Жайворонок (1950) - Сторінка 6
- Гончар Олесь Терентійович -Через якийсь час, проходячи коридором, Зоя поздоровкалася до трактористки. Рука в Оксани була в мазуті, і замість неї вона підставила Зої свій повний загорілий лікоть.
Тамуючи образу, дівчина мусила потиснути суперниці лікоть.
«Навіщо вона це робить? — гірко думала потім Зоя.— Щоб підкреслити, що я білоручка? Але хіба всі можуть бути такі, як вона, Оксана? Може, і мені хотілося б одягти отакі захисні окуляри, мчатися з вітром по полю, сміливо трясти отут агронома за душу… Але не в кожного Оксанина вдача, і, зрештою, в скромній радіорубці також треба комусь сидіти… Звісно, їй неприємні і мої босоніжки, і мої заплетені коси, і мої білі руки. Та хіба я винна в цьому? І навіть у тому, що мені дуже подобається Сава Грек,— хіба я перед кимось винна?»
Коли Оксана поїхала, конторські дівчата, сміючись, говорили Зої:
— Ну й клята ж тобі попадеться мачуха! Вогонь!
— З чого ви берете, що… мені?
— А ти нібито й не знаєш? Вона ж давно сохне за Карпом Васильовичем…
«Добре собі сохне,— подумала Зоя,— іде така розкохана, аж у комбінезон свій не вміщається».
— Вигадки,— заперечила Зоя подругам.— До неї нібито Сава наш…
— Сава там тягне пустий номер, Зойко… Нічого він не доб’ється!
«А все-таки добивається?! — вигукнула в душі Зоя.— Самі ж дівчата кажуть… Не може бути, щоб він та не досяг свого!»
Дівчині здавалось, що всі дивляться на механіка її очима, що всім він такий невідпорний, такий гарний, як їй.
Звичайно, дівчата жартують, кажучи, нібито Оксана «сохне…» А хоча б навіть і сохла?.. Може, краще хай би вона була для Зої мачухою, аніж тим, ким є для неї тепер!
Суперницею стоїть перед дівчиною сьогодні, суперницею стоятиме перед нею завтра й позавтра!
VII
Інколи з ефіру до Зої несподівано вдиралися якісь сторонні голоси і теж запитували про дощ. Нічого в цьому не було дивного — радіофікованих МТС з кожним роком ставало в степах усе більше.
Один такий голос до глибини душі вразив дівчину. Мабуть, якби крізь ефір до неї донеслись позивні Марса, то вона не була б ними так схвильована, як цим голосом. На відміну від інших, він був такий задушевний, щасливо тривожний. Забринів наче десь зовсім близько, аж Зоя кинулася з несподіванки. Двічі підряд невідомий повторив енергійно і радісно:
«Ти бачиш хмару? Ти бачиш хмару?»
І зник, загубився в ефірі. Приголомшена дівчина мимохіть виглянула за вікно, шукаючи в небі ту загадкову хмару, але, звісно, ніякої хмари там не було, стояло повне яснодення. «Та це ж він не до мене! — схаменулась нарешті Зоя.— Це він звертається до когось із своїх і до мене прорвався випадково… Але ж який хороший, приємний голос… Неначе Савин!»
У той день вона не раз ловила себе на тому, що знову хоче почути той загадковий юнацький голос. Хай би сказав що-небудь іще, хай би розповів докладніше про ту радісну хмару — де вона зараз, звідки її виглядати?..
Одначе невідомий більше не попадався.
«Цікаво, хто б це міг бути? — запитувала себе Зоя.— Лісозахисна станція вийшла в ефір чи, може, який-небудь льотчик з приморського аеродрому? Чому б і ні? Можливо, він щойно оце здіймався так високо, що бачив уже справжні дощові хмари, які посуваються сюди…»
Тим часом спека палила, як і раніше. Відкриті хліба, здається, з останніх сил трималися за життя. На них боляче було дивитись.
Коли Зоя під свіжим враженням розповіла подругам про таємничий голос з ефіру, дівчат розібрала гостра цікавість:
— Ти певна? Тобі не почулося? Не вимріялось?
— О ні!
— І, по-твоєму, хто ж він? Зоя посміхнулася:
— Друг.
Вона умовчала, що той добровісний голос був чимось для неї схожий на Савин.
— Ти, Зойко, мабуть, не все нам розповіла,— не відставали дівчата.— Мабуть, ефірні уже завела знайомства! Але де? Серед льотчиків? Чи серед моряків?
Зоя тільки червоніла на це.
А в другій половині дня наступило, нарешті, омріяне, довгождане…
Усе почалося просто: з-за обрію тихо виткнувся ріжечок ледь помітної синьої хмари. Залитий сонцем степ одразу принишк, причаївся, мовби чекаючи, що з цього буде. А ріжечок тим часом уперто вигонився вгору, розростався вшир, поступово перетворюючись на тучу, на темно-синій гірський хребет, що незабаром уже закрив собою величезний сектор неба.
І ось хребет розломився, вогняна тріщина прокоренилась по ньому, згори до самого низу. Загриміло, і полегшено зітхнув степ, і радісніше стало навкруги.
Поки в грандіозній лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, будувалося і стугоніло, долом в цей час уже війнуло свіжістю, помчали потемнілими степами табуни вихрів, захвилювалися, забурунили зелені вали лісосмуг, заметушилися птахи в повітрі.
Ніжним шелестом озвалися до всього, що діялось навкруги, акації, посаджені біля контори.
Карпо Васильович, враз помолоділий, з’явився па ганку і, скинувши кашкет, став дивитися вгору, мовби чекаючи звідти когось дорогого, бажаного…