Волинь - Сторінка 156

— Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш — піде, а находив він двадцять днів по піврубля (мало, чуєте, ваше благородіє, по п’ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі… Ет маю получити.

Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.

Той хотів одразу й полічити.

— Вон, вон, старік! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощітаєш дома на пєчкє.

Пхають Хому, але він опирається і рахує. — Ееее, — крикнув він коло дверей. — Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів… Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі… Такі ет щота мені… такі щота…

— Куда прьош?! — визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.

— Ваш’ благородіє, — кричить він, — тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його…

— Кто там шуміт? — пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип’ялись, ніби їх хто видув зсередини. — Пазвать єво!

Бондарця штовхнули в плечі, і він опинився перед самим благородієм.

— Так вот его ти врьош? — визвірився Смірнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла. — Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!

— Слуш’ь, ваш’ всок’ броць!

— Я, — не злякався, а сміло і навіть задавакувато почав Хома… — Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє талько і єсть ще один отой німой. Старший мій сни упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять…

— Малчааать! — скипів одразу Смірвов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка — все танцює по обличчі. Кулак раз, два брязнув об стіл і кілька банкнотів піднялось і в темний низ вертко спустилося.

— Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукінаво сина, в православную вєру обратім!

Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли…

— Це кров моя! — гукав він. — Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!.. — але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на півслові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть-чисто перебарвила.

А Смірнов більше не міг виплачувати. Після такого хвилювання хто б міг виплачувати.

Люди масово рухнули додому.

— І треба було йому за якогось рубля знімати бучу! — сердився хтось…

— Нєєє! Я несогласен, — перечить другий. — Тут перву ролю грає справедливість. Хіба ж не сукин син отой самий капітан…

— Та це ж звісно. А хіба вони не всі такі? Їздив я оце до штабу на стійку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а він, таку його мать, визвірився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсім і не маю. А якби й просто на в’язці сів… Що, йому відлетіла б?.. То-то… То зветься війна. Один на фронті в мерзлому багні лежить, а другий, бач, на в’язці соломи не сяде… Бо, бач… Ееет! Тьху!.. Порядки…

— Що, чуєте, про отого капітана говорять, то тільки «мразь і стид». Живе ото в школі. До нього ніби всі оті вищі члени з’їжджаються. Позавішують, каже, вікна червоним. На столі пляшок повно, «Боже цара» ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо’їли, роздягли її… Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нічого собі, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили…

Володько вертається додому і слухає, що гуторять. Бачив і сам він, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочів, з різними написами валяється. Горпина хвалилася, що вино туди «ящиками» привозять.

«Чорт його бери, того рубля», — вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.

Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько «маршові роти». Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п’ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими халявами чоботи.

Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Бряжчать металеві речі.

Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику — скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки,сокири.

Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під комином безліч котьолків і в кожному щось З харчів видно.

— Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса… Рєбат’, рєбат’! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт… — загуторили солдати.