Афганець - Сторінка 3

Проти німецько-фашистських, чеченських, мериканських загарбників. НАТО он пре на схід...

Батько зовсім сп'янів, син поклав його на пом'яте без простирадла ліжко, сам вийшов на подвір'я подихати свіжим сільським повітрям. Плутана це справа, війна, думав він, користі з неї — як кіт наплакав. За пролиту кров — безглузді пільги. Як у цих старих — безплатний проїзд у межах району. Куди вже їм їхати, хіба на кладовище.

Із села Ступак привіз десяток позичених у сусідки яєць, шматок згірклого торішнього сала і думав, у кого розжитися на хліб. Знову доведеться просити у Плішки, хоч тому він і так винен тисяч сто. Але, може, дасть іще. Сидіти весь час при розчинених дверях гаража було гаряче і нудно, особливо в полудень, коли над подвір'ям нависало пекуче сонце. Ступак тоді пробував зачинятись, але ставало ще гірше, і він мусив замикати гараж і куди-небудь волоктися.

Якось у неділю, прибрівши до проспекту в центрі міста, згледів там щось незвичайне, небувале для вихідного дня видовище.

Найперше віддаля ще вчулися шум, гомін, рух сили-силенної людей, що суцільним плином рухались у напрямку центральної площі, несучи якісь лозунги. Вітер угорі метляв біло-червоно-білі стяги — море стягів, аж до кінця колони, яка ховалася за перегином вулиці. Початок цієї процесії вже минув провулок, де появився Ступак, і хто там усіх вів, не було видно. Обабіч же процесію оточували міліціонери. Одні з них стояли в нерівних рядах, інші (мабуть, начальство) бігали-метушилися у своєму міліцейському клопоті. Ступак спершу здивовано зупинився, вражений видовищем, а затим несподівана хвиля збудження підхопила його з тротуару і винесла до людей. Молодий міліціонер на краю тротуару спробував заступити дорогу, та Ступак плечем рішуче відштовхнув його і вийшов на асфальт — до всіх. Поруч на всю ширину вулиці йшли і молоді, і старі, і середнього віку чоловіки з жінками і дівчатами; обличчя у всіх були приємно-святковими, без звичної повсякденної похмурості чи навіть нерідкої по часі жорсткості. Вражала велика кількість національних прапорів, які над людськими головами полоскав свіженький ранковий вітерець. Трохи менше було плакатів з різними написами, зробленими деякі професійно, а більше не дуже вмілими руками. Ступак, поозиравшись, прочитав ті, що були ближче: "Білорусь — у Європу!", "Ні — більшовикам!", "Міліцейське опудало — в Мінське море!" Якраз над його головою хитливо колихався лозунг-плакат, що ніс молодий хлопець у джинсовій безрукавці з безліччю кишеньок: "Ми хочемо їсти!" Те було якраз під настрій Ступаку — він також був голоднуватий зранку, хотів їсти і не мав у кишені жодного "зайця". І він пішов разом з усіма, — не дуже спритно ступаючи в безладному натовпі, намагаючись не наткнутися на когось попереду, не наступити на чиїсь каблуки. Грандіозна суголосність людського натовпу надавала відчуття ладу і впевненості, здавалося, такою ось силою вони доможуться чого хочеш. А чого домагалися, видно було з численних плакатів над головами. Хто міг відмовити в законності тих домагань? Хто міг спинити цей багатотисячний потік городян?

Але невдовзі потік чомусь уповільнив ходу, щодалі, то більше люди почали спинятись. Частина передніх скупчилася щільніше, рух почав завмирати, і було невідомо: чому? Почулися вигуки незгоди чи, може, протесту, і тоді Ступак здогадався, в чому справа. Стараючися не штурхати інших, він рушив наперед, минаючи найбільш щільні гурти. В одному місці пробіг по тротуару під носом у заклопотаних, спітнілих міліціонерів, які також напружено вглядалися наперед. І тоді йому стало видко перешкоду. Похід уперся в щільні, мов спресовані три шереги ЗМОПу, що від стіни до стіни будівель витягнувся впоперек проспекту.

Він ще трохи пропхався наперед, щоб краще бачити, що там діється. Однак видно було все ж небагато, чувся гомін, мабуть, керівники цього походу сперечалися з огрядним міліцейським полковником, що незрозуміло хрипів у розтруб мегафону. За ним завмерла стіна змопівців — лискучі щити біля ніг, шоломи-скафандри на головах, груди у всіх розпирали бронежилети, у кожного чорна палиця в правій руці. Але що були ці цуцики перед об'єднаною силою тисяч, окрилених однією метою своєї правди? Їх можна було зіпхнути в одну хвилину. Хтось навіть і гукнув з натовпу щось на зразок "вперед" абощо. І тоді раптом люди збоку вулиці якось незрозуміло хитнулися, віддалік злякано заволала жінка. Ступак озирнувся — з провулка від пошти, клином розсікаючи натовп, врізався загін змопівців у касках і зі щитами. Ці відразу почали працювати довжелезними чорними палицями — молотити всіх без розбору, хто траплявся їм під руки.

Натовп колихнувся в один бік, у другий, дехто кинувся назад — під стіну будинку поштамту, але і там вже невідомо звідки взялися змопівці — чи не з дверей поштамту. Незабаром їх стало, здалося, не менше, ніж демонстрантів, вони розтинали натовп на частки і били, мотлошили, валили на асфальт людей — чоловіків і жінок, хапали, бгали стяги і плакати, якими дехто спробував від них боронитись. Над вулицею прокотився безладний галас, лемент; жіночий плач перемішувався з розпачливою чоловічою лайкою, і невідомо було, хто лаявся. Схоже, і ті, і ті.

Після хвилини збентеженості Ступак зрозумів, що треба звідси "рвати кігті". Та, мабуть, зрозумів те запізно. Перший удар гумовою палицею по спині змусив його хитнутись, він спотикнувся об когось, хто вже лежав на асфальті, але утримався, не впав і встиг озирнутись на того, хто його шварнув. З-за вигнутого плексигласового козирка в нього втупилося зачервоніле від поту обличчя молодого змопівця.

У ту мить новий удар по плечі змусив його аж присісти від болю. Рятуючись, він головою вперед кинувся крізь поріділий натовп — геть від цих убивць. Але, мабуть, він загаявся, упустив момент, і на нього накинулися троє чи більше в касках. Щоб урятуватися, він з усієї сили штурхонув найближчого зі щитом, який з металічним брязкотом полетів додолу. Ступак що є духу рвонув по вулиці далі — через переплутаний у бійці змопівський шерег на сусідню вулицю.

Спершу він біг, чуючи, як там, ззаду, лементує, виє і лається недавно ще така милозвучна процесія, і десь за сквером ревуть двигуни міліцейських "камазів", що, мабуть, підвозять підкріплення ЗМОПу. Чи відвозять схоплених і побитих. Поряд обминув його молодий довгов'язий хлопець у білій скривавленій сорочці, який, озираючись, збуджено промовляв "Шакали!.. Шакали!..". "Шакали!", — сказав собі в думках Ступак, прямуючи слідом по тротуару. За ними, однак, чомусь не гналися, і він пішов повільніше. Поруч бігли ще люди, що вирвалися з тої пастки, хтось із рідких стрічних сполохано питався, стоячи під обдертою стіною: "Що там? Що?" — "Іди, подивись!" — злісно кинув Ступак пенсіонеру з рядами кольорових планок на борті потертого піджака. Надто боліло плече, він ледь ворушив рукою, думалося, чи не поламали вони йому кості? Трохи, втім, заспокоюючись, дворами і пустками нарешті добрів до свого подвір'я.

На щастя, біля гаражів не було нікого, видно гаражники зранку роз'їхалися по своїх дачах-городах. Ступак одноруч ледве одімкнув внутрішній замок і, защебнувшись, улігся на свою розкладачку. Самий час було розслаблено зітхнути і застогнати — так боліло плече. Але він утримався при думці, що його можуть почути, і тільки подумки вилаявся. Усе ж, мабуть, його там згледіли, може, хто зі знайомих, і хоча він утік, знайти було неважко. Він знав, що у них все на обліку: всі адреси і прикмети, свідки, стукачі, сексоти. Хіба від них сховаєшся?

Тихо перевертаючись від болю на рипливій розкладачці при зачинених дверях, він услуховувався в кожен звук-шерех знадвору. Чув, як приїхав на старій "волзі" і відчиняв свій гараж Сазон. Охочіше Ступак учув би тріскотливий звук двигуна "запорожця" Плішки, але того не було, може, заночує на городі. Що робити далі, було невідомо; мабуть, у гаражі довго не всидиш, понуро думав Ступак. З'їхати на село чи що? Але щоб з'їхати, потрібні гроші, хоч би на квиток. Знову ж, якщо будуть шукати, то знайдуть і на селі — ці все можуть. Щодо пошуку вони майстри, яких світ не зна. Ступак пригадав, як колись у війську на дверях їхньої вбиральні хтось цвяхом надряпав "Брежнєв — мудак". З'явилися слідчі з особливо важливих справ, півроку вели слідство, перетрясли казарму, перетягали всіх у хитрий будиночок контррозвідки, а знайшли. Приперли, то сам зізнався — перщорічник з Мордовії образився на старшину і надряпав ті два слова — на свою голову.

Все ж якось Ступак перебув ту ніч, спав тривожним сном підбитого птаха — то засинав, то прокидався, намагаючись якнай— зручніше влаштувати болючу руку. Душу обпікала кривда і злість: що ж це діється? За віщо? Що він порушив, кому завдав шкоди? За що його хотіли скалічити? Зацідили по тому самому плечі, де ще зяяв слід-рубець від душманської кулі. Але ж ці — не душмани, ці ж свої. Хто ж їх так нацькував на мирний народ, чому вони стали карателями?

Проте, хто нацькував, було відомо. В цій країні все добре і погане робилися за командою однієї людини. Все залежало від неї. Прокинувшись якось перед світанком, зголоднілий і змучений від болю в плечі, Ступак раптом утямив, що її треба вбити.

Як зробити це, він ще не знав, навіть не міг собі уявити. Певно, для цього найперше треба мати зброю чи якусь вибухівку. Але де її взяти? Від зброї залежав і спосіб теракту, отже, насамперед потрібна зброя. Хоча б пістолет. Або найкраще автомат, автомат Калашнікова, з яким він воював ув Афгані. Ступак вперше пошкодував, що сім літ назад приїхав із Афгану з порожніми руками. Хоча в цій справі там було суворо: вимагали підписку, що нічого не везеш. Та хлопці везли пістолет чи гранату. Він не наважився, думав — навіщо? Він не збирався стати кілером, він повертався на свою рідну "поштову скриньку", де виробляв якісь штуковини для ракет. Чи для космосу. Але "поштова скринька" накрилася одним місцем, і він став безробітним афганцем. От собача доля...

"Ну і хай! — лежачи на своїй розкладачці, непевно думав Ступак. — Кілер принаймні звучить. А то — тля! Я тобі не тля, ти ще узнаєш, хто я. Не те, що ці демократи. Наладнали фест, вийшли, мов до костьолу. Бракувало музики.