Віщий Олег - Сторінка 12

За звичаєм вважав себе нареченим женихом, за звичаєм і весілля мають відіграти й відспівати. Не питали у нього згоди. А коли б спитали, сказав би: хай-но ще попарубкую! Та не сказав би, чого хотів бути вільним, яко вітер. Бо й сам до тями не прийде від свята Масниці. Того дня послали його на Княжу Гору з солоною рибою від їх кінця. І тоді й трапилась з ним пригода. Пригода не пригода, а якась приключина приключилась. Повернув, було, вже назад від княжої комори, а назустріч шалені коні! Трійка коней летіла, немовби за нею мчала вовча тічня. А в санях стояла дівчина. Обличчя її було перекошене від жаху, в широко розкритих очах застиг жах. Віжки вислизнули з її рук, і вона побілілими пальцями вчепилась у борт саней. Щербило одним стрибом кинувся навперейми, схопив коней за оброть і завис на ній. Схарапуджені коні почали заспокоюватись і стишувати біг. Коли сани вже зовсім спинились, дівчина раптом непритомно звалилась на сніг. Він кинувся до неї, розгублено тупцював навколо і не знав, що вчинити. На жовтаво-блідому лиці її тремтіли довгі чорні вії, що прикрили очі. Високі тонкі бровенята мертво застигли на восковому чолі. Вітер ворушив темну горностаєву опушку її боярської шапчини і кожуха. Тонкі жовтаві пальці безвільно загрузли в снігу. Щербило стяг їй шапчину, розстебнув кожух і снігом почав терти чоло й щоки. Дівчина розплющила очі. Білі тугі вуста зрожевіли. — Ти? — Вона щось хотіла спитати. — Ага!.. Я спинив твоїх коней. Чого так мчала? — Це варяжини кляті нашмагали коней і пустили їх. — Навіщо? — А позбиткуватися з мене! — Але ж ти болярична?! — Авжеж...— Дівчина поправила на голові розхристане волосся й наділа свою боярську шапку. — Скажи вітцеві, хай покарає їх. — Якраз! Вони і над ним гулюлюкають. — Над боярином? — не йняв віри хлопець. — Ті находники нікого не бояться тут. Грабіжники... А наші бояри гзяться перед Олегом, нічого йому не кажуть. Бояться гніву його. — То хто ж тебе захищатиме? — Ніхто. Хіба що... ти.— Вона засміялась і подала йому руку, щоб він допоміг їй стати на ноги. — Я? Я що, був і нема. Данину на свято привіз від нашого кінця. Коли бачу — ошалілі коні... — Коби не спинив — убилась би... — А брат у тебе є, щоб захистити від поглумників? — Немає! Сестри тільки — менші. Ото наш дім, де починається узвіз. Усі кияни знали, що там жив великий боярин Бодець. Колись, знали те, вірно служив останньому Києвичу — Оскольдові. З більшою запопадливістю тепер служив цьому приходню Олегові. І в тій запопадливості переважив усіх. — Коли що... клич — я прийду і захищу! — стривожено сказав хлопець і повагом пішов до своїх саней, Болярична, посміхаючись, дивилась йому вслід. Захистить! Де той рукомесний кінець, а де її дім! І як знатиме, коли потрібно її захищати? Але коли б жив тут, на Горі, напевне захистив би. Гарний парубок, сильний... І красивий. Щербило двічі таки заявлявся біля двору боярина Бодця. Але жодного разу болярични не бачив. Кусав свої уста: навіть імені її не спитав. Якось перестрів челядина, що вийшов з-за воріт Бодцевого двору, і спинив його: — Як називають старшу дочку боярина? — А ти хто? — обурився той. — Я? — Хлопець здогадався, що простолюдину навіть імені болярични не скажуть. Тому натхненно збрехав:— Я від боярина Радима. Велів спитати. — А, від боярина! — підозріло тягнув челядин.— Чи, може, від його синка? — Ага, таки від нього. Виручи, скажи! — прикинувся дурником хлопець. — Та вона Го?рдина. І справді, така і є. — Ага, так і скажу. Спасуть тебе боги! — Щербило, пішов додому. Уже смеркалось. Доки перешугає усі намети до Подолу, геть звечоріє. Коли відбули заручини, він на час забув за свою боляричну. Веселинка увійшла в його душу м'яко й погідно. Але сьогодні йому здалося, що вона... збиткується з нього, насміхається... І раптом згадав: хто ж захистить боляричну Гордину? Він скоро візьме шлюб, матиме свою землю, поставить своє обійстя. А там підуть діти. Де вже згадувати йому за ту боляричну! Щось обізвалось тривогою під серцем. Незнайомий тоскний щем... І кому скажеш про нього? Хто зрозуміє його? Веселинка не збагне. Вона переповнена своїм щастям чекання. Сьогодні не покличе її на луки... Вона й так прибіжить! Веселинка сама не прийшла до нього. Просити кохання не хотіла. Коли не люба йому — навіщо толочити траву? Тільки біль тьмарив їй очі й бугом перетинав горло. Яка обида... Навіщо се випало її долі? Думала, тільки в піснях співають про нещасливе кохання. А воно, бач, і до неї припливло те нещастя. Як від нього втекти? Не знала. А коли батько Гордослав заходився колоти кабанця до весілля, сказала: — Батьку, не треба весілля. Я не хочу... за Щербила. І він мене не хоче. Так уже нам випадає... — Такого ще не бувало у нашому граді, скільки й світ стоїть. Чого б оце гоноритись? — Не те, батьку. Щось пролягло між нами. Спочатку було добре. А далі не вмію оповісти. Не говорить зі мною Щербило. І я його не бачу вже давно. — Як же так? А заручини? — сплеснула в долоні Крушка. — Що заручини, мамо? Не всі тії беруться, що заручуються... Як ото в пісні... Такої ганьби не бувало в їхньому роді. — Іди до Златорука,— кинулась до нього Крушка, а сама подумки вирішила: без нечистої сили тут не обійшлося. Чиясь відьомська заздрість, певно, перейшла дорогу коханню. Треба сходити до тієї Житяни. Кажуть, вмить скаже, чиє недобре око поруйнувало ниті любови богині Лади... Гордослав відмахнувся від слів жони. — Хай молоді самі розбираються... За тиждень з'явився і сусіда. — Чого мовчиш, свате? — кахикнув у кулак. — Що сказати? Діти ніби розсварилися. — Еге, ніби. Та що з того? Помиряться. Поберуться, господа?рка упаде на руки. Я вже й шмат поля їм виділив — отам, перед вашою межею. А згодом з'являться діти, новий клопіт. На весілля час уже запрошувати люд. — Давно б уже пора! — зраділа Крушка.— Вже як відмолимо у богів їм любов і мир. Гордослав згідливо хитнув головою. Авжеж, Веселинка таки ж любить того парубка. Простять якусь кривду між собою — бо в прощенні і прихильності життя сімейне іде. А весілля швидше помирить молодят. — Тоді готуймося, сусіде...— вдарили господарі по руках. * * * Гамірливе весілля вибухнуло, яко грім, на подвір'ях статечних подільських сімей. Дівчата, як водиться спрадавна, розплітали нареченій косу, квітчали її вінками і стрічками. Очікували жениха з боярами-дружками. З холодком біля серця Веселинка чекала їхньої появи. Подвір'я все юрмилось від людей, бо де ж і відпочити людській душі, коли не на весіллі, де й пісень наспіваєшся, і натанцюєшся, і всіх добрих знайомих побачиш та слівцем перекинешся з ними, та й свої молоді щасливі літа згадаєш... Бо щасливими бувають тільки молоді літа, а далі — гей!.. Дуділи дудники, сопелі, прегудниці; били у бубни і в дзвінкі била, дзеленчали струни лір та гуслів. Збивали гості землю добрими постільцями, а то й голими п'ятами. На те й весілля! З кінця двору до вулиці перекочувались пісні, як веселі зграйки пташок. І враз — ущух гамір. Дівчата-дружки біля молодої затихли, прилинули до віконець. Либонь, наречений з боярами прибув! Збіглися в коло, заховали поміж себе наречену — наречений має викупити у них молоду! Заспівали: Ой, станемо у таночок, Одягнемо молодій зелений віночок, А ти, парубче, не зівай, Свою молоду у нас викупляй!.. Широко розчахнулись двері до світлиці — і ніби якийсь переполох вихором влетів до хати. Надворі верещали жіночі голоси, гучали обурені голоси чоловіків. А до світлиці, брязкаючи мечами, входять княжі гриді, обступають дівчат, регочуть хтиво і перегукуються між собою: — Ого, скільки тут вродливиць! Ну ж, соцький, вибирай! З-за їхніх спин виступає чорновусий соцький, погордливо поглядає на них зверху: — Чого полякались? Вбивати вас хтось зібрався, чи що? Анумо, станьте рядком-ладком. Отако, о... Одна біля одної. Щоб розгледіти вас... Котра із вас найгарніша? Га? Ну, очі розбігаються!..— обертається соцький до своїх гридей. Ті регочуть з важкої обставини соцького: і справді, відразу 1 не добереш! Дівчата поволі відійшли від страху, усміхаються між собою, ніяково поглядають на непрошених зайд із мечами в руках.— А де ж ваша молода, га? Хтось із дівочого гурту кинув: — Давай викуп, тоді покажемо! — Еге ж, без викупу не дамо!.. І тільки нареченому. А ти хто такий? Чого бешкетуєш? Ось зараз об'явиться тут молодий із своїми боярами! — Молодий! Найбільший володар у Києві наш князь Олег шукає собі жону — щоб найліпша із ліпших дівиць була. Чули? То де ваша молода? — Оце, о! — загукали звеселіло дівчата, виштовхуючи Веселинку поперед себе. Адже сам київський володар вишукує собі жону, дивись, може, котрась із них, чи хай навіть Веселинка, сподобається йому. О-о! Велика честь їхньому племені вродливому!.. Наречена справді була найліпша серед усіх. У білій полотняній сорочці з мережками на рукавах і на подолі; срібний начільник із дзвінкими підвісками, що притискував до голови розпущену золотисту косу, котра м'якою хвилею спадала нижче пояса. А з-під цієї копиці золотистого волосся перелякано кліпали до соцького сині-пресині очі. Аж світ хитнувся в того від такої синяви. — Ладна дівиця... Боги щедро вділили чарів. Га? Як ви на те? — звернувся він до гридей. Ті захитали головами, загомоніли — куди й краще. — Але ж... вона є наречена! Весілля, либонь, тут! — нагадав хтось із дівчат. — Велено на весіллях і шукати! — згадав наказ соцький.— Обійшли сьогодні вже три весілля. А тут, виходить, і знайшли. Підемо з нами. Покажемо тебе володарю нашому! — Соцький узяв за руку Веселинку і гримнув до гридей: — Чого стоїте? Беріть на руки — і на Гору! Гриді миттю підхопили дівчину, підняли її над головами і виштовхались із світлиці. Тільки земля здригнулась від ударів кінських копит набіглої князівської дружини. Люди проводжали здивованими поглядами вершників. Такого вже давно не бувало чути, щоб умикали на весіллі наречену. — Воно у них в роду щось,— кинула якась молодиця. І гомін людей примовк. Бо пригадали давній рід діда Соловія і онуку його Славину, сестру Гордослава, що стала матір'ю князя Оскольда, убієнного тим находником Олегом. І пригадали замученого сина Оскольдового — Вишеслава... Тепер ще одну жертву вихопила Княжа Гора з того роду.