Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань) - Сторінка 4

Вона схопилася за огорожу парковки і шумно вдихнула, але замість полегшення її вирвало прямо під колеса чужої машини.

Огорожа була у формі труби по периметру, Єсенія нагнулася, і вступивши у власну блювоту, опинилася на парковці.

Від закоханої пари її відокремлювали лише Тойота Камрі і Ленд Ровер. Діма побачив її не відразу, лише коли вона була вже зовсім близько. Він був неприємно здивований і десь в глибині душі трохи наляканий.

— Ти сама винна. Зрозуміла? Я втомився від твоїх сцен. І ганьби. І знайшов людину з якою мені добре. Знайшов ту, яка мені довіряє.

Єсенія наблизилася до пари. Не кажучи ні слова, вона витягла з сумочки манікюрні ножиці, щосили вдарила ними суперницю в живіт і висмикнула гострі з трохи загнутими кінчиками ножиці назад. Від несподіванки дівчина витріщила очі, схопилася обома руками за рану на водолазці і почала осідати.

— А, фітнес-тренер Олена? Дуже приємно. Як Дімині успіхи?

— Ти — ненормальна! Твою матір! Що ти наробила? Олена? Як ти? Почекай, я викличу швидку. Тримайся, дитинко. Господи! Господи!

Діма вже набирав номер невідкладної допомоги. А тим часом на парковку в'їхав чорний Гелентваген у пошуках вільного місця. Коли автомобіль був в декількох кроках від любовного трикутника, Єсенія штовхнула чоловіка прямо під колеса джипа, водій якого дивився в інший бік, на дальній ряд, де було лише одне парко-місце. Діма від несподіванки похитнувся. Телефон випав з рук і полетів убік. Пролунав вереск гальм, оглушаючий звук сигналу, хрускіт чогось дуже м'якого і податливого. І ось тепер світ точно зупинився. А світло в очах Діми згасло назавжди.

Єсенія прокинулася за годину до звуку будильника в холодному поту. Руки тряслися, як після добротної п'янки з кращою подругою. Серце калатало занадто боляче і часто. Ковтнувши, вона зі страхом глянула на нього. Її Діма. Рідний і улюблений. Її життя, її сенс і опора. Вона любить його так, що іноді стає навіть страшно. А він любить її. Він натякає на весілля, вона терпляче чекає. А через пару років будуть думати про дітей. Неодмінно. Без сумніву. Господи, примариться ж таке. Треба встати і подивитися у вікно. І поганий сон швидко піде, особливо на світанку. Так бабуся говорила.

Сєня встала і знайшла ногою один тапок, другий вперто не хотів знаходитися. Плюнувши на пошуки, вона пройшла босоніж, попити води на кухню, а також, посміятися над собою і нічним кошмаром.

Повертаючись в спальню, вона побачила, що Дімі прийшло смс. Дивно, шість ранку. Мабуть помилились або спам якийсь. Ксенія солодко потягнулася, лягла під бік коханого і міцно заснула.

СМС: Дімуся, сьогодні в обід все скасовується. Сумую за тобою, мій котик. Цілую. Твоя О.

Врятуйте Наші Душі

Марія Петрівна Куклачова відчула в під'їзді легке нездужання. Проклята алергія. Акуратно зачинивши за собою вхідні двері, вона натиснула кнопку ліфта витерту тисячами пальців на першому поверсі і закликала вниз буркочуче залізне чудовисько, яке з гуркотом понеслося вниз, повалене звідкись зверху в саме пекло. Двері повільно і зі скреготом відкрили ненаситне нутро, в ніс вдарив різкий запах дешевого жіночого парфуму в стилі "останній шанс баби-ягідки", міцних сигарет і чогось абсолютно нестерпного, але судячи з того, як у Марії Петрівни виступили сльози на очах, органічного походження.

— От зараза-Валька, знову смітник свій везла і диміла в ліфті! Щоб їй чоловіка ніколи не знайти, повії!

Добра сусідка Куклачова смачно вилаялася та із задоволенням увійшла в погано освітлену кабіну. Натиснувши скорченим пальцем кнопку дев'ятого поверху, вона дивилася, як двері ліфта ривками закриваються, щоб швидше виконати команду сигналу, що надійшов.

Ліфт почав набирати швидкість, незвично розгойдуючись з боку в бік. По спині Марії Петрівни побігли мурашки розміром з щура, яких нещодавно труїла фірма-підрядник, найнята керуючою компанією будинку. Куклачова намагалася натиснути на аварійну кнопку "стоп", але вона чомусь запала в щиток і більше не натискалася.

Нещасна жінка стала тиснути на всі кнопки, в тому числі на кнопку виклику диспетчера, але кнопка була бездушна, безмовна і беззвучна. Марія Петрівна слабо кричала, але кабіна гуркотіла так, що її голос потонув в скреготі і звуці наближення кінця світу. Світло в кабіні згасло, сильно смикнувшись, кабіна на мить застигла десь між небом і землею в невагомості, але сила тяжіння перемогла і понесла свою жертву вниз, кудись в Царство Аїда, гуркочучи і радіючи свободі від тросів, страхувальних канатів і обмежувачів швидкості.

Марія Петрівна Куклачова вмирала довго і болісно, захлинаючись власною кров'ю через розриви внутрішніх органів, численних ударів і переломів. Її череп був роздроблений стелею ліфта лише з одного боку, тому одне око залишалося цілим. Фарбоване хною волосся злиплося від крові і мізків. Ступні були неприродно вивернуті, як ніби належали зовсім іншому тілу. Недорогі туфлі зі шкірозамінника, куплені на розпродажі в торговому центрі, злетіли з ніг і валялися окремо. Вона вже несвідомо обертала єдиним оком востаннє, вдивляючись у темряву шахти ліфта, де безпорадно лежало її стареньке, пошарпане життям тіло. Марія Петрівна закінчила своє життя в підвалі під'їзду, який вона так ретельно оберігала від поганих сусідів, понаїхавших квартирантів і жінок з поганою репутацією. Десь нагорі в світі денного світла і сонця шуміла сирена поліції, швидкої допомоги і навіть пожежників, але пенсіонерка Куклачова вже нічого не чула.

Чарлі завиляв хвостом і зиркнув на мене своїми нескінченно розумними і розуміючими каштановими очіщами. Він притиснув вуха і висунув язик, неначе розтягнувши свою хитру і нахабну морду в усмішці. Я пошарпала його по холці і погладила по великій чорній голові з білою плямою. Шерсть була настільки густою і довгою, що я і мій сусід стали називати його ведмідь, замість звичного Чарлі.

Він привітно гавкнув і дав мені обрубок передньої лапи за звичкою. Рана добре затягувалася, але лапу, на жаль, цілком врятувати не вдалося.

— Так подивимося, хлопчик, як ти сьогодні себе почуваєш. Гній на голові з укусу більше не сочиться, сам укус затягнувся. Значить антибіотики діють, працю працюють, як каже наш анестезіолог.

Вставати Чарлі-ведмідь ще не міг, післяопераційний період, відновлення, лікування – довгий процес, але нічого, ми впораємося, правда, хлопчик?

Я йшла зі зміни пішки, втомлена і вичавлена до межі. Ненавиджу листопад, найогидніший місяць року, сирий, похмурий, вогкий, крижаний, брудний і чорний. Які чоботи не вдягни, все одно замерзнеш і промокнеш. На роботі був дурдом, поскаржилася пацієнтка на погане ставлення персоналу, я виявилася крайньою, бачте не досить швидко відповіла в повідомленні чи можна їй після операції пити алкоголь.

Їй зробили ліпосакцію всього тіла, відкачали сміттєвий пакет жиру, затягнули в корсет, забинтували еластичними бинтами, змоделювавши талію або її подобу, а вона мені вночі давай написувати повідомлення в стилі "ви — холопи, я — ваш цар".

Я закурила і закинула голову, щоб подивитися на нічне листопадове небо. Ні чорта не видно! Ні зірочки, ні хмаринки. Одна суцільна чорнота, як ніби нас закинуло кудись на околицю Всесвіту, подалі від веселих і теплих зірок, таких наприклад, як по імені Сонце. Мені захотілося послухати Цоя і випити вина, сидіти біля вікна і бездумно диміти сигаретою у відкриту кватирку.

Але спочатку душ! Гарячий! Як котел в пеклі, в якому чорти грішні душі кип'ятять. Я здригнулася від пориву вітру, куртка з масмаркета, придумана для європейської зими, сама була в шоці. Ще хотілося в туалет, по шкірі пробіг озноб. Намагаючись думати про киплячий пекельний казан, я бадьоро крокувала по свіжому і погано покладеному асфальту на тротуарі.

Я підійшла до під'їзду і схрестила ноги з силою фітнес тренера. Діставши ключі з рюкзака, несподівано вилаялася матом вголос. Дощової листопадової ночі мій триповерховий душевний крик про допомогу пролунав, як музика з фільму Тарантіно, до часу і до місця.

Ключ від під'їзду злетів з загального брелока і сміявся наді мною десь в надрах бездонного баула. Котяче нявкання я почула відразу, наполегливе і якесь відчайдушно гучне. Місячною ходою я пішла на звук, який йшов з віконця підвалу нашого будинку. Я включила ліхтарик на телефоні і посвітила в віконце, нічого.

Зітхнувши і набравшись хоробрості, я спустилася сходами вниз. Двох кішок з цього підвалу я пристроїла, пристрою і третю.

Я зайшла в до болю знайоме, смердюче, сире і низьке приміщення, включивши ліхтарик на телефоні на повну потужність. По-маленькому вже не хотілося, хотілося по-великому.

Сказавши чергове киць-киць, я шарила ліхтариком по підлозі і трубах, оббитих скловатою. Під однією з труб майнула тінь. Я зробила крок до труби і закричала. Під трубою лежало щось в крові, а тінь, яка майнула в світлі ліхтаря виявилася щуром. Я посвітила на тварину і сльози покотилися градом.

Наш Чарлі! Чарлік, миленький! Улюбленець всього під'їзду! Захисник, найкращий і добрий пес! Він спав на першому поверсі в спеціальній лежанці, а ми всім під'їздом взяли над ним шефство. Я присіла і посвітила на труп нещасної собачки, голову і живіт вкусили щури, передня лапа перетворилася в якесь місиво, як ніби собака намагалася собі її відгризти. Я розгубилася і просто водила ліхтариком по величезному чорно-білому вовняному тілу, який недавно життєрадісно вітав кожного мешканця, відчайдушно виляючи хвостом і облизуючи руки. Щось доторкнулося до моєї ноги і я майже померла від страху, допомогло лише бажання сходити в туалет і навстіж відкриті двері на вулицю зі злощасного підвалу.

Кішка. Господи. Спаси і збережи цих священних тварин.

— Це ти нявкала, котенька, хотіла нашого Чарлика врятувати. Бачиш пізно. Завтра вранці перед зміною візьму пакет і поховаю.

Поки я заспокоювала себе монологом вголос і задкувала з кішкою біля ніг до дверей, клянуся, я почула зітхання. Метнувшись стрілою до собаки, я оглянула його, майже труп ще дихав.

Викликавши таксі, Я акуратно піднімала метиса дворняжки і коллі і з подивом зазначила, що ми з сусідами Чарліка відгодували на славу, як на забій. Дивний вислів. На забій. Мерзенний.

— Дівчина, це ви привезли Чарлі?

Молодий доктор приємної зовнішності, зняв окуляри і запросив мене в кабінет.