Візьми мене з собою, Магеллане! - Сторінка 13

ершого... Пізнього вечора ми підійшли до мілини поблизу берега і спустили на воду дві шлюпки з десантниками. Але весь десант загинув. Я чув це від багатьох людей. А десь у п'ятдесятих роках навіть читав про це у книжці.

— Нічого дивного, моремане...— сумовито всміхнувся Клим Васильович.— Так само досі вважалося, що загинув весь екіпаж катера. Виходить, ми з тобою обоє — воскрєслі з мертвих. Обоє! І всю історію цього десанту доведеться переписувати!

— Невже й справді переписуватимуть?!

— Зобовязані.

— Оце зустріч! Якби почув таку історію від когось, не повірив би, — проказав відставний моряк, хитаючи головою.— Дива – та й годі!

Вони підвелися і кілька хвилин стояли обійнявшись. Мовчки. І, дивлячись на них, я ледве стримував сльози — такими зворушливими були їхні обійми і їхнє мовчання.

— А фашисти вважали, що загинув весь екіпаж. І весь десант,— знову проказав Старий Штурман.— Брехня. Ми вижили. І боролися. За себе і за товаришів. Ще й як боролися!..

21

Після цієї зустрічі біля рибальської хатини ми ще з годинку погостювали у Бориса Петровича і вирушили машиною Старого Штурмана до Ройлянки.

День видався сонячний, але не паркий. Долина, понад якою ми наближалися до морської затоки, здалася мені ще красивішою і таємничішою, ніж минулого разу. От тільки коня, що пасся тоді по той бік долини, вже не було. І я дуже шкодував. У місті я часто пригадував цю місцину, і завжди вона уявлялася мені яскраво зеленою долиною, з конем на схилі. Вона й снилася мені такою.

Поблизу вівчарні, біля хатинки під червоною черепицею, в якій узимку відігрівалися чабани, вже стояло чотири намети. Це й був табір водолазів. А неподалік берега, біля піщаної коси, що заходила далеко в море, терпляче чекав їх невеличкий кораблик — водолазний бот.

— Ну от, табір готовий. І в ньому морський порядок,— задоволено мовив Старий Штурман, під'їжджаючи мало не до дверей будиночка, з якого уже долинав запах борщу і смаженого м'яса.

Нас зустрічали: мій батько, кілька незнайомих чоловіків і, на мій превеликий, просто таки невимовний подив... Дінка. Побачивши її, я на якусь мить оторопів.

— Чого це ти розгубився?— хитрувато примружилася Дінка, обходячи машину так, ніби підкрадалася до мене.— Напевне, думав, що будеш тут один? Хі-хі, хо-хо!..

— І було б краще, якби виявився один,— відповів я, бачачи, що дорослі зайшли до будиночка.— Як ти тут опинилася?

— Так само, як і ти,— пританцьовує Дінка.— Бо секцією, у якій тренується твій батько, з минулого тижня керує батько мій. Він служив на флоті і був водолазом. А зараз теж працює водолазом рятівної команди. Так що отак що! Хі-хі, хо-хо!

— Отже, мені знову не пощастило. І так усе життя. — Удавано зітхаю. Хоч насправді дуже зрадів, що Дінка теж тут. Все ж таки дорослим було б не до мене. А вдвох веселіше. Що батько її був водолазом — це я знав, а ось про те, що він керує секцією...

— Якщо тобі так хочеться, я взагалі можу не звертати на тебе уваги. Вдаватиму, що тебе не існує,— відвернулася Дінка.— Тільки якщо ти, справді, прагнеш цього.

— Все одно не зможеш...— відповідаю, трохи повагавшись. Мені не хочеться сперечатися з нею. Тут так хороше. І, мабуть, буде дуже цікаво. Особливо, коли знайдуть катер.— Отож, чи варто сперечатися? Краще підемо до нашого кораблика.

Навіть через підошви сандалів ми відчували, який на цій косі гарячий пісок. Час від часу ми зупинялися і довго стежили, як невеличкі хвильки, що набігали на косу, викидали з глибини пісок, скойки, відшліфовані різнокольорові камінці і жмутики блакитно-зеленавих або рудих водоростей. А зграя чайок шугала над нами, неначе дивувалася, що наважуємося заходити так далеко в море, або запрошувала з собою у політ.

Це тільки з берега здавалося, що бот стояв біля коси, якою ми мандрували. Насправді ж він якорився за іншою мілиною, що неначе відгороджувала прибережне мілководдя від справжнього моря, неспокійного і безмежного, куди й кликали нас білокрилі птахи.

— Давай роздягнемося і попливемо до бота,— запро— понував я, хоча бачив, що він стоїть занадто далеко, щоб наважуватися пливсти до нього.

Мабуть, Дінка зрозуміла це, тому що лише поблажливо глянула на мене і, знову хитрувато примружившись, хотіла сказати щось в'їдливе. Проте не сказала. Важко пояснити чому, але стрималася.

— Не треба, Радику. Якщо ми попливемо туди, то ви— явиться, що це щось схоже на звичайнісінький буксир. Яко— го ми сотні разів бачили в порту і біля нашого пляжу. І ні— чого романтичного. А так — можна блукати берегом і, дивлячись на нього, уявляти, що то погойдується на хвилях шхуна якогось славетного мандрівника, який пристав до невідомого безлюдного острова.

-А на тому невідомому безлюдному острові уже давно живемо ми з тобою, теж невідомі,— почухав я потилицю, не знаючи, як поєднати оте, що острів невідомий і безлюдний, а ми собі давно походжаємо ним.

— Або піратська галера,— раптом каже Дінка.— Яке це має значення? Головне: що ми не знаємо, що то за корабель і що принесе нам зустріч із його екіпажем.

— Тоді це — криголам, який наближається до берегів Антарктиди,— впевнено кажу я.— І на нього найкраще дивитися он з тієї прибережної кручі,— показую на узвишшя, що виднілося ліворуч нас, і вершина якого звідси, з моря, нагадувала кратер вулкана.

Коса, яка відгороджувала затоку від моря, виявилася вищою і значно ширшою, ніж здавалося з берега. Вона скидалася на справжнісінький хвилеріз — стіну з бетонових блоків, якою відгороджують від моря міські пляжі. От тільки в деяких місцях ця "стіна" була розмита, і тому здавалася намистом із жовтуватих острівців, поєднаних бірюзовими ниточками озерець. Як з'ясувалося, ці водоймочки були мілесенькими, по коліна, і надзвичайно теплими. А ще в них плескалося безліч медуз, що нагадували пелюстки якихось морських квітів — шкода тільки, що в морі не ростуть лілеї, які я бачив у заплаві річки Турунчук, коли приїжджав у гості до діда.

Ми перебігали з острівця на острівець, ловили медуз, шукали чудернацької форми камінці, кубельця з водоростей, одне слово, все, що тільки здатне викинути сюди море. Одначе чогось такого, що по-справжньому можна було назвати знахідкою, так і не трапилося. І це мене трішечки засмутило. Все ж таки нечасто ступає на ці острівці людська нога. Можливо, на деяких із них ми справді були першими — і нічогісінько цікавого. Купки піску, прикидані брунатними водоростями; плескате каміння, пожовклі пляшки, в яких ніхто й ніколи ніяких записок не клав; зігнилі уламки дошок, які невідомо звідки прибило сюди, може, й від турецького берега, і були вони рештками невільницьких галер із сімнадцятого століття... Можливо, й були, тільки ж хто зуміє це довести?

— От, якби сталося диво, і той бронекатер знайшли ми,— замріяно каже Дінка, а сама обводить поглядом затоку та напружено вдивляється у горизонт, нібито й справді сподівається, що ось-ось відкриється їй хоча б маківка щогли давно загиблого корабля.

— Він же не дерев'яний,— поблажливо усміхаюсь я.— Це ж тобі не індіанська пірога і не рибальський човен, який після шторму раптом може сплисти.

— Ну і що? Але ж може статися якесь диво...

— Ага, тебе одягнуть у скафандр і пустять вештатися по дну моря, шукати бронекатер. Ні, таких див не буває.

— Якщо людина не вірить ні в які таємниці і не припускає, що можуть статися дива, вони з нею і не стаються! — спалахує Дінка. — І доки ти будеш нудитися на цих острівцях, тут і справді нам ніколи й нічого не відкриється, бо ти страшенно занудний... Ти ні в що не віриш, не бажаєш вірити... Все знаєш наперед!..

— Так, я все знаю наперед, — затято стверджую я. І ми обоє надовго замовкаємо.

Я починаю розуміти, що, принаймні, оця, остання, фраза моя була зайвою. Якби я не сказав її, можливо, цей Дінчин спалах минувся б для нас обох без образ. Та й Дінка теж, напевне, зрозуміла, що погарячкувала. Вона повертається і мовчки бреде до коси, якою ми йшли від берега, а я ще якийсь час сиджу на острівці, вдаючи, ніби заганяю в мініатюрну затоку величезну медузу, а насправді — просто, з принципу, тягну час, аби не одразу йти слідом за нею. Але потім і собі чимчикую до коси. І море вже не здається мені таким красивим, і вітерець чомусь став холоднішим, та й берег уже поставав не далеким і загадковим, а сірим та одноманітним.

— Але щойно я ступив на косу, як Дінка, що все ж таки зупинилася, аби почекати на мене, раптом почала вигукувати:

— Дивися, дивися: он він, он!

— Хто?! Де?!—сполошився я, вдивляючись у ту частину затоки, куди показувала Дінка. — Там що, бронекатер?

— Та не бронекатер, а корабель. Справжній, піратський...

І тільки тепер я зрозумів, що оглядати слід не затоку, і що показувала Дінка на білий корабель, який повільно, наче білий журавель у піднебессі, пропливав на небокраї. Я побачив його і розчаровано, навіть осудливо, зиркнув на дівчисько. То був звичайнісінький сучасний корабель, до того ж, не якийсь там океанський, а той, що ходить по місцевих, або як їх називають моряки, каботажних лініях. Ось і зараз він, напевне, йшов собі з Одеси на Ізмаїл. І навіть Дінка, яка взагалі не тямиться у морській справі, не могла не бачити і не розуміти цього.

— Невже ти й досі не бачиш?!— кричить Дінка, з захватом вимахуючи рукою, неначе запрошувала корабель при— стати до берега. Хоча, здавалось би, якщо той корабель піратський, то чому ми повинні тішитися його появі? — Та он же він! Цей корабель повертається з кругосвітньої подорожі, і капітан його відкрив невідомий острів. Хі-хі, хо-хо!

— Він же піратський!— нагадую Дінці, вражений її забудькуватістю.

— То й що з того? – наївно округлює очі.

— А з якого це дива пірати почнуть здійснювати кругосвітні подорожі? Ти ж, напевне, не прочитала жодної книжки про справжніх піратів, тільки про Дюймовочку й читаєш.

— Того ж дива, з якого ти чомусь вирішив, що цей корабель — піратський! — сміється Дінка, й оббризкує мене водою.— Невже ти не бачиш, що це — звичайнісінька шхуна з експедиції Колумба? Або човен русичів, що повертаються із Греків у Варяги. Хі-хі, хо-хо. У тебе нема ні краплини фантазії.

— Але ж ти сама казала...

— Нічого я не казала! Ось уже впродовж години я не вимовила ні слівця. Ти знову все наплутав. Наплутав-наплутав, хі-хі, хо-хо! Тому що в тебе нема ні краплини фантазії!

— Ага, то ти просто знущаєшся наді мною!— доходить до мене, як до жирафи, і я негайно починаю оббризкувати її, але Дінка втікає.

І далі, до самого берега, ми біжимо наввипередки, раз у раз заскакуючи на мілину й оббризкуючи одне одного.

Ми сміялися, наспівували пісні і раділи морю, сонцю і птицям, що поверталися до берега разом із нами.