Володимир (адаптована версія) - Сторінка 4

---

Я міркував —
Чого маю боятися: все наше життя кінчається тут
З нами, хто ж мені тут може бути суддею?
Але цим я не міг перемогти внутрішньої печалі.
Розкажи но ще: що ви думаєте про світ цей,
Про людину, про віру Христову?
Філософ
Перед всіма віками Бог, бувши вповні
Вдоволений у собі, у часі створив людину,
Єдино з доброти своєї, не щоб завжди тут їй бути,
Але щоб ладнала собі путь до іншого кращого життя.
А світ цей різновидний дав їй в напуття, щоб
Мала шлях догідний, і задля того іншим тваринам
Дав твар вниз звернену, а нам твар угору випростану,
Щоб де батьківщина, там ум наш підносили.
До цього доходимо і з еллінської мудрости,
Але чоловік, не розуміючи своєї гідности,
І не пізнававши благодаті, а зведений принадою,
Уподобився тваринам через пристрасть серця,
Від яких лицем відрізняється;
І думаю, що тобі добре відоме те, що
Загально розказується про упавшого Адама:
Ти маєш суспільні стосунки з різними народами,
І з християнами часто розмовляєш.
Звідтам, — від Адама — як від джерела, поплили на нас
Всі злидні, й скорбота, і недуги, розбрат, війни,
Боротьба, голод, згубність: навіть сама смерть —
Від того ж кореня, а що гірше від смерти, —
Це навело на наш розум якусь хмару затьмарення,
Що нею засліплено людину, і сталася зовсім земною,
Мало хто підносить серце до висоти.
А для ідолів це приносить огидну честь.
Увесь світ так був обезумив себе, що,
Завиїмком єврейського народу, покланявся
Мертвим спорудам рук своїх; але гляди,
Який великий є наш Бог у милуванні;
Він не терпить, щоб світ погибав так навіки,
Він хоче піднести упавших, невіж наставити
На праву дорогу, полонених в аді визволити,
І щоб чоловік міг ше надуложити Божій справедливості
За свої проступки. Але тому, що ні ангел,
Ані чоловік не може доконати це діло, бо
Воно перевищає нашу створену силу, сам Він (дивна річ!)
Зійшов з небес виконати це діло.
І дивись як мудро! Взяв на себе людське тіло,
Поселився в утробу дівичу, і став Бого-чоловіком,
В одній особі з'єднав дві природи.
Його звемо — Христос:
Він постраждав, втихомирив за нас гнів Божий,
Смертю своєю вивів нас з поселень адових,
Навчив нас як треба нам думати про Бога,
І сказав нам, що є один правдивий Бог
В трьох особах — Отець, Син і Дух Святий:
Властивим Отцеві є — з нідр своїх родити
Предвічного Сина, возводити Духа, який від
Одного Отця ісходить. А Син зволив прийняти
На себе наше тіло з Діви-Марії ; Він постраждав,
Умер — розп'ятий на хресті, і був похований, і
Воскрес, і багатьом явно доказав це, а відтак
Вознісся у славі на небо і засів праворуч Бога.
Є ще багато більше, що Він об'явив нам, але
Не все всім годиться знати; коли у Хрещенні
Зодягнешся в Христа, тоді будеш знати й інше;
Нині узнай ще те і втисни його у твою пам'ять
Більше всіх: Ми віримо впевнено й ясно, що буде
День Судний, час страшний і жахливий, день плачу,
День туги, день гніву Божого,
Коли гнівна й невмолима помста погубить грішників,
А праведні приймуть вінець слави.
Але перед тим несподіваний голос трубний
Пронесеться землею. Він розбудить померлих
(Дивна це річ насправді!), і накаже всім
Зібратися разом на суд: Суддя в огненнім одязі
Засяде на престолі: тут же збереться навкруг нього
Безчисленне воїнство огненних слуг. І буде отже
Кожному власне сумління за вірного свідка, бо
Він знає всі наші тайни: Він — суддя і серцевідець.
Розлучить отже добрих і злих на дві групи:
Цих уведе у вічну радість, а тих, що їм
Світські похоті заступили дорогу спасіння
Пішле у вічний вогонь. Вічний вогонь!
Ось страшна річ: хто буде настільки
Нелюдський, що це не злякає його?
Князю! Подумай добре про себе.
Бач, які поради предкладаю тобі.
Скоріш зруйнуються всі основи світу,
А віра наша не зміниться; її нам
Звістили не фальшиві пророки, в піснях
Сповістили давні Сивілли,
Еллінські діви, що мали від Бога ум прозорливий.
Її (віру) прийняли царі, прийняли її всеціло
Премудрі люди, потверджена вона численними чудами,
Премногі пролили кров свою за неї ,
Під меч поклали голову, готові були витерпіти
За неї вбогість, вигнання, в'язниці, окови і
Всі злидні. Багатство, слава і висока
Гідність княжа — скоро минають і не можуть
Тривати повіки, як минули і для інших.
А що я сповіщаю, те не матиме кінця ніколи.
Володимир
Дар, що його нам післав ваш цар, —
Цінний: та неоцінними є перла, що її нам нині дарує
Ваше благородіє. Це ж бо ставить мене задовженим
В любов і; щоб утвердити супроти вас
Вдвоє вірнішу приязнь, неначе до рідного брата.
А за твої премудрі повчення так почуваю себе зобов'язаним
Вашому благородію, що від сьогодні вважатиму тебе за батька:
Бо цареві зможемо віддати дар за дар.
За твій дар віддати порівні —
Ми нічим не зможемо.
ДІЯ IV
Ява 1
Володимир, Борис, Гліб
Володимир
Сини мої,
Чи є у вас якісь сумніви щодо слів філософа?
Борис
Ще лосі велика утіха у моїм серці, бо
Коли він викладав своє слово,
Відчував я у собі, що нове вино
Вливають мені у серце.
Володимир
Я рівно ж відчував подібну радість;
Але нині іншу зміну відчував у собі:
Якийсь то сон занепокоїв мене дуже.
Виведений з тіла якоюсь чорною мужеською постаттю —
Мені здавалось бути веденим крізь пустинні дебри,
Опісля — вкиненим в темну пропасть, а відтак —
Заведеним в інше місце світле й пишне, але
Не знаю, якось повне страху, — що й досі
Не можу успокоїти свого серця.
А не вчув я громи потужні, а потім був я
Увесь огнем жорстоко палений; і
Звідтам багато псів гавкало.
Гліб
Дійсна річ, що біси посилюють свій гнів:
Але ця їхня зброя ні до чого.
Знаємо, що сам ти, о батьку, не полохливий, а
Хочеш, мабуть, випробувати наше серце!
Але ми звиклі наслідувати тебе у всьому, і
В цьому ділі не хочемо нічим від тебе відрізнятися;
І зовсім нехтуємо бісівською силою хоч наводять
Страх у сні. Якщо вони стільки могучі, чому ж
Не ідуть на змаг явно? Немов злодії, ніччю вкриті,
Наважуються сплячого напастувати і темряву ведуть собі
На поміч: погане полчище вони і страхопудливі.
А брехали вони достотно, немов пси, бо крик у них
Галасливий, але криком (цим) нічого не здобувають;
Не помиляються вони в тім, що на псів себе міняють!
Ми, отче, очікуємо веління від твоєї власті, цією рукою
Я голови їм поторощу, немов скудель.
Борис
І мене, отче, уважай не чим менше!
Однодумність наша незмінна, навіть
Кров спорідненна не в'яже нас так,
Як божественна віра.
Володимир
Радію, діти, що ви вельми склонні до доброго.
Однак не все є корисним пускати свобідно
Волю ваблену до бажаного, але скоріше
Нехай добре порадить їй тверезий розум, а
Тоді воля поступить несхибно: бо
Вона часами беручи за добру дану річ, зле вибирає
Відступіть на хвилину: я тут на самоті пораджусь
Із собою...
У дітей серце як віск, скоро можеш
Наклонити його на всі поради.
Ява 2
Володимир
Як багато є порад, що красиві здаються на
Вигляд, але, коли розглянемо їх обачно,
Не такі вони є ...
Перш усього — це хай буде ясно, —
Чи не вийде з цього діла докір нашій славі:
Чи не вкину я своєї княжої корони грецьким
Царям під ноги? Та ж багато разів упокорив я їх побідами,
Чи тепер сам маю бути їм підкорений?
Не зброєю, — єдиним філософовим словом!
Та ж обичай велить інакше: щоб переможений просив
Умову від переможця і цей над тим має володіти!
До того ж світ добре знає, що моя потуга —
Це достатня сила щоб з римським царем разом
Засідати і як рівні, а не так, неначе б
Я був у нього учнем. Кожному очевидне таке упокорення:
Та час учеництва уже минув: коли я був малим, це
Не було мені тягарем. —
Нині, сидячи на княжім престолі, чи маю
Піддатись учительській волі! Чи досі був я
Неуком і неуками були князі, мої праотці, всі
Вони почитали цих богів недоумно? Хіба ж
Я, Володимир, від безумних родився?
Хто від великоумних бояр не скаже так?
І не тільки це вони скажуть, але —
(Що найбільш люто ранить моє серце) —
Скажуть, що я прийняв віру не заради віри,
Але з боязні, хотячи надати сили заключеному
Договорові миру, немов би я боявся боротись
З греками ... Але що можуть ці ж сумніви супроти
Сповіщеної правди? Чому ж я лякаюсь цієї хиби
Більше, ніж сам цар? І його слава дуже високо стоїть.
Даючи нам пораду, не сказав мені "Хрестись," щоб не
Виглядав я слабодухим, роблячи це. '
Та, як навіть ж станеться, що думаю, то що ж?
Яке зло є бути оклеветаним від лукавого роду?
Дим лише. — і догана людська, і слава! —
А що у старості учуся, — то хіба ж так вбого?
Не встидно є в жодному віці навчатись добра.
Але на мені це явиться новістю, — бо з моїх праотців
Ніхто не був християнином. А що відносно тебе?
Коли б ми не були княжого походження,
Не треба би нам бути князем!
Як маєш усмиряти славу? Хіба між християнами
Немає князів, царів, воїнів хоробрих у війні?
Та навіть, якби воно так і не було,
Що це є цвіт цього світу? Хіба не бачимо,
Як квітучи — в'яне? Все як подощевий туман, як дим.
Як одноденна лілея, немов сон щезають! Та і це добро
Таке бідне, скільки зла криє у собі;
Ворожнеч і, зависті, терпінь, різних випадкі в:
Чи вони насолодять мене?
Вони мали б здержати мене від вічного добра:
Хай не буде ... Але куди йдеш ти, бідний князю?
Де твоїх триста жінок? Нехтуєш ними, від усіх
Них відвертаєшся? Хіба ти якийсь чудний звір,
А не людина? Будеш таким гордовитим, хотячи бути
Покірним? І цю користь заміняєш за любов.
О горе мені! Весь згораю, палений огнем серця;
Весь спалююсь внутрі, утроба моя в полум'ї.
О горе мені! Не жду я бути живим, якщо прийму
Закон нелюбий, тяжке ярмо, кормигу незносиму!
Якби це було сповіщено мені раніше,
Коли серце моє не було ще прив'язане
До стільки навичок пристрасних,
Тоді було б більш догідно. А нині
Вогонь пристрасти набув стільки сили,
Чим можна його вгасити? З цього мені
Здається, що вчення Христове недоречне:
Учить гамувати тілесні пристрасті,
Як це є — уражати природу?
Так природі робиться кривду.
Як отже Він є справедливий Бог?
Воля Його є противна промислові Його,
Богові вона невідповідна: якщо він
Створитель тваринного світу, чому тоді дає
Закони противні своєму створінню?
А якщо хтось інший привів до буття
Світ цей чудовий, тоді хтось інший є
Началом створеного світу, то
Ложна є віра в цього бога ...
Володимире! Чого ж ти так біснуєшся?
Які біси (о горе тобі!) наводять тобі
Ці думки і слова? Така коротка твоя пам'ять?
Ти забув уже солодку проповідь Філософа?
Сказав бо він щось невідоме, що противиться розумові?
Звідкіль це неконсеквентне роздумування?
Христос об'явив себе явно началом єства, але
Тим Він зовсім не завдає горя жадному створінню:
Коли вождь дає меч воїнові, щоб ним шукав
Перемоги, чи годиться йому вживати меч
Для зла, і замість ворога вбивати свого друга?
Так і похоть тілесну посіяв Бог в нашім єстві,
Щоб нею користуватись помірковано, а не як
Тварини — до ситости.