Візьми мене з собою, Магеллане! - Сторінка 12

е йшли заняття. Я знав, що мені дорікатимуть за запізнення, проте хвилювало інше — я проґавив батька. Він подався на водну станцію, де збиралися водолази їхньої секції, ще до того, як я прокинувся. І тепер до самого вечора не дізнаюся, про що ж вони говорили зі Старим Штурманом і про що домовилися. Єдине, що мені відомо, що на пошуки катера водолази вирушать завтра. І я дуже хотів поїхати з ними. Адже нічого страшного, що якихось два-три дні пропущу заняття у Флотилії. Я всього лиш юнга. А в таборі водолазів, напевне ж, відбуватимуться такі цікаві події! І без мене!

— Куди це ти поспішаєш, мореплавцю?— я підвів голову і побачив просто перед собою Вітьку Сосновського. Дивно: як це я не збив його з ніг.

— На "Оріон". На заняття. Але, здається, трохи запізнився.

— Нічого, все одно сьогодні практичні заняття, тобто всі фарбують шлюпки.

— А ти чому не фарбуєш?

— Сьогодні я покинув Флотилію.

— Назавжди?— вражено запитав я.

— На віки-вічні.— Важко повірити цьому, але Вітька щасливо всміхався.— Мені треба було зробити це давно. А так — втратив ціле літо. Краще працював би в природничому гуртку на станції юннатів.

— І більше не повернешся сюди?— мабуть, у мене був дуже кумедний вираз обличчя, тому що Сосновський не стримався і знову розсміявся.

— А мені тут ніколи й не подобалося. Я ж казав, що це мої батьки не можуть жити без "Оріона".

— Що ж ти тепер робитимеш? – з жахом поцікавився я, наче хтось устиг переконати, що поза Флотилією життя для одеських хлопчаків існувати не може.

— Як це — що? Готуватимуся до юннатівської олімпіади. Читатиму книжки про тварин. Або просто спостерігатиму за мурашками, птахами... Ти навіть не уявляєш собі, як це цікаво.

— Та ні, вже уявляю. І вірю, що тобі це цікаво,— сказав я, намагаючись бути якомога серйознішим.— Але… батьки про твоє рішення знають?

— Сьогодні я їм усе поясню!— весело вигукнув він. І я зрозумів, що, як би не перепало йому вдома за цю втечу, сюди Віктор уже не повернеться. Все ж таки я не можу збагнути: невже справді є люди, яким байдуже: стануть вони моряками чи ні?! Дивно. Раніше мені здавалося, що моряка— ми хочуть бути геть усі. Інша річ, що не всім щастить. І тільки ті, кому це не вдається, стають льотчиками, лікарями та всіма іншими. Але й тоді страшенно шкодують, що їм не по— таланило. Так я вважав ще донедавна. Проте Сосновський усе сплутав у моїй теорії.

Ромко фарбував той самий човен, на якому ми вчилися веслувати. Тільки-но я підійшов, він одразу ж тицьнув мені в руки маленьку щіточку і наказав фарбувати корму. А сам став поруч і заходився повчати, як краще тримати щітку, як водити нею, щоб не видно було мазків. Давати поради Ромкові завжди приємніше, ніж працювати самому,— це я зрозумів давно.

— А знаєш, Старий Штурман навідувався до нас,— мовив я, згадавши про вчорашню розмову.

— Чудово. І що ж вирішили?

— От цього я не знаю. Мене дуже "вчасно" відіслали спати.

— І ти не міг підслухати?

— Виховання не дозволяє.

— А-а... Вірно. Педагогіка. Як же ми тепер дізнаємося, що вони вирішили?

— Коли батько повернеться зі своєї експедиції, тоді й розпитаю. Вранці я, на жаль, проспав його.

— Так він тобі й викладе все до копійки! Покладися на тебе в якійсь важливій справі! Ага, он і Старий Штурман з'явився,— кивнув він у бік прохідної.

Так, справді, це Старий Штурман. Побачивши його, я зрадів. Зараз ми про все дізнаємося. Найбільше я боявся, що до яхт-клубу він сьогодні не навідається — одразу ж вирушить до Ройлянки.

— Ну, давай інструмент,— прошепотів Ромко.— А то ще подумає, що волиню, або тебе, малечу, експлуатую.

— Та ти що?! Ти мене ніколи не експлуатуєш,— відповів я, охоче віддаючи і щіточку, і банку з фарбою.— А я оце зустрів Сосновського. Знаєш, чим він усіх нас порадував? Залишає Флотилію. Назавжди.

— Дезертир твій Цаца-Сосновський — ось що я тобі скажу.

— Чому це він "мій"?

— Тому що тільки ти захоплюєшся його баєчками. "Ой, як багато він знає про мурашок! Як цікаво розповідає про метеличків!.." Отожбо й воно! Понабирають до Флотилії якихось-там "шанувальників мурашок", а вони потім ходять тут, ниють, скаржаться на все на світі, і врешті-решт утікають. Тільки форму ганьблять.

— Але ж Віктор ніколи й не мріяв стати моряком. Його батьки примусили.

— Слухай, ти справді віриш, що йому не хочеться бути моряком?

— Не знаю,— стенув я плечима.— Мабуть, не хочеться. Він буде цим, як його... Ну, що всілякі там комашки вивчає...

— Біологом?

.— Угу, щось подібне.

— Мурашки-букашки...— скептично посміхнувся Ромко. — Можна умерти від нудоти. Просто він боїться моря. І плавати хоче, і капітаном бути теж хоче, бо ніхто не відмовиться бути ним. Але вся суть у тому, що Цаца-Сосновський боїться моря. Боягуз він. Тому й утік.

— Та не втік він! І моря не боїться. Раніше я теж так вважав. А тепер знаю: у нього інша мрія... Розумієш: мрія!..

— Може, і в тебе вона інша?— підозріливо зиркає на мене Ромко.— Краще одразу ж зізнайся. Чув я, чув, як ти батькові плуги вихваляв...

— Не знаю, що це сьогодні найшло на Ромку, яка муха його вкусила, але, якби до нас не підійшов Старий Штурман, ми, напевне, посварилися б. І мабуть, надовго. Одначе Старий Штурман підійшов, усміхнувся, скуйовдив моє волосся і, взявши від Ромки щітку, сам заходився дофарбовувати корму.

— Що, нудна це робота: фарбувати-драяти?..

— Та ні, нічого...— відповів Ромко і хитрувато підморгнув мені, мовляв, нехай фарбує, мені менше лишиться.

— Ну, не кажи...— покрутив головою Старий Штурман.— Але треба звикати до цього. Моряк не повинен гребувати ніякою роботою. На судні завжди має бути порядок.

— А коли ви знову поїдете до Ройлянки?— запитав я, вирішивши, що саме час: він у хорошому настрої.

— Завтра, капітане. Водолази підуть на своєму боті. А я — машиною. Що, хочеш поїхати зі мною?

— Хочу,— зітхнув я.— Тільки навряд чи батько дозволить. Мені хоча б на один день.

— Розумію, капітане. Просиш, щоб поговорив з батьком?

— Прошу,— чесно зізнався я.

— А що — і поговорю. Скажу, що візьму з собою в машину. А ввечері повернемося до міста.

Почувши це, я ледве стримався, щоб не застрибати від радості. Я був певен, що, коли попросить Старий Штурман,— батько погодиться.

— А тобі що, не хочеться їхати з нами?— пошепки запитав я Ромку.

— Ми ж завтра виходимо на шлюпках у море. Поки що лише вздовж узбережжя, до Аркадії... Але все ж таки, хоч якась, а практика.

20

Нам пощастило. Колишнього рядового флоту Бориса Петровича Козака ми знайшли одразу. Він сидів на лавці біля рибальської хатини і лагодив сіть. За кілька кроків від хатини починалася невеличка річкова затока, в якій вростав у прибережний мул напівзатоплений рибальський човен. А трохи далі, обабіч причалу, стояли ще три такі ж великі чорні човни.

Були вони і далеко в лимані. Я навіть бачив постаті рибалок, що працювали на тих човнах.

Тут усе пропахло рибою, смолою, фарбами та ще чимось, чим, напевне, пахнуть лише рибальські причали. Під стіною будиночка зблискували смоляними сітками ятері. Трохи далі, на невеличкій косі, відігрівався на сонці підпертий кам'яною брилою старий іржавий якір.

Місцина здавалася мені якоюсь незвичною. Не вистачало хіба що піратської шхуни на рейді.

Хоча з лиману повівав холодний вітерець, Борис Петрович сидів лише в тільняшці. Був він широкоплечий, м'язистий, і пишна сива чуприна спадала йому аж на очі. А коли він підвів голову, я побачив вилицювате засмагле обличчя і здивувався: "Він же ще не старий!" Та й сміявся він якось занадто весело для літньої людини. І взагалі, скільки я потім не слухав його розповідь, мене не полишало враження, що переді мною досить молодий, дужий моряк, і я ніяк не міг збагнути, чому, з якого дива, він раптом посивів. Принаймні мені не вірилося, що молодим він був ще тоді, як ішла війна.

— Упізнаєш мене, моряче?— подав йому руку Старий Штурман.

Борис Петрович підвівся, оглянув гостя — сьогодні Старий Штурман знову був у своїй формі цивільного моряка — потім відступив від нього на крок, аж тоді розвів руками, ніби хотів обійняти Клима Васильовича. А натомість сказав, розгублено поглядаючи на мене:

— Вибачайте... Чомусь не пригадую. Але бачу, що теж моряк.

— Моряк,— кивнув Клим Васильович.— І теж уже сухопутний.

— Усі ми в полоні часу,— зітхнув Борис Петрович.— Що не кажіть, а в морі ми своє відходили. Час латати сіті.

Сторож ваш, що куняє там, біля воріт, сказав, що ви і є той Борис Петрович Козак, якого ми з оцим капітаном, — поплескав мене по плечу, — розшукуємо.

— Не велика таємниця. Справді, Козак... Справді, Борис Петрович. А ви ж хто?

— Я? Та як вам сказати? На початку війни був морським піхотинцем. Тут, під Одесою, служив. Потім перекваліфікувався на військового моряка й опинився на Балтиці. А тепер нібито відставний штурман торгового флоту.

— Усі ми тепер відставні,— каже тим часом Борис Петрович.— Що ж вас привело до мене?

— На якому кораблі ви служили в сорок першому?

— Теж не таємниця. Бронекатер з бортовим номером 210. Та ви сідайте, чого стояти?

Вони сіли на лавку. А я відійшов і всівся на човна, що, здавалося, поволі, наче стомлений тюлень, виповзав на низенький мулистий берег. Тут і сидіти було зручно, і, головне, не заважав дорослим. А все, про що вони говорили,— чув.

— То, кажете з бортовим номером 210? Шкода, не запам'ятав... Та й не до бортових номерів тоді було. Посадили на катер пізнього вечора. А до того десанту й у вічі ніколи не бачили його.

Борис Петрович знову взявся було за сіть, але, почувши слово "десант", насторожився.

— Це ж про який десант мовиться?

— У тил ворога, зрозуміло. Під Ройлянку. Там розташовувався штаб ворожого полку і далекобійна батарея; та ще й міст через річку неподалік шосе, якого треба було висадити в повітря. Словом, "роботи" вистачало.

— А ви ж яке відношення маєте до цього десанту?— невпевнено якось запитав колишній моряк.— Бути у ньому ви ж не могли. Напевне, від когось чули?

— Ага, чув... Від фашистів. Яких ми потрощили під Ройлянкою. Та й у самому селі.

Якусь хвильку Борис Петрович очманіло дивився на несподіваного гостя.

— То ви що — десантник?

— Кажу ж, що був морським піхотинцем. І брав участь у цьому десанті. А висаджували нас, як я розумію, з вашого бронекатера. Під Ройлянку за всю війну лише один десант закидали.

— Так, це відбувалося десь наприкінці серпня сорок п