Віщий Олег - Сторінка 27

Свої ліпші труди вони присвячують "цареві великому" — Симеонові... І сам "цар великий", який любив читати книги в перервах між походами й тривогами управління, створює своєю рідною ж мовою (цей "напівгрек"!) збірник творів знаного проповідника Златоуста —"Златоструй". Болгарський цар жадав бути — і був! — геніальним керманичем і великим просвітником свого народу. Не кожен державець і нині здатен вознестися так, поєднавши в собі тяготи державницьких буднів і труди просвітництва!.. Симеон шанував і дорожив ревністю учнів слов'янських проповідників Кирила і Мефодія, які були колись вигнані із Моравії і які з усім запалом своїх великих чесних намірів стали слугувати іншій слов'янській країні — Болгарії... Юний державницький болгарський народ бачив у своєму цареві-книголюбцеві приклад духовного вдосконалення і поривався до науки... Неподалік від давніх царських палаців у першій давній столиці болгарській — Плескові — стояв дім, де виросла Оленка. А на розі вулиці, у невеличкій церквиці, мудрий пресвітер Григорій перекладав слов'янською мовою нові грецькі книжки. У церкві була й схола, де пресвітер навчав грамоти всіх, хто бажав учитися. Навчав безплатно. Щоранку до церкви бігли, блискаючи рожевими п'ятами, отроки. Торби через плечі, по коліна сорочечки, штанці вище щиколоток... Швидко росли хлоп'ята, батьки не встигали надбати полотна на нові штанці... Оленка й собі пішла з ними до науки. Ніхто її не спиняв, а пресвітер Григорій погладив по голівці широкою долонею... Вона була одна серед хлопчаків і з дитячої гордости постановила собі стати в науках кращою від них! Догнала в умінні швидко читати і найліпшого виучня пресвітера — русича з Києва Степка. Той хлопак на неї ніколи не дивився чи, може, не помічав серед хлопчачого товариства. Та чи може таке бути? Ні, просто він не зважав на неї через свою гординю. Обірванець... Чужак... Навіть чобіт на зиму не мав, а возносився. Як будеш узимку через калюжі стрибати? — думала вона. Чекала морозів з нетерпінням. Їй хотілося вивищитись над ним хоч чим-небудь. Зраділа, побачивши іній на деревах і на травах. Ось тепер вона взується в хутрові чобітки, м'які й теплі оленячі чобітки, а халяви гаптовані золотом. І подивиться, чи тоді він помітить її, цей босоногий гордець. Хлопець прийшов у якихось дірявих постільцях. Лице його було сіре, очі глибоко запали, посиніли від холоду руки. Душа її стрепенулась. Вона, багатична, яка не знає, які взувачки одягти, радіє, що в цього обідранця немає чобіт, що він забився за тридев'ять земель по науку і терпеливо зносить холод, а може, й голод. Чому ж їй радіти? Це не по-християнськи! Як казав Христос: блаженні засмучені, бо вони знайдуть утіху! Блаженні жадібні правди, бо вони наситяться. А ще: блаженні милостиві, бо вони будуть помилувані... Отож гріх їй радіти з біди ближнього. І мусить бути милосердною, щоб здобути прощення за цей гріх... Господи Боже великий, прости її прогрішіння в помислах! Прости! Гаряча хвиля сліз ніби зринула з самого серця і заступила їй світ. Саме тоді Степко злякано скинув на неї очі: — Що тобі? — негнучкими, замерзлими пальцями торкнувся її плеча... Ці пальці!.. Вони були ніби опухлі, червонясті й порепані... Побачив її запитливий погляд і спокійно додав: — Це я коней пантрую купчинам на гостиному дворі. Того й руки такі від гною. — Навіщо се тобі? — схлипнула дівчинка. — Заробляю на шмат хліба. Інколи перепадає й кусок якоїсь копченини. Якщо хтось розщедриться. — То ти голодний? — Серце її стиснулось від жалощів. — Не дуже. Але все буває. — А додому не хощеш вертати? — Хощу. Та не можу. Доки не здолію премудрости письма. Маю завершити справу священика нашого, Местивоя. Йому руки обрубали, що славив наших старих князів. Уже пізніше Оленка довідалась і про пожежу, і про посічений пергамен... Отакі там люди живуть, в далекій Подніпровській слов'янщині. Не згинають хребта перед властоїмцями і лакузами. У них своя дорога до розп'яття... Може, тому так легко погодилась покинути рідний дім і полетіти в цей далекий Вирай... Їхала до князя слов'янського, щоб стати йому жоною. Їхала з молодою доброю вірою її серці, що її чекає велика земля, де зростає лише добро й відвага. Як у того русича Степка. І ось нині вона в Києві. Її надії зламано — Маломир її обдурив. Тут же вона нікому не потрібна. Християн тут немає — поховались від лютого Олега. А сам він для чогось її тримає на Княжій Горі та все бесідує із її священиком... Інколи згадувала Степка, і переляк холодив серце: а що, коли і йому Олег відрубає руки, як Оскольдовому літописцю?.. Невідома й жахна у своїй невідомости ця велика Подніпровська слов'янщина. В ній є все, як у казці. І, як у казці, тут все звершується, добре й страшне. Що ж приготувала тут їй Доля? * * * Злі слова сильніше від меча нищать людину. Бо з'їдають її душу. Прокляття великого волхва висіло над родиною подільського теслі Златорука. Як утечеш від його чорних слів і мислей? Острах, підозри, недовір'я, плітки — усякий бруд — крутилися навколо імені Златорука і його родини. Люди почали остерігатися їх, обходили стороною. Скоро пішов з дому Вратко. Другий син — Щербило — звіявся на Княжу Гору, в дружину Олегову найнявся. Вірно служив тому клятому находникові. Тихо, мов свіча, станула і згасла жона майстра. На похороні люди у хату не заходили, стояли оддалік на вулиці. Златорук довго жив сам. І ось раптом об'явився Вратко. Якийсь дивний, мовчкуватий. Ні про що не оповідав,— що було з ним, де бродив. Нічого не говорив, як гадає далі жити. Сидить днями на лавиці, за столом, обхопивши голову руками, і щось перемелює в собі. Батько не чіпав сина — зранене серце має відпочити. Ось тільки додалось клопоту — потрібно платити Княжій Горі з ще одного пожильця — гривну на варягів. Важче стало господарювати людям. Нові тягла без кінця падають на киян: і мостове, і переїзне, і за коня, і за корову. Мовлять, бояриня Гордина своїми білими ручками скрутила Олегові голову — і сивий крук дуріє на старості, виконує всі її забаганки. У Вишгороді, в гирлі Ірпінь-ріки, звів для неї такий теремисько, що любо глянути! Щоденно скачуть звідти верхівці, розносять по оселищах і по Києву накази й устави Ольгові: киянам заборонено валити ліс за Перевісищем; заборонено ловити дичину, що в довкіллі кишить по озерах і річках; заборонено випасати худобу на оболонських левадах — за все те кара! Кара! Кара! Бо те все належить Горі, все прибрала до рук веселоока чорнобрива Гордина. Часто вона з'являється і в Києві. Стиснувши вуста, гасає трійцею лискучих чорних коней вулицями града. З-під копит її вороньків випурхують зграї курей, качок, гусей; голубів. А бояриня видивляється, де ще можна здобути якоїсь поживи, зідрати якесь тягло. Мстивий, шалений вогонь зачаївся в її карих оченятах. Тверді вуста сміливо вигинаються у зневажливій посмішці: моя нині воля над вами! Що хочу, те й заберу!.. Від неї ховались люди, як від нежитовиці. І навіть київські бояри позачинялись у своїх теремах, не лізуть на очі Олегові, бояться. Хто знає, що скаже йому про них ця божевільна болярична... Златорук журився: день і ніч товчеться і біля коня, і біля корови. Гадав, повернеться син, приведе в дім невістку — вона перебере ті клопоти на себе. Але Братислав мовчав про невістку. Старий тесля і бондар чекав, доки син його сам щось оповість. Краєм ока стежив за ним: нелегко було у цьому суворому, грізному мужеві впізнати колишнього Братка. Роки поневірянь геть змели з його лиця усмішку й веселість. Постійна зневіра і втрати вигранили в ньому якусь свою жорстоку і справедливу мудрість. Певно, душа його знала мало любови й милосердя. Але стала терпеливою і безстрашною. Словами не кидався, беріг їх, ніби власну душу. Не дивувався вже, що світ зненавидів за щось їхній рід. Хіба цей світ знав, що робив? Наближались жнива. Златорук узявся за косу, став мантачити. Хлібороб мусить зібрати кожен колосочок! Вратислав звівся з лавиці: — А ще одна коса є? — У клуні, під дахом...— зрадів отець. Мабуть, син переміг у собі тяготи душі. Либонь, налагодиться його життя. Як-не-як — нині в рідній хаті, а тут і дух пращурів, і навіть стіни допомагають людині. Пішли до поля. Їхня нива збігала широкою золотистою смугою з пагорба. По межі червоніли буйні степові маки. З-під ніг випорхували важкі перепели й падали десь поруч — стерегли свої гнізда, своє майбутнє. — Скоро будемо косити,— примружив око Златорук.— Доки не задощило. Так почалося нове життя у Златорука і Вратка. Спочатку разом косили, потім молотили, віяли, ховали збіжжя у міхи, зносили в комору. Вратко все робив спритно, жадібно, ніби скучив за цією хліборобською працею на своїй ниві. Але щось муляло йому на душі — він поспішав. Поглядав на свою ниву, на той кінець, де починалась діброва і простяглась до самої Почайни. Там, при березі, на пласкому горбі, була материна могила. Коли стати на тому узвишші й огледітись, видко, як спішать до річки дубки й підлісок, як далі відступають ошатні дуби, ніби мудро споглядають на молодняк. Отут би й поставити дивний високий хором навколо могилки, такий, який привидівся йому давно чи уві сні, чи наяву. Материна душа, згублена людською несправедливістю, знайшла б собі втіху й затишок. Вратко чувся винним у смерті матері — коли б не його дитиняча зухвалість щодо волхва!.. Тепер треба подбати, аби матері було спокійніше там, у Вираю, витати. Він хоче спокутувати перед ненькою свій гріх... Літо було гаряче. З хлібом удвох упорались швидко. Вратко сказав батькові про хоромину над могилкою матері. Златорук засумнівався: ціле життя він ставив доми й тереми людям, ставив клуні, комори, городив кліті для фортечних валів, ставив заборола. А щоб отаку хоромину поставити, не вмів зроду. Але коли вже такий сон привидівся Братиславу, то, певно, треба вволити жадання сина. Бо то жадання померлої душі. На те Златорук згоден, віддасть навіть заготовлені зруби, що придбав колись для синової хати. І почали. День за днем спливало літо. І знову прийшла у Київ осінь і розпрозорилась у золотистих барвах гаїв і дібров. Над Почайною і над скошеними нивами потяглися тумани. На леваді ж цюкали й цюкали сокири Златоруків.