сивих брів. Широка розлога борода його затряслась, губи затремтіли. — Не кидай мене на грішну стезю, княгине! Не штовхай до біди. Коли дізнається про те наш великий волхв,— скине на мене прокляття Неба і Дажбога, нашого повелителя. У болгарського царя-християнина і доньки, і вся рідня християни. Осквернить нашу віру праведну і богів наших, княгине. Змусить усіх нас хреститись. Як жити будемо?.. Або клич волхва. Хай дасть дозвіл. — Пощо йому клопіт князя? — жахнулась княгиня. — Князів клопіт — клопіт усієї землі. Ти дбаєш про нашу землю і про соузника для князя. Добре робиш, княгине. Супроти Києва ми самі не вистоїмо. Але ж відаєш, наш волхв Борило зело грізний! Пощо тривожити його гнів? Візьми раду з ним. Ярка не хотіла говорити з волхвом. Вона його завжди боялась, а тепер не могла дивитись у бездонні чорні очі убивці праведного священика. Хоча... він віщував перемогу її синові — і перемога прийшла. Але скільки попереду ще тих ратних доріг у її сина? Звичайно ж, вона воліла, аби Маломир узяв рядницю з Олегом київським, аніж мати оцю загрозливу перемогу. Турбіда вертівся перед нею, умовляв, хитрував. Хотів і княгині догодити, і не йти супроти волхва. Лукавий же цей торговий народець! Відтоді як жона останнього Києвича, княгиня Ярка, втекла від погромника Олега з Києва і опинилась у деревлянській країні, вона змушена була стати і під захист деревлянських кумирів, і їхніх волхвів. Волхви тут були опорою князівської влади — вони підбивали народ під руку і силу князя, вони розмовляли з Небом і дізнавались його волю. Як тут суперечити волхвам? А ще й коли прийдуть сюди християнські святителі,— без зіткнення з волхвами не обійдеться. І ті, й ті борються за свою владу над волею і душами людей. Тільки ж християнська віра принесе деревлянській землі ще й сильних соузників — інші християнські держави. Старі кумири і волхви відгороджують її землю від усіх — і від інших країн слов'янських з їхніми кумирами, котрих ревно оберігають, і від християнських, чи сарацинських, чи іудейських богів, та разом і від великих держав, які могли б стати опорою князя в своїй землі. — Добре. Я сама піду до волхва Борила. А ти готуй людей і товар. Турбіда полегшено зітхнув, стрельнув чіпким поглядом по світлиці, відзначив, що не так уже й багато срібла в ларцях у княгині, яка так поривається породичатись із велеможним болгарським царем. Гай-гай! Чи знає вона, що цар Симеон нині возсідає в Царгороді на золотому троні поруч із царем вселенської Ромейської імперії!.. Що він як рівний сідає й з патріархом константинопольським! Навіщо йому родичатися із цим не відомим нікому і нічим не славним поганським князьком деревської землі? Земля його, хоч і велика, хоч і має чимало градків, але невідома у світах. Та й то: київські володарі уже давно занесли меч над нею. Сьогодні Маломир відбився, а завтра Олег збере з підвладних земель нову рать, покличе ще більше варягів. Хто допоможе тоді Маломирові? Мати-княгиня це розуміє, але вона замахнулась на недосяжне... Хай-но поговорить із волхвом. Він їй зубія покаже!.. Ярка також знала, що волхв Борило не дасть нізащо своєї згоди. Пощо до нього йти по честь, коли дістанеш лишень безчестя? На купця Турбіду зачаїла обиду — лукавий серцем, із заячою душею чоловік. Знає, що Маломир не вмогутнів, то й крутить хвостом. Коли б його язик не призвів до біди. Якось уже дуже вертівся і зиркав по світлиці, ніби зважував не силу її слів, не майбутнє своєї землі, про котру вона піклувалась, а силу золота в ларцях. Був би її Малко могутнім, ніхто не посмів би відмовити його матері!.. Багатого і владного всі люблять, бо бояться, бо може вбити або купити. Вона ж не може ні того, ні того. Не буде більше говорити з цим купчиною, хай собі йде, куди хоче. У Болгарію треба йти самому Маломиру. Доки мир возліг на порубіжжях його землі. Допоки Київ не зібрався із силою. З тими словами й пішла до сина-князя. Вона скаже йому: борше іди в Болгарію, доки твоя земля в честі і славі... * * * Веселина гриміла цебрами і довго спускала в колодязь журавель. Вичікувала, доки ближче підійде Щербило, що поволі вів коня на поводу. Либонь, повертався з поля, як і вона оце щойно прибігла. Сонечко підсушувало весняну землю, і настала пора сівби. Усі в полі — і старі й малі. Нива дядька Златорука була поряд з їхньою. Сусіди цілий день були один в одного перед очима, але не до розмов. Веселина з Крушкою садили квасолю й капусту, Гордослав розсівав жито і просо по ораниці. Те ж робили всі, хто вийшов сьогодні в поле. Як журавлині ключі, ішли один за одним сівачі, розбризкуючи поперед себе із жмень золотисте зерно. Теплий вітер щедро обвівав вологі груди й обличчя хліборобів, заволочував засіяну ниву сухим чорноземом. Дощів не було давно. Земля курилася чорною пилюгою. Це був поганий знак. Про це думали дорослі. Веселину ж цікавило інше. Оком зорила нишком за тим Щербилом, який, певно ж, знав про це і все потріпував чубом, що розсипався йому на чолі, аж затуляв очі. Він частіше набирав у жменю зерна, так що вітець його Златорук це помітив, спинився, довгим поглядом подивився на сина. Мовляв, хліборобу негоже бути неощадливим, дивись, на всю ниву ще й не вистачить зерна. Щербило почервонів, аж сльози йому на очах виступили. Хоча батько ані словечка не зронив. Знав, що на сусідській ниві дівчина буде кпинити з хлопця. Час весілля наближався, родичі ще взимку домовились за дітей. Як тільки обсіються, упораються з худобою і молодняком, настане година і для весілля. Орачі засіватимуть свою житейську ниву новим насінням, щоб їхній рід не виводився на цій благодатній землі. І цю справу вони робили статечно, за звичаєм і велично. Веселина схилилась над цямриною й бовтала цеберком у колодязі, начікуючи Щербила. А він ніби й не бачив її — сонце, чи що, сипало йому в зіниці розплавлене золото вечора і ніби ховало дівчину в снопах свого осяйного проміння. Ось він припнув до конов'язі коня, обернувся, щоб підійти до колодязя. І враз дівчина випросталась, засміялась до нього білозубо, засміялась ямками на тугих рум'яних щоках, уже пойнятих весняною смагою. Поставила на землю цебро з водою і перелила в своє відро. Хлопець від несподіванки здригнувся. Дзвінкий сміх Веселинки злетів іще вище. Не таланило йому сьогодні: постійно його гордість ганьбиться в її очах! Досада холодком війнула в груди. Та ж вона з нього насміхається!.. Мовчки підійшов до колодязя, взявся за журавель. Мовчки набрав води і напоїв коня, мовчки поставив цебро на цямрину. Веселина здивовано стежила за ним. Чого мовчить? — Ти чого? — спитала переполошеним голосом. — А нічо...— кинув нехотя й пішов до коня. — А коней сьогодні... поженеш на ніч? Не знаю...— І повів свого коника додому. Веселинка дивилась йому вслід. Ніби ж і не образила його нічим. Може, не люба вже йому? Після заручин, що їх справили ще взимку, вони не раз стояли під вербою при зорях. І щось говорили. І про щось мовчали. А їй все одно було легко і радісно! А по травах Щербило часто кликав її на луки, коли гнав коней на ніч. Веселина потай тікала з сінника, коли сон уже зморював усіх, і бігла в росяні трави, у весняні тумани. Місяць сріблив їй дорогу і щедро відмірював до світання теплими пригорщами весняного кохання. Голос горлиці будив її на зеленому ложі, і вона мчала додому, аби встигнути до ранкового порання худоби. Ні втоми не чула, ні голоду. Не ходила — літала на крилах. І ось ніби спіткнулась об камінь. Наречений уже не кличе її з собою. Навіть не хоче з нею говорити. Шукала свою вину в собі. Була одна лишень вина її — велика відданість йому. Але хіба то вина? Хіба гріх любити усім серцем і усім тілом? Коли є любов — навіщо ж ховатись? Ні перед людьми, ні перед коханим не хотіла критись. І тепер ось також не хотіла визнавати за собою якогось гріха. Та серце тривожно стискувалось в якомусь передчутті. Наречений не кличе її вже... А він тим часом ішов додому, вів коня за вуздечку і думав також про них обох. Батьки обручили їх за звичаєм з Веселинкою.