Волинь - Сторінка 155

У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви «рощот» за цілий місяць. Низька, простора кімната. У передньому куті під двома ярусами образів довгий стіл. За столом штабскапітан Смірнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, випущені сірі очі, на них пенсне. Борідка — шпаньолка. Перед Смірновим скринька новеньких, ні разу не вживаних банківок: двадцятип’ятирублівки, десяти-, п’яти-, трьох— і однорублівки. Побіч Смірнова секретар з трьома личками. Перед ним список і рахівниця.

Від столу до порога черга, плече в плече, людей. Дівки, старші дядьки, молоді хлопці. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбиті, очі загнані в свої місця міцно й рішуче. Черга вривається коло дверей, які ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голів. Все то за «получкою» за «дні» свої прийшло. Кожний добре лічив ті дні, випікав їх жаріючою думкою на мозку. Є між тими людьми троє з Матвієвої родини — Катерина, Василь і Володько.

Черга його, на щастя, не далека. Літера Д тут багато допомагає. Ось він уже добрався за поріг хати. Викликають:

— Горпіна Гудз!

— Є!..

— Сколько дньов?

— Двадцять…

Ого, думає Володько. От бреше. Вона більше, ніж вісім днів, не має. Та й то лиш по бліндажах з Биковим перекидалась.

Цок-цок на рахівниці — і новенька десятирублівка у Горпининих руках.

— Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капітанові замітала підлогу, а диви… — шепочуть інші дівки.

— А хіба тільки капітан?.. А з тим… як його, отим рудим Риком, чи як його… Хіба не бачила.

— Софія Гладюк! — викликують далі.

— Є!

— Сколько дньов?

— Та двадцять…

Цок-цок. Софія дістала дрібними. Вона й рахувати не має часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотні ждуть.

Раденька, що дістала, біжить надвір, перед вікном під світлом лічить.

— Маатінко Божа! А, Хрестосвятий, вони мені рубля не додали. А грім мене побий, коли не так.

У дівчини плач рветься. Але куди його бігти, кому скаржитись? Он сидить той капітан, але добийся до нього. Он він і виплату перервав, бо «диньчик» чай у глечику приніс і шклянку і блюдечко. Поставив шклянку, чай через цідилечко блискуче процідив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по трошки та малюсінькими сухими коржиками закусує.

Володько ще від полудня нічого не їв, але, дивлячись на блискучий чай і на сухарці, йому зовсім не хотілося їсти. Не ті почування виринають. Капітан і його срібні «пагони», і гудзики блискучі з орлами, і чай з цідилочкою та коржиками, і ті купи грошей… Все те щось не з цього світу праці. Це щось іншого. Це щось недосяжне нам усім, що стоїмо тут довгою чергою, щоб «получити» оті п’ять, десять, п’ятнадцять — по заслузі — рублів. І люди коло нього, ніби пружини. Все «ваш’ всок’ бродь» та закаблуками цокають. Навіть отой з трьома личками, також в окулярах, а і той все:

«Так точьно, ваш’ всок’ бродь! — Нікак нєт, ваш’ всок’ бродь!..»

Цок-цок-цок. Рубель, два, п’ять, десять, сто, тисячі… Тож там тисячі, їй-Богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Гордині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.

«Боже, який я маленький проти того капітана», — думає Володько. — Одно слово його — і мене нема».

Нарешті:

— Довбенко Владімір!

— Єсть! — викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зім’яв.

— Сколько дней?

— Двадцять. — Він добре пам’ятає — двадцять.

— Ти вот, — починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, — уже бальшой. Сколько тєбє лєт?

— Я рождьон тисячу… і такого-то года, — мудро відповів хлопець.

— Да. Значіт, ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?.. — і очі впер на хлопця гострі і сердиті.

Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре»? І його очам так зробилось, ніби їм соромно стирчати в голові.

— Да! — підносить капітан голос. — Ти врьош, как хід! Сразу відно, что вором будеш!.. На, палучай і марш атсюда!..

Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам’ятає всього. Знає, що вилетів на подвір’я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтечко. «Чорт його бери», — подумав він. — «Хай дереться. Уже є нова шинеля, і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.

Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п’ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев’ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки — копійка. А так вже зжився був з думкою — десять рублів… Но…

Підпер носа кулаком і… «а що його сказати татові? Що подумають… що взяв собі рубля… Хто там ще репетує?»

Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать…