Віщий Олег - Сторінка 16

— Гордославе, це ти чи не ти? — впізнавав і не впізнавав його Бодець. — Хто ж іще? — спокійно одказував стерновий. — А що, багато синів маєш? — А маю, скільки боги подарували. — Може, і Буслом кого назвав? Гордослав одвернувся, погляд його здаленів. Ба, київські бояри страхаються, аби простолюдин не спородив Києву свого князя! — Може, і назвав...— неохоче відповів.— Он уже видко вежі. На кручах Дніпра, на горі, і справді стояли кочові домівки із товстої повсті, з високими білими димарями... Причалили до берега. До них уже бігли смагляві до чорноти ординці. Загорнуті в баранячі шкури — хутрами наверх, шкіряні сорочки і ногавки, шкіряні взувачки. Невисокі, міцні, з довгими руками, плескаті носи, вилицюваті обличчя. Щось говорять, показують вгору — на кручу. Там стояв високий намет з червоного шовку, біля нього горіли вогнища. — Альмош! Альмош! — кричали їм ординці. Видиралися на ту кручу довго. Нарешті опинилися в гомінкому становищі угорського вождя Альмоша. На вогнищах у невеликих казанах, які були підвішені на залізні палиці, варили м'ясо. Від нього валила духмяна пара свіжини. Навколо вирували зграйки смаглотілих чорнооких дітлахів. Усі голісінькі, бистроокі, швидконогі. Вереск, писк, свист, стрибання, сміх, крик — все зливалось в якийсь пекельний лемент. Сольбу киян провели крізь ряд великих вогнищ — як і печеніжини, угри, певно, вірили в очисну силу вогню. До свого вождя вони пустили тільки боярина Бодця і Гордослава. Альмош сидів у наметі на великих ведмежих хутрах, підібгавши під себе ноги. Пряме чорне волосся рівно падало йому до пліч. Невисокий лоб, довгасті блискучі очі під низькими темними бровами. Але обличчя! Трохи вилицювате, воно все чисто знівечене жахними рубцями. У яких же битвах побував сей воїнник, щоб залишилось на ньому таке каліцтво? Рубцями були вкриті руки і груди. Тоді кияни не знали, що ті рубці були не від ратних ран, а від того, що штучно заподіювали собі рани на обличчі й руках, аби потім, коли вони затягнуться в тугі рубці, мати войовничіший вигляд... Альмош нічим не вирізнявся від своїх одноплемінців — ні одягом, ні прикрасами. Хіба що мав суворіший вид та зіркий ріжучий погляд. Поруч сидів світло-русий бородань у ромейському каптані й чорних чоботях. Ніби знайомий сей чоловік, але й незнайомий. Іще сидів поруч з Альмошем ординець, дуже схожий на свого владцю, і награвав на великій сопелі безмовну пісню, довгу і одноманітну, як дорога, якою ішла його орда... Альмош привітно кивнув київським мужам. Вони вклонились і стояли. Угорський володар почав щось говорити. Дудник поклав сопель і став переказувати слова Альмоша. — Ми пройшли вашу землю і забрали її собі,— повідомив Альмош. — Хай прийде ваш князь і поклониться мені. Я великий вождь Альмош непереможного народу. Нас називають мадяри. Я хочу стати тут назавжди зі своїм кочів'ям. Все. Бодець і Гордослав не йняли віри — ці мадяри-угри забрали всю їхню землю? Коли? А куди ж дивилися їхні толковини — хани Рогдай і Сухан, які кочують навколо Києва і стережуть підступи до нього? За що Київ платить їм велику мзду? Чи, може, ці угри перекупили їх більшим золотом та обіцянками? — Великий київський володар просив запитати тебе, що хочеш взяти від Києва? Усе тобі дамо. Відійди зі своїм кочів'ям у степ. — Я забрав усе, що хотів. Київський князь хай віднині кланяється мені і буде моїм конюхом! Я веду свій народ від хозар — від самого Яїка. Ми тут поставимо свій каганат мадярський... — Але ж...— почав знову Бодець, та світлобородий муж у ромейському каптані спинив його різким помахом руки. — Не сперечайся, боярине,— заговорив сей муж по— слов'янському.— Київ загине, коли твій Олег йому не поклониться... — А ти хто будеш? — здивувався Гордослав. — Я той, кого зневажив колись Київ. А тепер моя черга прийшла: Київ буде зневажений уграми. А коли не захоче твій Олег вклонитися Альмошу, чолом ударить деревлянам. Іного у вас нема. — Ти деревлянин?! — зрадів Бодець. — Я купчина з деревської землі, се правда, Турбіда. — Турбіда!.. Знав тебе колись,— заговорив Гордослав.— Раніше ти зраджував київського князя. А нині навів орду на Київ стольний. Турбіда засовався на шкурах, не чекав, що його у Києві знають: — Київ буде повержений уграми. Це буде вам кара за зневагу деревлян. — Зрадливе плем'я твоє...— сплюнув Гордослав.— Від поганого сімені погане й зілля. Чого хощеш? — Хощу помститись... За зневагу мого роду! Київ хочу бачити на колінах переді мною... — Дрібна твоя душечка... Таких, як ти, треба було догори ногами вішати. Але це від тебе не втече. Обіцяю! Альмош прислухався до свого тлумача. Заусміхався, кинув поглядом на бундючного, розрум'яненого Турбіду. Коротко гукнув до влазу. Звідти вийшло двоє кремезняків, мовчки підняли Турбіду разом із шкурою, на якій він так невміло сидів, і винесли з намету. — Куди його? — здивувався Бодець. — Великий Альмош не любить зрадників,— мовив тлумач.— Турбіда обіцяв Київ Альмошу, а не деревлянам... — Ваш народ слов'янський їсть зерно. Кінь і свиня також їдять зерно. Мій народ їсть коня і свиню, їсть м'ясо. Мій народ — сильний! Він буде володіти слабким народом.— Альмош гордовито обвів довкола рукою. Мовляв, весь довколишній світ має належати йому. — Я передам усе київському князеві. — Чекатиму один день,— спокійно завершив розмову Альмош... Олег вислухав їх мовчки. Навколо столу поряд з ним сиділи київські велеможці, старости рукомесних братчин. Поміч прийде від сіверян через кілька днів. Від чернігівчан та уличів також через кілька днів. Деревляни, мабуть, з'єднаються з уграми... — Але їх другого дня і згублять! — сказав Гордослав. — То нам радости ніякої від того... — Розходьтеся, збираймо людей на вали... Будемо битися. Вони билися три дні. Виходили з воріт, билися і знову ховалися за вали. Не один киянин встелив своїм білим тілом рідну землю, а душею вознісся в Вирай. Серед них і Гордослав, славний нащадок великого роду Соловія. Альмош посилав одну орду за одною. Вождь великого народу, який не їсть зерна, а лише м'ясо великих сильних створінь, жадав бачити Київ на колінах. Але поляни-русичі знову виходили з воріт, падали мертвими, а ті, що відступали, брали у нього великий полон. Уже багато бранців сиділо за тілами Києва. Альмош послав своїх гінців: — Віддайте моїх людей. — Віддамо. Лишень відійдіть од града. Альмош думав. І відійшов. Йому віддали бранців. Альмош ще хотів срібла, коней, полотно, мечі... І знову жадав чогось… І знову... Олег і бояри мовчки віддавали. Купували Києву мир. Прийшли дружини від уличів і від сіверян — попросили захисту в Києва, коли на них підуть угри. Київські владці пообіцяли поміч за частину полюддя. Угри відійшли на захід. Лише ті кручі над Дніпром, де стояло стійбище Альмоша, зберегло дивну назву — Угорська гора. Київ підносився над слов'янськими землями своєю ратною силою і славою. …

ПОЛЮВАННЯ З СОКОЛАМИ

Довкола мовчала, упокорена осінню, земля. Мовчали ліси і гаї, прибиті легкою позолотою; німували озера й ставки, і навіть річка Трубіж немовби спинила плин, підставивши своє очеретяне плесо журавлиним ключам, що падали з неба, зі своєї перелітної дороги. Ранкові тумани над нею колошкали посвистом крила диких качок, стогони, крякання птахів. Десь в очеретах бив хвостищем по воді старезний вирлоокий сом. А може, то був добрий Водяник. Прудка смугаста щука легко хапала своїми гострими зубіями зледачілих від ситості линків і карасів. Зелені жаби також зледачіли під осінь, мовчки перестрибували по багнистому купинню, тоскно вдивляючись у цей незбагненний зелений світ своїми сумними, прощальними поглядами. Осінь нагадувала про втому, пересит життя, про його конечність. І людині хочеться впасти на купу пахучого сіна й заснути. Та ось сонце вже проглянуло з туману, зблиснула роса, ожила всюдисуща комашня, і якась дзигзиста муха не дасть тобі супокою, буде лоскотати обличчя, руки, доки не змусить витрусити з голови мрійливість і крокувати своєю стежкою далі. Треба йти, провалюватись у ковбанях, хлюпати по мілководдю, добиратись до човна, що стоїть ген у кущах лозняку і перепливати річку на другий берег. Там пасуться табуни коней і стадо корів. Тож пастух Окомир залишає на цьому березі свого мурого коника і трьох псів, що з ним бережуть худобу, пересідає у човник і простує уздовж очеретів до того берега Трубежа. На зелених отавах роздолля. Копиці сіна уже звезені на обійстя, під повітки, готові до зимових стуж. І в пастуха нині більше часу, бо довші ночі, пізніші світання. І череди спокійніші, не те що навесні. Можна і рибки у ятері набрати, і невода розставити. Земля мовби прикрита золотистим ранковим серпанком туману. Але дихається легко — густий прохолодний трунок трав бадьорить дух, п'янить голову, вигострює зір. Ондечки де його череда і табун, що бродять по шиї в тумані, Вдалині принишкли осінні гаї. Там князь Превлад і його тіуни поставили сіті перевісищ — виловлюють обважнілі ситі зграї перелітних птахів. І йому також наглядати за тими перевісищами, щоби вчасно покликати ловців, коли сіті будуть уже повні. У цю мить спокійних, неквапливих передумів щось упіймав вигострений зір пастуха: здалося йому, що той далекий гайок, де пасуться коні й корови, рушив з місця і став наближатись до Пересіченя. Через деякий час йому здалося, що то вже і не гайок, а табуни коней зірвалися з місця і мчать до града. Отоді вже пастух Окомир збагнув, що то не дикі табуни коней, що їх вправно веде рука верхівця. Суне якась орда... Вихором вискочив зі свого човна, знову пересів на мурого коника і погнав його до Пересіченя. Він перший приніс звістку про небезпеку. Заворушився стольний град уличів. Заскрипіли двері стаєнь, затупотіли копита мостинами вулиці — всі бігли до вічевої площі. Князь Превлад уже стояв із Окомиром на помості, Давно вже ординці не топтали землі уличів. Ось згадали. Уличам не вперше відкидати їх. Князь Превлад ділить городян на сотні, призначає соцьких; двірські люди роздавали мечі й списи. І раптом Окомир щось пригадав, зірвав шапчину у пошані до князя: — Княже, не осуди слово моє. Але хочу спитати — чи можеш попросити і свого гостя, князя деревського, о помочі? — Маломира? Та він учора подався додому,— спохмурнів чолом Превлад і скривився так, наче мусив борсатись у тенетах, як спійманий журавель.