Жайворонок (1950) - Сторінка 7

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Вийшов на ганок і старший агроном, і природа привітала його свіжим потужним каскадом грому. Робітники, повискакувавши з майстерень, радісно перегукувались на подвір’ї; конторські дівчата, позвисавши з вікон, збуджено лящали, а «мати-героїня», приглушений першим близьким громом, жваво метнувся до одвірків, підпер їх спиною, щоб весь рік йому не ломило в попереці.

Зоя щебетала в своїй рубці. Як тільки виглянув отой далекий ріжечок із-за небосхилу, вона кинулася до карти, розстеленої на окремому столі, втиканої червоними прапорцями. Усі бригади лежали перед радисткою, мов на долоні. Бентежно оглядаючи їх, Зоя намагалася визначити, яким із них уже «все видно», а які ще нічого не знають. Ось тут, над цими полями, напевне, вже посутеніло, потемніло після нищівного сліпучого блиску спеки, напевне, в цій зоні біжать над нивами перші радісні тіні, передуючі дощеві… А там, далі, ще палить, там ще не знають, якою радістю охоплені в МТС і робітники, і начальство, і Зоя-радистка…

Усі мусять дізнатись, нехай радіють усі!

І, викликаючи по черзі далекі, тонучі в спеці бригади, Зоя, не тямлячись, починає ділитися з ними своїм багатством.

«Ви бачите хмару? Ви бачите хмару?» — заливається вона жайворонком.

Так щедро, так від душі роздавала усім своє радісне багатство і, роздаючи його, не біднішала, а, навпаки, ставала сама ще багатшою.

Над полями гриміло, блискало, будувалося… Сива повновода хмара вже висіла над цілим степом, розпустила коси по обрію. Світлі паруси дощу росли, помітно наближалися нивами. Усе ближче та ближче вони… Ось уже війнуло зі шляху характерним запахом примоченої гарячої пилюки. З тихим дзвоном упали перші краплини, все стрепенулося за вікном, і вже широкою чарівною музикою зашумів дощ, той цілющий рясний дощ, про який кажуть, що це сиплеться з неба золото. Шумить, шумить… Музика весняного дощу — чи в природі є щось краще за це?

Довго його чекали, його ще й зараз чекають десь неосяжні Зоїні поля, незліченні Зоїні друзі… І дівчина спішила порадувати їх, підбадьорити, привітати.

Коли дійшла черга викликати Оксану Бойко, Зоя на мить завагалась. Багато завдала їй гіркоти й болю суперниця. І чи варто зараз осипати її таким щастям?..

«Варто, варто!» — співало в серці, і Зоя, викликавши Оксану, вже співала суперниці в далекий степовий вагончик: «Оксано, Оксано, ти чуєш, ти бачиш?.. До вас пішов дощ!»

Оксана вдячно відповідала, що бачить.

Щаслива, схвильована Зоя, мабуть, і сама не знала, як розкрасувалась, якою вродливою стала вона в ці хвилини. Натхнення красило її щедро, як мати. Оченята сяяли, щоки розшарілися, ніжні дівочі форми набули випуклої виразності… Стояв під вікном змоклий механік Сава Грек і, ніби вперше, уважно розглядав дівчину. Пробігав він мимо і, ховаючись від дощу, зупинився, непомічений, під вікном… Передихнув, рушив був далі, а потім чомусь пристояв ще. Якось не йшлося йому звідси, якось само стоялося тут.

— Ох і дощик! Діждалась нарешті! Вітаю тебе, Жайворонку…

Дівчина здригнулася, звела очі на Саву, всміхнулась…

Рівно, тихо шуміло навкруги.

Сивіла дощем далечінь, вода вже блищала на шляху. Земля набиралася сили, хліба помітно зеленішали, ніби набрякали густим зеленим соком.

1950