Віщий Олег - Сторінка 18

Сам узяв лук, перекинув через плече тулу зі стрілами — подався до лісочка. Треба щось вполювати на снідання. Коли повернувся назад із впольованими качками, ні гостей, ні повозів уже не було. Подалися, певно, великою дорогою, що пролягала попід гайком і вела у невідомі краї. Лишили йому на столі буханець хліба, мису цибулі, шматину копченого окістя. Що за люди? І куди йдуть? Та нехай допоможуть їм боги за їхню щедрість. Вийшов із хатини. По драбині піднявся на сіновал переворушити сіно, щоб не зіпріло. Піднявся на останній щабель і озирнувся. Що це? Закліпав очима — мало не впав. До Пересіченя, уже з боку великої дороги, йшла велика рать. Турячі роги на варязьких шоломах, виблискують кольчуги... Це знову Олегові находники! Ось вони підходять до Пересіченя, ось розділяються на дві частини і починають обходити град. Гай-гай, пихатий Превладе, гадав, що відбився від цього упиря? Ще не раз будеш виходити з мечем на вали — не раз згадаєш і пастуха Окомира, якого зневажив презирством. Ця думка пронизала його лиш на мить. Другої миті він скотився на діл, осідлав свого мурого коника і подався знову до Пересіченя. Хто, як не він, знову порятує стольний град уличанської землі!.. * * * Дорога була рівна, добре наїжджена за літо, притрушена соломою й сіном, що ціле літо звозили на обійстя господарі. Під літнім сонцем і теплими зливами вона вибілилась, як сувій полотна, що розіслався по землі і тепер котив по собі кола великих коліс у високе небо, бо туди, здавалося, вела ця дорога. Тільки орли шугали у високості та час від часу мережили небо журавлині ключі. А дорога все тяглася, звивалася, пручалася і вела у якесь безмежжя. Це була дорога її Долі, що вивела її із самої Преслави і кинула у цю безмеж. Високий довгошиїй ведець цієї валки їхав попереду, розглядався довкола, мружив очі до сонця, до чогось ніби принюхувався. А тоді велів повертати чи наліво, чи направо. Вони все далі заглиблювались у лісові простори, у гаї, все частіше перебиралися через потічки і річки. І ніхто не знав, що тепер під шкіряним наметом, де їхало дві дівчинки, одна старша, друга — зовсім дитя, отроковиця, дедалі більше витало надій і чекань. Дівча оте з цікавістю стежило за тим хлопаком. Ведець нагадував їй птаха. І здавалося, що він знає усе на світі. З ним не страшно. Подорожнім вона казала: — Дивіться, він так схожий на лелеку, правда? — Одні догідливо усміхалися на її слова, інші поблажливо кивали головами, аби зробити цій веселоокій дівчинці приємність. Лише священик хмарив чоло. Негоже молодій дівиці задивлятись на юнаків, та ще й простолюдинів. Адже Оленка не просто дівчина. Вона княжна, вона онука царя Симеона і їде сюди не на прогулянку, а як наречена для князя, для володаря великої і багатої деревської країни. — Обійдемо отой градок,— сказав ведець. — Чому обходити? Давайте зайдемо і відпочинемо! — вередливо сказала Оленка. І справді, скільки оце вони їдуть — не зайшли в жоден градок ні в тиверській, ні в уличанській землі. Дівчині ж хочеться нарешті побачити городи в цій землі. Чи такі, як на Дунаї? Які тут люди, яка в них мова, яких пісень співають, як одягаються. Оповідав той купчина Синько, що все тут — як і в болгарській землі. Тільки більше простору, більше широких ланів, зелених долів, блакитних річок і прохолодних лісів... А взимку, казав, землю застеляють блакитні сніги. Оленка заплющувала очі, і перед нею тоді пливли зелені доли і блакитні сніги. І ось тепер багато днів вони їдуть по цій землі. Не бачить нічого того вона. Довкола зжовклий, сухий степ і орли над байраками. І ліси золотисто-рожеві. На овиді холодно-синього неба час від часу зринають високі вежі та темний пруг валів. То город?. Але вони чомусь вперто їх обходять. Зараз знову промовчав їхній ведець Лелека на її просьбу. Отець Гавриїл теж невдоволено мовчить. Не знати чому — чи він невдоволений нею, що розмовляє надто багато з простолюдином, чи невдоволений ведцем. Оленка зітхає, переводить погляд на свою прислужницю Смілянку. Та лежить на м'яких шкурах і дрімає. Їй до всього байдуже. Що є, то і є. Куди привезуть — там і буде. Нікуди від своєї долі вона не втече, бо вже не раз тікала, та її повертали назад. Хотіли продати кочівникам-мадярам, та Оленка побачила її на торгах — взяла до себе в прислугу. Їхали, їхали ще довго. Уже й надвечір'я. Солодко дрімається під прохолодними зорями. Аж тут дощ. Хмари танцювали над землею, просто над їхніми головами, ніби жадали зачепитись за землю, щоб спинити свій шалений танок, та не могли. Дорога потекла каламутною річкою. Коні брьохались у багнюці по коліна, нарешті стали. — Он там хижа є під гаєм. Треба добратись туди,— сказав комусь ведець. Добрались до тієї хатини вже на світанні. Господар був злиденний, хоча гостинно розклав для них вогнище. Пішов на полювання, а вони тим часом знову подалися на дорогу. Сонце уже підсушило її, дощові води прибили пилюку. Добре дрімалось під скрипіння возів і спокійний тупіт копит. І раптом повози їх валки пустились у шалений біг. Попереду летіли на конях осторожники з ведцем на чолі, їхні руки вже були на опояссях з мечами, готові будь-якої миті вихопити їх з піхов. Що вчинилось? Вовча зграя? Дикі тарпани? Тури? Хтось гнався за їхньою валкою. Оленка припадала до щілин свого шкіряного намету, намагалась щось побачити, Але бачила тільки вирлоокі кінські морди заднього повоза, на якому їхав отець Гавриїл зі слугами. І раптом осторожники, що мчали попереду, спинились. Перед ними стояли якісь невідомі ратники з оголеними мечами. Декотрі з них були схожі на їхніх опасителів — у шоломах і кольчугах, декотрі на шоломах мали товсті турячі роги. — Куди і пощо? Пощо і куди? — гукали до них. Їхній ведець заховав меч у лагалище. Зі своїми треба розмовляти без зброї. Обличчя його було привітним, усміхненим. — Ба, це ж свої, а ми гадали якісь ординці! — сміявся він.— Це ж, бачите, вози купчини Синька. Із Преслави... — А який товар у вас? Золото, срібло? — доскіпувався старший. — Та яке золото... так собі... Люди...— промимрив і купчина, що зійшов із свого воза. У нього у валці лише три повози — і товару ніякого. Що скаже? Але хто перед ними? Вороги чи содруги? Втім, тут варязькі вої вперемішку із слов'янськими ратниками. Напевне, київське воїнство... І з переляку заплутався у словах купчина. Тоді старший — це був соцький із бунчуком при сідлі — під'їхав до першого повоза, заглянув під намет. На нього з цікавістю дивилися дві пари дівочих очей. Одяг на дівчатах був не простий, багряниця і оксамит. У наметі були розіслані килими і шкури, на них стояв срібний посуд. — Ого, тут ромейський товар! Ото купчина! А там хто? — Соцький кинувся до другого повоза, де їхав священик із своїми слугами-ченцями.— Йой, тут ромейські пронирі. Ну й купчина ж... — схвильовано сміявся у вуса соцький. Синько і його осторожники почали доводити, що то ніякі не пронирі, не пролази, що вони їдуть у деревлянську землю на поклик княгині Ярки... — У деревлянську землю? До княгині? І до князя? Либонь, князеві отой товарець везете! — Соцький кивнув головою до першого повоза.— Щось тут я не втну. Завертай-но, хлопче, свої вози до Києва. Хай там воєвода і князь розбереться. А тут не можна. Тут війна розпочалася — обложили град Пересічень. — Ми не відали нічого про війну,— лепетав купчина Синько. А сам косував оком на своїх опасителів, на київських ратників, ніби рахував, скільки їх тут. А їх було чимало — не здолати своїми силами. Тому миролюбно погодився: — Коли велиш до Києва, підемо. Ми люди маленькі. Ми супроти веління велеможців не ходимо. Оленка здивувалась: таким балакучим та улесливим вона ще не бачила купчину Синька! Злякався цих київських татів? Висунулась із намета, вчепилась руками за край повоза і сердито гукнула: — Не хочу в Київ! Маю бути в Іскоростені. Я наречена деревлянського князя. Ану геть з дороги! — крикнула до соцького. За мить вона здивовано завважила, як зблід купчина, як скривилися губи їхнього доброго ведця. І тоді здогадалась, що сказала не те, що згубила їх, а може, й себе... Соцький на ті слова тільки рота роззявив. Он яка пташка вскочила в його сильця, либонь, із золотими крильцями. Може, вона й князівського роду? — А ти князівна? — спитав її. — А тобі що з того? — сердито обірвала його. — Та нічого. Розкажеш про все нашому князеві. Га-гага! — щиро зареготав, згадавши, як він визбирував київських наречених для Олега і його варягів, Тоді він, соцький Дерев'яка, дістав добру милість від київського владці. А ця золота пташка, мабуть, й не відає, в яку золоту клітку може влетіти!.. — А візьміть-но усіх опасителів і цього купчину в заліза, Та киньте на воза. У Києві знайдеться для них поруб! Зойкнули дівчата. Дрібно захрестився священик. Доля людська завжди тримає людину на волосинці від величі або смерті... Потовклися, пореготалися на перехресті двох доріг. Завернули направо. Ця дорога і привела їх другого дня до града Києва. Нарешті Оленка могла вдовольнити свою цікавість. Дерев'яка розповідав їй: — Оце вже переїхали Стугну... А то була річка Желянь... Ото зліва велика наша річка Либідь... Лісистою дорогою піднялися до валів. За ними стояв княжий двір. Оленка від нетерпіння аж розчервонілась: про що ж говоритиме з нею київський володар? Але в Києві Олега не було. Треба чекати, доки повернеться з-під Пересіченя. Повернувся лише через два тижні. * * * Він сидів проти них на лаві у гридниці, уважно наслуховував улесливе белькотіння Дерев'яки і ще уважніше зважував улов київського соцького, який і справді був неабияким. Чим більше оповідав Дерев'яка, тим напруженішим ставав Олег. Оленка й собі почала дослухатись до слів цього степового татя. І що ж вона почула? Що він, соцький, їх відбив, що він, соцький, з ними боровся, що він побив їхнього ведця і осторожників!.. Яка брехня... Хіба вона була сліпою? Не витримала, сплеснула в долоньки, підійшла до Дерев'яки і відштовхнула його плечем. — Це все неправда, великий володарю! — В її очах засвітились сині сльозини.— Не вір йому... він усе це придумав, щоб мати від тебе більше мзди... Ніякої битви не було! — Неправда? А що було правдою? — обурився Дерев'яка, аж його чорний вус смикнувся вгору.