Забіліли сніги

Книга перша

СЕРЦЕ КЛИКАЛО

Батько мій був паламарем у слободі,

занедужав на сухоти і помер у молодому

віці, лишивши п'ятеро дітей; то жили вбого,

а то стало ще гірше. Мені було всього

вісім літ, і я ходив до школи; вчив

дякон і вчив погано. По десятому році

мати віддала мене до Охтирської бурси,

де я перебував п'ять літ і спочатку

не мав великого нахилу до науки,

бо .вчитель-піп відбивав усяку охоту

вчитись...1879 p. перейшов до Харківської

семінарії... Крім мертвої науки

бурса нічого мені не дала... В семінарії

я пробув 4 роки, не раз хотів кидати,

але не мав на се "повних літ",

і перед різдвом 1882 p. був арештований

з забороненими книжками та деякими

іншими речами; мені було тоді всього

18 літ... 83 і 84-й роки я прожив на селі

під поліційним доглядом,

дуже бідував і не мав роботи.

П. Грабовський

1

Вечір. За вікнами сердитий вітер ганяє каламутну снігову віхолу, стукотить у замуровані морозом шибки, вовком гуде-виє в коминку; скаржно скрипить голоребре віття вишень та черешень, тривожно шарудить кукурудзиння, яким обкладено хату.

Надворі холодно й лячно. "Як-то татусь добиратиметься з церкви додому, як подолає високі замети? — стискається серце в Павла. — Та ще й нездоровий, цілі два тижні хорував..."

Хлопчик відходить од вікна, лізе на піч. Там тепло, особливо коли зариєшся в сухе просо.

Сестричка Олеся і бабуся давно сидять на печі.

— Бабусю, розкажіть про жар-птицю, — благає Олеся.

— Ліпше про Бову-королевича або Котигорошка, — просить Павло.

— Ні, про жар-птицю... — копилить губи дівчинка. — Вона мені снилась уночі — така гарна-гарна, червона, аж горить...

Баба Марта ніби й не чує онуків, її голова схилена, очі заплющені, висхлі пальці поволеньки перегортають гаряче просо. Мовить напівпошепки:

— Хотіла, діточки, розказати вам про Кощея Безсмертного.

— Кажіть!

— Кажіть!

— Передумала. Пізно вже. Там багато вбивають, зарубують людей. Супроти ночі про такі страхи господні розказувати не годиться, не заснете, а найпаче ти, Павлуню. О тім розповім завтра вдень, а зараз — іншу казочку.

Жила собі в одному селі, що належало Потоцькому, вдовиця, бідна-пребідна та ще й недужа. Звали її по-вуличному Зозулею. Якось пішла в ліс по опеньки. Тільки почала збирати, коли гульк — їде Потоцький. Рушниця через плече, поряд — гончі хорти біжать. Як стояла над пеньком, так і отерпла — не ворухнеться.

Під'їхав до неї магнат.

"Що ти тут робиш?"

"Опеньки збираю, паночку, — насилу вимовила. — Для діток..."

"Як прозиваєшся?" — перебив.

"Зозулею, паночку".

"Зозуля?!"

"Зозуля, паночку".

Скривились панові губи в єхидній посмішці.

"Коли зозуля, то лізь на дерево та й кукай по-зозулячому".

"Слаба я, ласкавий паночку, немічна, не вилізу", — крізь сльози мовить жінка.

"Лізь, підсаджу..."

Стала нещасна дряпатись на дуба, а він — нагаєм її, нагаєм по плечах, по ногах: підсаджує, недолюдок.

Ледве вибралась на першу гілляку, вся труситься, мов у лихоманці.

"Починай кувати!"

"Ку-ку! Ку-ку!.." — закувала.

А він, гаспид, підвів рушницю — бабах-ах! — і молодиця впала на землю. Йому весело:

"Славна зозулька, — регоче. — Докувалася, маєш... Ха-ха-ха..."

Онук захлипав.

— Чого ти, Павлуню? — стривожилась бабуся.

— Поганий пан...

--— Поганий, онучку, поганий. Усі вони такі.

— А я його уб'ю.

— Не вб'єш, Павлуню, ще маленький.

— Виросту, стану великий і тоді...

— Виростеш, онучку, виростеш, але вбивати людей не можна. В писанії святому сказано: не украдь, не убий. За те бозя карає.

— А бозя покарав Потоцького?

— Над магнатами, діточки, і сам господь не владен.

Клямкнули хатні двері, і на піч потягнуло холодом. Бабуся змовкла, пригорнула онуків до себе.

— Добрий вечір, — чути батьків голос.

— Добрий вечір. Вечір добрий, — відповіли різноголосо діти, дружина і теща.

— Чого так затримався? — питає Ксеня, пораючись біля столу.

— Отож послабував, утвар у храмі позапорошувалась, паперть на сажень задуло снігом, а свят-вечір не за горами, потрібно ж дати лад усьому. І з півчою трохи поморочився.

— Ой Арсене, Арсене, — зітхає Ксеня. — Не шануєшся ти, зовсім не шануєшся. Міг би ще якийсь день-два полежати дома, добре знаєш свою недугу...

— Знаю, жіночко мила моя, знаю, та нема коли одлежувати боки. От і нині приходила Оксана Петрівна.

— У півчу?

— Ні. Загадувала нашим дівчатам та парубкам приходити вечорами до школи, хоче навчати їх грамоти.

— А ти до чого там?

— Мене просила, щоб я учив школярів співати хором.

— Церковних пісень?

— І церковних, і простих, народних.

— Зможеш?

— Спробую, не святі ж горшки ліплять. Візьмуся після різдвяних вакацій. Ех, якби ж то дав бог здоров'я. Сподіваюся, скоро полегшає, а весною...

2

Не полегшало взимку, не полегшало й весною. П'янким медоцвітом повнились пушкарнянські садки, наливалися силою й красою, мрійно виглядаючи раннє літо. Днями лагідне сонце гладило зелені ниви, заливало сліпучим золотом подвір'я, вікна, а вечірню сільську тишу колисали й шматували перші солов'ї.

Тільки Арсен усього того вже не бачив і не чув. Учора, якраз через місяць після смерті тещі, перед світанком згорнув на грудях працьовиті руки, густо пересотані темними жилами, і назавжди стулив зволожені вії. Мабуть, хотів сказати щось доконче потрібне й важливе, та не встиг — на ясному чолі ще довго мріла думка, немовби просилася, щоб її розгадали, зрозуміли.

Помер чоловік, наче на рівній дорозі обломився. Останні дні тяжко мучився. Не спав, не їв, не говорив, навіть не стогнав, мовчки тамуючи свої шалені болі. Часто самими очима води просив — супроти нестерпної жари. Дихав важко, хапливо, захлинався.

І сорока років не протягнув, завчасу осиротивши малих дітей, покинувши молоду жону. Сухоти загризли. Ніщо не допомогло — ні припарки, які щодня робила Ксеня, ні примовки глухої Одарки-шептухи, ні мікстура, привезена лікарем з міста, ні маслосвяття .

Цілу добу лежав покійний у церкві під засвіченим панікадилом, весь обкладений торішнім зіллям, калиною, сьогорічними фіалками, конваліями. Безперервно над ним читали псалтир, геть уночі.

Випровадити свого паламаря в останню путь зібралася майже вся слобода. Попереду процесії йшли корогвоносці, піп, дяк, півча. Віко й домовину несли на руках. За домовиною ступали засмучені діти й дружина небіжчика, а позад них ворушилась довжелезна строката линва — діди, баби, молодиці, чоловіки, підлітки...

На цвинтарі линва поволі згорнулась, щільно оточивши щойно викопану яму. Старенький піп, поволі розмахуючи кадилом, проказав похоронну молитву:

— Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенія, прости всі согрішенія його, вольная і невольная, даруй йому царство небесне. Со святими упокой, Христе, душу раба твого, ідеже нєсть болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, а жизнь безконечная...

Потім півча виконала заповіт Арсена — свого давнього вчителя-регента. Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим білим цвітом, сумовито покотилося:

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!

Часто служить злим, негідним і їм помагає.

Добрі терплять нужду, по миру товчуться,

І все не в лад їм приходить, за що не візьмуться.

До кого ж ласкава ся доля лукава,

Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.

Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Іван Огнивенко, що готували своєму товаришеві довічну оселю. Між ними лежить молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновім узголів'ї. Тяжка скорбота хитається в їхніх очах, а вони стиха підтягують півчій:

Без розуму люди живуть в світі гарно,

А з розумом, та в неволі, вік проходить марно.

Ой доле людськая, чом ти не правдива,

Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.

Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Ідуть, ідуть, цілують складені на грудях руки покійного, хрестяться, зітхають...

Підступила до труни Олеся, схилилась, поцілувала батькове воскове чоло і стала обіч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марійку піднесла Дарина Огнивенчиха. Але дівчинка не цілувала, вона торкнула чорні вуса й попросила:

— Вставайте, татуню, до церкви підемо.

Ксеня не могла ні плакати, ні прощатися. Стояла, наче замовлена, навіть з сухими очима. Тільки як пролунала "Вічная пам'ять" і віко грюкнуло — впала на труну, обхопила її руками і заридала:

— Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обізвися, скажи хоч словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш від нас? Відкрий очі, поглянь, скільки зібралося до тебе...

Не витримав старенький батюшка — теж заплакав.

— Куди збираєшся, куди виряджаєшся? — не втихала Ксеня. — Нащо темної хати забажав? Туди ж вітер не віє. Туди сонце не гріє. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та як з тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у світі жити?

Жінка Кузьми обняла подругу за плечі.

— Не ридайте, Ксеню. То все від бога. Він, милосердний, дав, він і забрав...

Приголомшена лихом вдова не чула поради:

— Коли ж мені, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи на різдво, чи на Великдень, чи на святу неділеньку? Звідки виглядати — чи з гори, чи з долини, чи з високої могили, чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвітати, будуть зозуленьки кувати, соловейки щебетати, будуть мені, нещасниці, жалю завдавати. А я вийду за ворітечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькі, соловейки малесенькі, ви високо літаєте та далеко буваєте, то скажіте-повідайте, чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької? Як бачили, похвалітеся, як побачите, поклонітеся...

Її насилу одірвали. Розпушена земля сійнулася з багатьох рук на домовину, спущену в яму. Навпереміш з землею падали срібняки, мідяки, кетяги калини...

По часі над свіжим горбком забілів високий дубовий хрест, облямований віночком з живих квітів, а за сажень від нього звівся дубчак, сумно схиливши своє тоненьке віття.

Жива линва знову розкрутилась і поповзла в село. Люди ступали мовчки, несучи в очах і грудях важку скорботу.

Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, її вели під руки Огнивенко й Одновухий. Лише зрідка перемовлялись скупими словами.

В хаті на них чекали сусіди та найближчі родичі, а на столі — поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи підсліпувато блимали лойові свічки, під божницею — лампадка.

Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу.