Забіліли сніги - Сторінка 4

— Вибери, каже, щоб свіжі...

— Вибери, щоб свіжі... — повторила тим же тоном Ксеня. — Піди, Орисю, віддай ті гроші своїй господині і скажи, хай подавиться ними, як давиться моєю кривавицею. Нема в мене для них квітів і ніколи не буде, навіть на труну.

— Чимось допекли уже й вам?

— Бодай їх лиха година пекла. Робили день при дні разом з Олесею цілісіньке літо боже, а він і на долоню не плюнув. Хай їм така легка смерть, як нам оті зарібки. А вона ще по квітки шле...

— Шкуродери, — зітхнула Оришка. — Вся слобода так говорить про них. А їм це, як отой вітер у коминку...

Мати провела Оришку за поріг. А як повернулась, довго сиділа з сином мовчки. Прихід Оришки, розмова з нею тяжким каменем лягли на душі обом.

По часі Павло взяв свою школярську торбинку і вийшов з хати. Примостившись під грушею, витягнув стару потріпану книжку і почав гортати. Натрапив на заголовок — "Кармалюк". Чи не той це, про якого співають?

Хапливо пробігав очима сторінку за сторінкою і все глибше поринав у звабне марево казки. У зворушеній уяві живим постав Іван Кармель — гарний, сильний і невловимий. На хлопчика хвилями наринають гіркі жалі старенької Іванової неньки, Марусі, а в серці закипає гнів і лють до недобрих людей, багатіїв.

Скінчив читати, коли вже сідали сутінки. Ступив до хати блідий-блідий, ніби недужий. Олеся, Михайло, Марійка вечеряли, а він не захотів. Приніс оберемок соломи, розгорнув коло столу і, пристеливши рядниною, ліг.

Тільки заплющив очі — виринув ніби з пітьми Іван Кармель. От якби на землі більше було Кармелів! Тоді б не передавав старий Колупай зароблених мамою й Олесею грошей у казну, не глузував би мизатий Матвій з нього...

У голові роїться питання: а хто такі оті соціалісти, що проти царя, ті, про яких говорив піп у церкві? Ще торік Павло чув це слово від лікаря з Рясного, що приїздив до хворого батька. А що воно значить? Мати каже — хочуть одібрати землю в багатіїв і оддати бідним. І Кармель цього хоче. Виходить, вони заодно...

Павло бачить, як з густої пітьми підпливає до кремезного Івана Кармеля струнка й тендітна Оксана Петрівна. Павло стрепенувся. Махає їм руками, кричить і мчить назустріч.

6

Біля школи Павло побачив Антона. Хлоп'ята привітались.

— Була у вас Оксана Петрівна?

— Аякже. Принесла ліків, мамка випили — і трохи полегшало. Ще й Оленці дала свої черевики. Такі гарні!

На шкільне подвір'я заявився з своєю компанією Ткаченко. Всі набундючені, чисті тобі індики.

— О, гляньте, гляньте! — гукнув Матвій, показуючи на Павлові штани. — Грабовський обновився: на старі дірки причепив нову латку. Та ще й яку. Може, за квітки купив, га? Хоч ти квіток не продаєш. Украв десь. Єй-бо, украв!

Його товариші зареготали. На регіт підбігло кілька дітей з інших кінців подвір'я. Скоро виріс цілий гурт.

— Ну, кажи ж, украв? — допинав Ткаченко, копилячи губи. — Кажи...

Павло відчув, як йому в обличчя ударила гаряча кров. Весь затремтів.

— Хто украв? Я? Я? — кричав задихаючись. — Ви самі... ти і твій тато — людей обкрадаєте... злодії, душогуби!

Матвій остовпів, очманіло блимав очима. Не чекав такої сміливої відповіді на свої глузи.

А Павло напосідав:

— Ти чув про соціалістів? Чув про Кармеля? Не чув! Ех ти, мазниця дурна! Ще почуєш, прийде на вас чорний день! Прийде!.. — плюнув і пішов.

Та скоро Колупаєві товариші отямилися.

— Чого плюєш?

— Дай йому, Матвійку!

Ткаченко, підбадьорений тими вигуками, оглянувся довкола, кинув свою сумку і стрибнув на супротивника. Павло одскочив, розмахнувся, і його рука з дзвінким виляском упала на Матвієву щоку.

— Ай-яй! Ай-я-ай! — заверещав Матвій.

Одбігши на кілька кроків, він схопив камінь і жбурнув у Павла. Камінь, профурчавши над Павловою головою, гримнувся об раму шкільного вікна. З сухим дзенькотом посипалося скло.

Нагнувся за другим каменем. І тут хтозна-де взявся Кузьма, поитьма схопив його за руку.

— Ах ти, ледащо! Я тобі дам каміння! Думаєш, як багацький син, то все тобі можна? Хто тепер склитиме, га?

Ткаченко крутнувся в'юном і випорснув із сторожових рук.

Кузьма не доганяв бешкетника.

Пробираючись до класу, Антін голосно співав:

Ой дурний Колупай!

Ти людей не обкрадай!

Бо здеремо з тебе шкірку,

Одвезем шевцям в Охтирку!

— Де такої навчився? — підскочив до нього один з Матвієвих приятелів.

— Де? — засміявся Антін. — Павло склав.

— Павло?..

— Він. Ого! Ми ще й не такі складемо, побачите.

Клас гув, як вулик. Сутичка між Ткаченком і Грабовським схвилювала всіх. Бідняцькі діти засуджували дукового сина і співчували Павлові. Колупаєві друзі принишкли. Сам він теж сидів мовчки, тривожно поглядаючи на вибиту шибку.

У сінях сердито бубонів Кузьма, його бас часто переривав якийсь інший, неприємний голос.

Відчинились двері. У клас спершу просунулася сучкувата палиця, за нею — тельбухатий живіт, а потім кошлата, схожа на лев'ячу, голова.

То був новий учитель. Перевалюючись з боку на бік, відсапуючись, як ковальський міх, він важко опустився на стілець.

— Га? — втупився каламутними очима у школярів. — Хто розбив вікно?

Клас мовчав.

— Признайся сам, бо буде гірше!

— Я не хотів, — промимрив Матвій.

— Сюди! — гримнув учитель.

У його очах блиснули хижі вогники, а вузлувата рука стиснула палицю.

Ткаченко боязко наблизився до столу. Вчитель зміряв його важким поглядом.

— Чого витріщив баньки?

Кована палиця ковзнула по долівці.

— Хто ти?

— Ткаченко-о.

Вчитель заблимав очима, засовався на стільці, наче йому припікало.

— Як ти сказав?

— Ткаченко...

— Ткаченко?.. А ким тобі доводиться Каленик Акакійович?

— Тато...

Вчитель мало не підстрибнув.

— Чого ж досі мовчав? Ай-яй-яй. — Його очі спробували всміхнутись. — Негарно так жартувати.

— Я не жартую...

— Можна й пожартувати. А вікно — дурниця, вставимо. Твій батько... Сідай на місце.

Матвій, ще не збагнувши дивної поведінки вчителя, стояв ні в сих ні в тих.

— Сідай, сідай, — уже зовсім медовим голосом повторив животань. — А ви чого пороззявляли пащеки! — визвірився на клас.

Матвій, нарешті зрозумівши, що його несподівано помилувано, рушив на своє місце.

Вчитель важко підвівся, крекчучи підійшов до передньої парти.

— Встати! — ткнув палицею на бідно зодягненого хлопчика. — Збери свої лахи і йди на задню парту. Тут сидітиме Ткаченко. Швидше! А ви, — показав на сусідів школяра, який звільнив місце, — розсуньтеся подалі.

Матвій взяв сумку і поліз за передню парту.

Вчитель повернувся до столу, сів, відсапнув.

— Вашу вчительку зі школи вигнали, вона соціалістка, негідниця. Тепер учитиму я. Звати мене отець Зосим Обухівський. Хто, боронь боже, порушуватиме порядок, пропускатиме церкву, засічу.

Розгорнувши журнал, почав начитувати:

— Антонов!

— Тутки.

— Боярко!

— Слабий.

— Грабовський!

— Є, — підвівсь Павло.

Не встиг він сісти, як заскиглив Матвій.

— Що з тобою, Ткаченко? — стривожився вчитель.

— Він мене би-ив...

— Хто?

— Грабовський. Називав мене й мого тата злодіями...

Обухівський побагрянів. На його товстій шиї тріпнулися жили. В маленьких колючих очах блимнули зелені вогники.

— Вийти! — вказав палицею на Павла.

Той виліз з-за парти.

— Сюди! — глухо стукнула палиця.

Павло ступив ще два кроки.

— Що ж ти, гайдамако, робиш, га?

І, не чекаючи відповіді, вгородив пальці у вихрясту чуприну.

7

Кузьма й Антін ледве живого привели Павла додому. Цілий тиждень лежав він хворий. Удень коло нього сиділи Олеся або Михайло, а ночами — мати. Натруджена, стомлена денною роботою, так і спала над сином. Перші дві ночі в нього тримався такий жар, що треба було раз у раз міняти на чолі мокрий рушник.

Уві сні Павло часто марив, кликав до себе Кармеля, Оксану Петрівну, проклинав Обухівського, махав руками, поривався бігти. Ксеня Григорівна притримувала худе тільце, хрестилася і беззвучно схлипувала, а коли син приходив до пам'яті, розказувала йому казки або співала пісень. Співала, втираючи гіркі сльози:

Ой вийду я на могилу,

Могила висока,

Подивлюся на долину,

Долина глибока.

А по тій долиноньці

Буйний вітер віє...

Ой, здається, не журюся,

Само серце мліє...

Приходила до хворого стара Одарка. Качала крашанку на голові, давала зілля-відвороту, тихо шамотіла:

Біг пес через овес — заросився,

Вибіг на дорогу — обтрусився.

Не було шкоди вівсові,

Не було лиха й псові...

Хай не буде слабості Павлові…

У середу трохи полегшало. Почав їсти хлопець і спокійніше спати. Лежав худий, марний, в очах — сум. Тільки іноді колисав Тишка:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти:

Де будемо ночувати,

Кого будем сповивати?..

Якось надвечір, коли Павло крізь шибку милувався жоржинами, забіг Антін.

— А знаєш, — розповідав товариш, — Обухівський уже живе в Колупаїв. Прогнав Кузьму зі школи. Зараз у нас топить груби і замітає церковний сторож. А Матвій зовсім задер носа. Похваляється всім, що то його тато разом з попом вигнали Оксану Петрівну. Оксані Петрівні ніби вже не дадуть школи, бо вона проти царя. Чув я, Обухівський попував у Краснопіллі. Кажуть, бив людей прямо в церкві. П'яний навіть божу службу правив...

Павло слухав мовчки, не зводячи очей з квітів, позолочених сонячним промінням. Коли Антін вибалакався, запитав:

— Оксану Петрівну бачив?

— Авжеж. Сьогодні ходила до Кузьми у Старосілля. Просила помогти їй добратися в Охтирку, — зітхнув Антін. — Ми всі дома плакали...

— Коли їде?

— Завтра раненько. Дорога далека, поки дойдуть...

— Поїхати можна.

— А як поїхати, коли піп усім звелів у церкві не приймати Оксану Петрівну навіть у хату. Матвій нахвалявся: хто повезе її до міста, тому тато покаже, де раки зимують.

— І його слухають?

— Спробуй не послухати. Є такі, що повезли б, та не мають чим. Але нічого. Треба дибати лише до Рясного, а там можна знайти підводу. Ти підеш з нами?

Павло глянув на кущик жоржини — і радісний вогник блимнув у його очах.

— Звичайно. Гукніть мене.

Прокинувся рано-раненько. Марійка ще спала, Михайло бавив Тишка.

— А де мати й Олеся?

— Пішли в Старосілля панську картоплю копати, — відповів брат.

Павло підійшов до столу, дістав з-за образа Миколи-чудотворця згорнутий у дудочку аркуш червоного паперу. Взяв ножа і вийшов з хати. Надворі було свіжо і тихо-тихо. Край неба зашарівся.

Підступив до жоржин. Вмиті росою, квіти були напрочуд гарні. Йому навіть здалось, що вони привітно кивнули своїми голівками.

— Пробачте, це ж для вчительки, — тихо мовив.

Зрізав квіти, склав у букет і обгорнув його папером.

З вулиці долинуло:

— Па-а-вле!

— Іду-у-у!

— Жоржини? — здивувалися хлопці.

— Для Оксани Петрівни.

— Зрізав?

— Не всі.