Віщий Олег - Сторінка 29

А нині там мій Степко! Наш Степко... Син. — У мене є син, Житяно? Долонею змахнула над очима чи сльозину, чи спогад. І додала: — Уже скоро має повернутись. Хотів навчитись читати й писати. А купчини наші переказують, що бачили Степка, що він буде священиком. І що в Києві він поставить християнський храм. Вратко застогнав. Як люди всі жадають полишити на землі свої храми. Он і в нього є свої храми. І ось уже один спалили... Разом з могилкою матері і батьком... Але він знайшов її... свою ладу, довгождану і кохану ладу... І знайшов свого сина... Його звуть так гарно — Степко. Аж степом пахне від того імені. Полиновим вітром п'янить. Степку! Сину! Він тепер і для тебе поставить храм! Щоб і твоя душа злітала у високість мрій... ближче до небес і богів… — Як прийде Степко, він, мабуть, стане таким, як був у нас колись священик у Оскольдовому храмі... Такий мудрий був! — Я йому поставлю найліпший храм, Житяно. А ти знала того Местивоя? Ти вже була тоді в Києві, як він був? — Та відразу ж за тобою і пішла з дому. До Києва. Гадала, знайду тебе. Стільки доріг пройшла... — А я й не знав... Як же ти вижила, Житяно? — Не знаю...— Вона бачила ті безконечні, тяжкі і болючі свої дороги... Хто постиг їх, хто звідав їх тяготи, той постиг повноту великого життя, переповнився вірою в нього, дістав наснагу вистояти. Так і вижила. Так і вистояла! Але що йому скаже? Краще промовчить. Бо он по Києву шугають темними тінями Олегові лакузи. Винюхують ворохобників, щоб усіх спалити на вогнищах. А лютий волхв насилає на їхні голови прокляття й біди. Над Києвом навис караючий меч варягів-приходнів... Тривожні, непевні часи вереміяться над Київськими горами... А вона знайшла свого Братислава. Їй тепер треба зберегти його!.. * * * Після погрому Княжої Гори великий Ольг відчув себе в небезпеці. Раптом зневіра упала в його серце, витіснила впевненість і почуття недосяжности, які до цього владно водили його державною десницею, А виною всьому був головний київський волхв Славута, якого він сам і возніс колись. Згадав, як недавно цей віщун зухвало розмовляв із ним, натякав, що він, Олег, сіє чуже зерно в країні і збере від того жорстокий скорб... За клопотами, походами, зрадами й підступами своїх ближчих бояр Олег забув ті погрозливі натяки. Але тепер камінь, кинутий Славутою-волхвом, почав гнітити страхом. Нині в Києві не було Свенельда і його варягів. Щоправда, лишився Карло з невеличкою дружиною, але то не Свенельд. Ще була невеличка дружина у молодого соцького Щербила з подільських простолюдинів. Але хіба простолюдин брат багатичу, щоб захищати його честь і добра? Київські бояри осміліли, знахабніли — на раду не приходили, а коли приходили — вимагали нових земель і оселищ. Тож і Славута підняв голову. На очі Олегові не показувався, на поклик його не йшов, особливо після ворохби. Може, боявся. Піймати м'ятежників не вдалося, погромили двори й розтанули в граді. Де хто — спробуй розпізнати! Це була велика пересторога для Олега. Відчував, що мине час — і кияни згадають-таки йому і вбитого Оскольда, і варягів. А волхв може спрямувати проти нього і градян. Як проти Щербилового батька. За що спалив Златорука-майстра? Либонь, за те, що Олег возніс при дворі його меншого сина. А старший син — дотепний тесля, дивну хоромину з вітцем поставив. Супроти волхва, значить, підніс той храмець. От і помстився їм обом — і Златоруку, і Ольгу... Але Ольг не буде тепер йти до волхва. Сидів і думав, що зробити, щоб уменшити лукаву силу віщуна. Сидів у різьбленому дерев'яному кріслі, в якому, мабуть, сидів ще Кий і всі Києвичі. Ось тепер він, Олег, захопив їхню країну і їхню славу, А чи зуміє сам вознестись в ній? Що в нього лишилось у житті?.. Позаду велика дорога трудів, і походів, і ратних битв, і зрад, і підступів, і відваги. Досяг свого — вознісся на вершину в державі, яку забрав хитрістю і став у ній володарем. Має любов найліпшої жінки — відважної і честолюбної — її краса вінчає його чоло. Але щасливим себе не почував. Новгород від нього відрікся, його не визнавав, жив сам по собі, як і раніше. Полочани і смоляни, яких він повоював, також забули платити йому данину. І тут, у Києві, не чує себе всевладцем — не має визнання ні серед бояр, ні серед простого люду. Знає, що володарів не люблять, що їхній талан не любов, а заздрість і ненависть. Тоді чого ж не вистачає його збуреній, захланній душі? Пекло те, що він ні від кого не має щирого співчуття і доброти. Що надбав багато — а кому те залишить? Нікого немає в нього. Один рудий Єгорця, Рюрикович. Він має бути йому вдячним за київський стіл, який йому він і передасть, як те сказав колись. І саме Єгорка має продовжити його ім'я і його справу — утримати Київську країну русів-полян. Щоб навічно лишилась хоч тут про нього пам'ять у народі. Щоб хоч хтось коли-небудь сказав: великий то був владця — мудрий і відважний, підняв сю землю, яку взяв підступом, але возніс її над світом. Бо продовжив гідно справу Києвичів — і возсіяв у славі поряд з ними. О, він мусить задля цього бути твердим і не блукати в сум'яттях душі, а бути непохитним у своїх діях... Гукнув до постельничого. Дудко тихо вкотився до гридниці, вичікувально кліпав до нього червонястими повіками. Цього лакузу ніяке сум'яття не гризе — товстіє, та й годі!.. — Пошли Карла до Новгорода. Хай приведе Ігоря. А Щербило нехай побільшить свою дружину. Чи братця його, здателя, знаєш? — Вратка? Десь подівся, хтозна. Мо' переховується. — Знайди. Дай оглас по всьому Києву: я велю знайти його! — Е-е, хто ж на се відгукнеться. Побояться, аби не вбили. Як вітця його Златорука. — Скажи, що я бажаю поставити на Горі велику хоромину. Щоб видно було з усіх довкільких земель, щоб до небес сягала і щоб усі боги знайшли в ній своє обиталище. — Е-е...— чухав потилицю Дудко.— Наш волхв не дозволить того. — Славута? Але я вищий од волхва. Я дозволяю! Я велю!..— Усі колять йому очі тим віщуном, ніби він, великий Олег, волостель цієї держави, має менше сили й ваги, аніж волхв. Настав кінець жадібности жадібного — Славута тепер має прийняти покарання за свої гріхи... Тихо, але твердо сказав Дудкові: — Клич Дерев'яку... Дудко стрепенувся. Ніколи не бачив такої тихої люті в очах свого володаря... Нечутно вислизнув за двері. Якесь лихо знову прокотиться над Києвом, коли хоче послугуватись отим бриднем... Скоро від Княжої Гори помчали в усі кінці биричевими шляхами огласителі-биричі. Гукали на торгах, на велелюдних почайнівських пристанищах, увозах ім'я здателя-хитреця Братислава, сина Златорукового. Бо київський володар кличе його до себе! Хоче поставити на Княжій Горі великий хором, який був би видним в усі довкільні землі!.. А доки збурений Київ роздумував і розгадував, чого б то Олегові забаглося ставити такий храм, мечники сотника Дерев'яки розкидали свої сіті довкола боярських дворів і вивуджували самого волхва, який розгнівив богів небесних і самого Перуна. Бо залишив його святе требище, згасло вічне його вогнище біля кумира, захисника полянського руського роду і народу, замовкли моління за спокій і благо градян і землі. Через те ізійшла милість Перуна-Громовержця з полянської землі і боги уготовили кару волхву. Доки його душа не постане на їх небесний суд. Тож київський володар кличе волхва перед свої очі одвіт держать: пощо залишив свій град і свій нарід без моління і без слова захисту? Від цих чуток ще більше збурився Київ. Усі бачили, що їхній володар Олег за них зболює своє серце, печеться за простолюдинів. Давно такого не чули від володарів!.. А коли дізналися, що Олегові мечники таки впіймали чаклуна, посадили на сани й вивезли кудись із града, і зовсім розгубилися... Хай боги простять їм лихослів'я і недовіру до цього Олега, бо не знали, що він отак побивається за їхній спокій... Але кінець Ольговим дивам не настав. Мовили, що став якимось іншим, потаємнішим, добрішим. До себе нікого не кличе, радців-бояр забув зовсім. Уже й зима снігами лягла. Раніше оце гукнув би до сокольничого, ловчих і псарів — і на лови! На вепрові сліди, на ведмежі барлоги, на єленячі табуни... Нині ж — лише інколи кличе до себе оту болгарську царівну, чи хто вона, та її священика. Наслуховує їхні оповідки. Щось, певне, нове задумав їхній владця. Може, його манять далекі теплі краї, велика ріка Дунай, білокам'яні слов'янські гради на ній, їхні велелюдні торжища, де співи дів слов'янських в'ються аж через Руське море. А там близько й могутній Царгород, краса землі, з золотими храмами й палатами, сповитий паволокою, оксамитом і золотим узороччям. Знав-бо Олег, що за Києвичів той град схилив свою главу перед їхньою землею, платив данину і золотом, і оксамитом, і узороччям. Він, Олег, переміг непереможного київського князя. То чи не переможе він і Царгород, який Олега не визнає і більше не шле Києву своєї данини.,, Двірська челядь розповідала про того Олега дивні оповідки, знала все, чула все, бо десятками очей спідтишка заглядала в усі закутки княжих палат, стежила за кожним кроком, за кожним словом свого володаря-пана. Кияни й собі робили здогади. — А може, він хоче одружитись із тою болгарською царівною, через те кличе її на бесіди. — Тю на вас! Старий, сивий крук, а держить он яку боляричну — як вогонь тая Гордина! А це дитя, отроковиця ще. Він щораз більше з її священиком бесідує— той усе знає, книжний чоловік. Каже, що треба знайти якісь давні пергамени, де записані угоди Києва і Царгорода... Усі ларці перерили — не знайшли... І справді Олег наказав челяді знести до гридниці всі скрині, ларці, пергамени, які були в інших світлицях, і священик Гавриїл шукав якихось пергаменів. Їх не було. Відтоді як Олег сів у Києві, Ромея і справді хоч трохи передихнула — перестала посилати Києву свої багаті дари. Олег знав, що мусить нині робити — мусить повернути Києву цю давню його славу і той струмочок, яким пливло ромейське золото в цю країну русів. Він мусить іти на Царгород! Зраділа Оленка, мало не танцювала, як дитина. — Я тоді зможу повернутись додому! — Як можеш повернутися? — заперечив Гавриїл.— Не змиєш із себе ганьби! Їхала нареченою князя, а повернешся ізгоєм... — Вона повернеться жоною київського князя — Ігоря Рюрикова,— заперечив Олег.— Він скоро буде в Києві.