Віщий Олег - Сторінка 25

Тепер вона знає, що він, боярин Сурсубул, боявся її отця, боявся, що йому перейде престол царя Симеона — по закону і звичаю держави. Симеон був постійно на війнах, а Сурсубул сидів у Преславі і керував державою. Його всі боялись. Боялась його і мати — обіцяв і її заслати в монастир. Це він і наказав Томилі віддати доньку деревлянським послам. Обіцяв, що Оленка стане княгинею, а Томила дістане вдячність від нього і прощення... Тепер Оленка все думала про те, в чому ж вина її матері і яке прощення дасть їй всевладний і лукавий боярин... Їй було шкода матері. І через те хотілось уже швидше стати жоною князя того, щоб втішити її, а може, й забрати до себе... Через те вона радо покинула свій дім, і свій добрий старий град Плесков, і свою схолу, і сад... Але дуже довгою видалась їй дорога до свого жениха. І ось знову кажуть — уже треба їхати. Куди? Кажуть — до Києва... До неї підходить молодий воєвода. Це той Щербило! Гарний він, вдатний собою! Дивувалась йому. Вона всьому на світі щиро дивувалась, бо все було для неї відкриттям чи прозрінням — надто юна була, надто високо сиділа в своєму сімейному гнізді, яке оберігали пильні очі Сурсубула... — Воєвода, що скажеш? — сміється до нього.— Ти справді Щербило? Дивне слово! — А так,— відповів їй весело. І засміявся: боявся, бач, розкрити очі — усі мовили царівна, царівна, а воно дівчисько! Біляве, синьооке... Либонь, трохи молодша від його Веселинки. — А чого мене взяв у мечі? — Не тебе, а Свенельда. Ізрадця він. — Але ж він... казав, що хоче взяти мене в жони... І обіцяв, що я буду королевою, а він королем. Щербило аж за боки взявся від сміху. — Отаке брехав? — Хто ж він насправжки? — Заброда... Варяжин, Змій Горинич. — Київський князь це знає? — Не відаю. Розкажеш — знатиме. Бережися! Оленка відчувала щирість у словах Щербила. А кого їй треба берегтися? Питати вже не стала. Думала, чого б це всі ганялися за нею, коли вона не царівна... Коли вітець її ув'язнений в підземелля монастиря, коли мати конає від сліз... Мабуть, тому, що вважають її таки царівною... Через діда, великого Симеона, їй ця шана... О, так, вона тепер це знає... Через діда... — Воєводо, скажи, а який князь деревлянський? Що він хоще? — О, то великий тать, царівно, хоче під себе Київ підгорнути. Він супроти Ольга йде. — А ти за Ольга? — Я? А так — він мене взяв до себе в двір. І ось я вже воєвода. — Але чому Маломира називаєш татем? Він же править у своїй землі. — Усі на Горі так кажуть. І я так кажу... Хоча... кияни-подоляни за Малка стоять. Але тобі краще бути в Києві. Будеш вільна, яко орлиця! — Я наречена Маломира. Мушу їхати до нього... — Го, наречена! Он він собі вже другу жону привів — під уличіп, мовлять. — Як так? аж підскочила Оленка.— Це ж гріх — мати кількох жон. — У вас гріх, ваш Бог Ісус Христос дозволяє мати мужу одну жону, а нашим князям не гріх. Бо наші боги щедріші. Скільки хочеш, стільки й май. Аби зумів прогодувати!.. — Я... тоді я буду вже третьою жоною Маломира? — Атож. Третьою або ще якою... Хіба знаю? — Отче, чуєш? Чуєш, що каже воєвода? — звернулась вона до священика. Жах розширив їй очі — так от куди жбурнув її підступний Сурсубул! От чого ридала мати і вся челядь... — Я не поїду до Малка! — крикнула вона.— Додому! Я хочу додому!.. — Заспокойся, Оленко... У нас з тобою немає дому. Поїдемо у Київ, дитинко... На все Божа воля... Перебудемо до морозів. А санна дорога встановиться,— тоді й поїдемо...— Священик не знав, чим заспокоїти дівчину. Бо не знав і сам, що робити їм усім віднині... — Воєводо, вези нас до Києва...— сказала Оленка.— У нас... у нас справді немає дому... Його душа ворухнулась жалістю. Бідне дівча, отаке почути від Свенельда... а потім — за Маломира... От тобі і царівна — усі тягнуть до своїх ліжок, аби її іменем себе звеличити. Кому потрібна доля її?.. А доля його Веселинки? О, кляті находники, як він їх усіх ненавидить! Оленка мовчала всю дорогу. Он який цей добрий Олег... Лукавець, убивця... І цей Маломир — уже дві жони має!.. Що ж робити їй, пташині, яку викинули з рідного гнізда? — Що нам робити, отче? — тихо спитала священика, який вже попрямував, було, до свого повоза.— Що робити? — Молитися, доню. Молитися... * * * Свенельдові не було нині вороття до Києва. І не було тепер йому місця ні в київській, ні в деревській землі. Куди податися? Тільки в Новгород. Там Єфанда з Ігорем, там бродять варязькі дружини — завжди можна знайти їхню підтримку. Бо Свенельд не хоче забути свого програшу — у Київ має неодмінно повернутись у великій силі й відібрати кермо державне в Олега. У Свенельда ростуть сини тут — їм і передасть владу над усією країною. Єфанда з Ігорем будуть його спільниками — куди ж їм подітися? Він поб'є Олега його ж зброєю: іменем Ігоря, як те зробив колись Олег! Скочив хвацько на коня, гукнув на повні груди до воїв: — Боржій на коней, витязі мої! На нас чекає удача в Новгороді! Чи забули, що там Ігор з королівною-матір'ю? Либонь, чекає нашої помочі. Не будемо гаятись! Бо скоро Олег-вовчисько пошле своїх псів по наших слідах!.. Його воям не треба було багато слів. Витязі удачі знали, що найліпше від небезпеки їх рятують швидкі коні. Але коні за довгий перехід з Києва в деревську землю добре притомилися. Тому Свенельд, окинувши поглядом місцевість, тицьнув убік пугою: — Ондечки якесь оселище. Там і поміняємо своїх коней.— Під копитами верхівців чвакала розгрузла чорна земля. Немовби хотіла проковтнути у свої надра цих зайд. Але верхівці періщили коней межи очі, підколювали ребра острогами стремен — і гнали, гнали коней. Ті здивовано мотали гривами, крутили люто очиськами — чому їх вершники такі немилосердні? Де вже було їм знати, що найбільший погонич для татя — страх... По перших зимових днях дружина Свенельдова ступила на мостини великого града на Ільмені. Широке сіре небо розкинуло над містом свої прозорі шати. З усіх домів тяглися вгору сірі струмочки димів. В повітрі пахло живицею й морозом. Чорнів, утаємничено притихнувши, батечко Волхов. Не хотів піддаватися морозам, які ночами вже кували для нього крижані кайдани. Біля мосту, що ніби двома ручищами уп'явся у два береги ріки, на торжищі юрмилось велелюддя. Тут при березі стояли змієвошиї варязькі лодії, сани, вози. Зимові торги — найбагатіші у Новгороді. По легких снігових дорогах і путівцях звозили свій товар народи і племена від північної карели, воді й іжори, югри до південніших кривичів, мещери, мері, муроми. Звідусюди збирався тут люд торговий. Та й не лише торговий, а й сівачі та рукомесники-ііростолюдини. Чи себе показати, чи свою долю відшукати. Недарма ж мовили, що й для сироти боги притримують долю. Отож на велелюдді легше і знайти її. Тільки не гайтесь, ловці щастя й удачі, чимскоріше прибувайте на новгородське торговище!.. Свенельдова дружина, проте, обминула торгову площу, подалась до дідинця, де височіли старі тереми. Для них удача й щастя ховались десь тут, в цих багатих повалушах і палатах. Коні, чуючи кінець путі, прискорили крок, вище підняли голови. Поспішають комонники, нуртує їхня бентега — їх тут має чекати удача. Метеляється окрил із куниць за спиною Свенельда, підстрибує заплетена туго сива косиця. Ось і терем Єфанди. Зістрибує дружина з коней, квапливо біжить до воріт. На грюкіт била по воротях, проте, ніхто не обізвався. Ніби вимерли всі оті челядини ледачі! Знову грюкає. Відчиняйте ворота швидше, витязь Свенельд прийшов, вдатний ловець чужого щастя, приніс Єфанді тривогу далеких доріг й оманливу надію на велич. Го, прокидайтеся двірські челядини, накривайте столи дубові, гостей стрічайте... Кричало усе Свенельдове єство од нетерплячки. Нарешті через хвіртку вийшла стара згорблена служниця. З-під сивих повісм волосся дивились на прибульців зіркі колючі очі. Обіперлась об ворітницю, нарешті обізвалась скрипучим голосом: — Пощо лемент здійняв? Немає вже Єфанди. Туди переселилась. У Вирай! — тицьнула скрученим пальцем у небо. — Як? Коли? — злякався Свенельд. — Нині вночі. Ножем хтось... Тяжку смерть прийняла. Свенельд оглянув мовчазний зчорнілий терем. Якась минучість і непевність майнула від його перехняблених, осілих стін. Із маленьких чорних віконець вив'юнювались порослі мохом страх і підозра. Занедбаний двір, всюдисуща порожнеча. Де ж люди — челядь, вої? — А Ігор де? — спитав у стариці. Чомусь здалося, що голос його гримів у порожній тиші двору надто гучно. — Покинув матір ще влітку. Перебрався десь під Ізборськ-городок. Жону собі якусь узяв. — Звідки жона? — Не знаю. Мовили, на ім'я вона Прекраса. — А ти ж хто тут будеш, стара? — Я тут одвіку. Живу в_оборі, з коровами. А колись слугувала у боярина Гостромисла. А потім у Рюрика. І ще й Єфанді дісталась. Іншої челяді тут немає — від переляку розбіглась. Сама я ходжу біля покійниці. Комусь же треба спорядити її у Вирай... — Веди... до неї...— Свенельдова душа зіскулилась і почорніла. Ні про що не міг думати. Надії, надії, як швидко обламуються ваші крила... Єфанда лежала в своєму високому й розлогому ложі. З голови до ніг накрита білим рядном. Довге сиве волосся розметалось на подушці. Очі, жахно розчахнуті, каламутно дивилися в стелю. Уста трохи відкриті, немовби посилали прокляття цьому світові, який відганяв її від себе. Може, цей світ не любив її за возносливість, за жадання вивищуватись над іншими, щоб вершити чужими долями. І ось чиясь рука вгомонила її відчаєне борсання. Поруч лежав тонколезий кривий меч. Свенельд тільки зиркнув на нього — степовик! Хто приніс його сюди із кочових степів? Стариця перелякалась: — Це я витягла його з-поміж ребер. Стримів же... — Се печенізький меч... А хтось приїздив до неї з Києва? — Не відаю, голубе. Тут багато люду товклося. То варяги, то купчини, то свейські свати. — Які ще свати? — А Єфанда ж заручила сина зі свейською королівною. Та Єгорка не захотів королівни, взяв собі простолюдинку... Ойо, що було тутка! — Стариця втомлено присіла на лаву. Важко їй довго стояти перед сим знатним мужем. Он які хутра в нього — поли по землі пилюку метуть... Видати відразу — можновладець. Либонь, і цей не так просто забіг на гостину. Із якоюсь хитрістю прибув до цієї потаємної гадюки. Та ба, запізнився! Хтось перетяв йому дорогу...