Володимир - Сторінка 15

Правда, не раз, не два вони нарікали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався більше взяти, менше дати.

Якось у Новгороді побував князь деревський Олег. Кілька вечорів провели вони разом, говорили про Київ, брата Ярополка.

Виявилось, що й Олег недолюблює Ярополка. Сидячи в Деревлянській землі, знає його чорні наміри, жде нагоди об'єднатись з Володимиром.

Тим часом вони не зневажали Ярополка, з літа в літо посилали йому уроки, Новгород, по надобі, давав Ярополку дружину, купці новгородські вільно ходили на торг до Києва, а в себе на Волхові приймали людей з полян, Володимир віддавав Ярополку як київському князеві честь і славу.

Коли до Новгорода прийшла вість про загибель князя Святослава, він, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князеві Русі, обіцяв тримати з ним мир і дружбу. Батько Святослав знав, що робить, він посадив Ярополка в Києві, Олега — в Деревлянській землі, його, Володимира, — в Новгороді, так і мусить бути, нехай душа його спочиває в Перунових садах.

А що замислив і що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вість, що він послав дружину в землю Деревлянську, убив князя Олега.

Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: підняв меч і вбив брата, щоб рушити потім і на Володимира.

Уся Новгородська земля осуджувала убійника-князя, віче в Новгороді кликало Володимира, як велів закон і покон, іти й помститись за вбивство брата.

Князь Володимир не пішов на Ярополка, бо знав, що той спирається на дужу київську Гору, має велику дружину, швидко може зібрати численне земське військо з полян, деревлян, сіверян. Не вірив він, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.

А з Києва йшли нові й нові, все страшніші й страшніші вісті. Князь Ярополк приймає в Золотій палаті печенізького кагана Ілдею, укладає з ним мир, дає йому городи й землі над Дністром, — Новгород вирує, воєводи й бояри лютують — як може київський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати їм пожалування?

У Києві князь Ярополк приймає слів Візантії, укладає з ними мир, обіцяє збройне допомагати, дозволяє ширити богопротивну християнську віру ще й одружується з грецькою царівною... Новгород лютує. Непокоїться, уболіває і князь новгородський Володимир.

Разом з князем Володимиром непокоїться і вуй його — воєвода Добриня. Горе юного князя — його горе, княжа доля — Добринина доля; він не тільки воєвода: Малуша, мати Володимира, — сестра Добрині, він його рідний дядько.

Ніхто цого не відав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довідавшись від Малуші, що Добриня її брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дізнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню і що пізніше Добриня за її загадом привіз Володимира на Гору, він проти волі матері назвав вуєм свого сина не когось, а Добриню, тільки самому йому нічого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповів йому правду про матір Малушу, але про Добрнню змовчав. Хто знає, які почуття керували князем, — страждаючи все життя від глибокої рани в серці, він, либонь, хотів легшим зробити життя свого сина...

Добриня ж думав про це не так. Володимир — син Святослава, і хто б не був його матір'ю, він є нині й довіку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя своє віддасть за нього. Але що дозволено князеві, те загубить смерда. Малуша вчинила гріх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрібен князям, бо охороняв на березі Росі їхній плод, за загадом княгині одірвав од грудей Малуші дитя — Володимира — й привіз його в Київ, він потрібен був і як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього міг випестити сина рабині?!

Втім, на Горі в отчому теремі Володимир був не сином рабюіі, а княжичем, пізніше в далекому Новгороді став князем. І ніхто, навіть сам Володимир, не знає, що Добриня — син ницого Микули-любечанина — його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нині він воєвода, права рука князя, живе в злагоді з воєводами й боярами новгородськими, здобуває князеві — княже, собі — своє.

А вже тут, у Новгороді, Добрині було що брати. Князь мав свій терем і двір у Ракомі, перевесища, лови, ліси й землі, Добриня одержав від князя пожалування — терем з клітями й підклітями й дворище над Волховом; князь держав у своїх руках скотницю Новгородської землі, у теремі своєму Добриня мав кілька міхів із золотом і сріблом.

Так і жив Добриня — у великій любові й приязненстві з князем Володимиром, у повній згоді з новгородським боярством і воєводством, які самі шукали з ним дружби, бо Добриня — права рука князя Володимира.

А боярам і воєводам є про що дбати — у Києві була Гора, де сиділи й звідки правили землею князь із боярами й воєводами; у Новгороді також був свій град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стіною сиділив теремах і хоромах ліпші мужі новгородські, бояри, воєводи, купці.

Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужів — боярина Волдути, що мав терем над Волховом, по-гості біля озера Онего, а ще один — аж над Крижаним морем, воєвод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височіли в Новгороді, а погости — в п'ятинах* (*П'ятини — п'ять частин Новгородської землі.), воєвод Михала, Векші, Віхтуя, які багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срібло.

І навіть більше — якщо у бояр чи воєвод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхніх землях, загрожував ворог із-за моря, та навіть тоді, коли чвари вчинялись між самими боярами й воєводами або у домі когось із них, — про все це найперше радились вони з Добринею, був він їхнім заступником і перед князем.

А там трапилось ще одно — неминуче й бажане для Добрині. Уже давно на нього — немолодого вже, але ставного, широкого в плечах і грудях, з невеликою русою борідкою й такими ж вусами, коли йшов він у червоних чобітках, зеленому з соболиною оборкою корзні, мечем біля пояса, у високій із каменями самоцвітами шапці на голові — уже давно із-за завісок на вікнах, із-за тинів і так на вулиці задивлялись дівчата, молодиці, вдови. Смутьяний жіночий рід все частіше й частіше позирав на воєводу Добриню.

Але женська прелесть, здавалося, зовсім не обходила його, Добриня ніколи не впадав у соблазни, прелюбодійство, він ніколи не чіпав, як це робили інші воєводи, мужеських жон, не розтляв дівиць, безгрішним був Добриня.

І ніхто не знав, що воєвода Володимира має іншу, свою думу — раз і другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив і обдивився дщер його Руту, темної ночі, як велів покон, умкнув її і запер у своєму теремі, а там дійшов згоди зі старим Волдутою. Так Добриня порівнявся з найбагатшою людиною в Новгороді, а князь Володимир зробив йому від себе пожалування; дав землі на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

3

До Новгорода прибули гінці з Києва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку їм велено було віддати тільки в руки Володимиру.

Він прийняв гінців, узяв у них грамоту, прочитав її і, сказавши, що відповідь князеві Ярополку пошле своїми гінцями пізніше, відпустив їх.

Того ж дня гінці Ярополка виїхали назад до города Києва, князь же Володимир велів Добрині зібрати у Великій палаті свого терема все боярство й воєвод Новгорода.

Темна, похмура, вогка Велика палата у теремі княжому над Волховом-рікою, крізь вузькі загратовані вікна сюди й удень ледь пробивається світло, зараз і його немає — за стінами терема вже ніч.

Але князь Володимир поспішає, на ніч не глядя, він велів зібратись усім воєводам і боярам, старцям, градським, посадникам з п'ятий, аще вони лучаться в Новгороді. І вони прийшли сюди — стоять, спочивають на лавах, сидять навпочіпки попід стінами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогні світильників, у жовтуватому Їх промінні виступають засмаглі бородаті обличчя, золоті гривни на шиях і чепи на грудях, срібні держаки посохів, вузлуваті руки, стіни, що складені з товстих колод, сіра конопать між ними.

У палаті терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стінах виступають сріблясті зерна роси. Гуде підлога, по ній гупають і гупають важкі ковані чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон і забряжчали золоті підвіски.

— Чолом тобі, княже! — прокочується в палаті. Князь стоїть біля важкого, різьбленого з чорного дуба стільця на помості, під стіною ошую від нього зупиняються Добриня і ще кілька бояр, що увійшли в палату з ним разом, вічник* (*Вічник (у Києві — ларник) — писар того часу.) Жигар вмощується біля самого помосту з берестяними своїми звитками, гострими залізцями — він запише все, що велить князь.

— Бояри мої, воєводи, мужі, посадники з п'ятий! — звертається до всіх князь Володимир. — Пізня година, спати час, але не сплю сам, покликав і вас, одержав нині грамоту від київського князя Ярополка.

Він зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лівого рукава грамоту, підносить так, що всім видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає — кожне слово цієї грамоти, либонь, записане в його серці, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нині — вперше за всі літа — князя київського Ярополка своїм братом.

— Князь київський Ярополк, — каже далі Володимир, — пише мені, аби їхав я до Києва, негоже нині, пише він, мати на Русі два князі, уже ми, — пише Ярополк, — зуміємо правити землею з города Києва...

— Хто це "ми"? — виривається в темному кутку палати.

— А Новгород що ж, не може мати свого князя? — глухо лунає ще один голос.

Князь Володимир підводить голову й дивиться в півтемряву, ніби хоче пізнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

— Про кого думає князь Ярополк, — відповідає він людям, — всі ви, мужі мої, знаєте. Уже раніше повідав я вам, уклав він любов і дружбу з імператорами ромеїв, учинив мир з печенігами, нині думає, либонь, спертись на них.

— Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?

Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.

— Князь Ярополк пише про нас, — відповідає Володимир, — у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму...

Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують гноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.

І враз зборище прориває.