Афганець - Сторінка 4

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А він на них — цих двоногих шакалів у броні. Дали, аж пил закурів. Відлупили, розігнали, похапали... Тепер будуть ходити до прокурора, виправдовуватись. Ніби прокурор не заодно з ними. Та прокурор, може, сам лупив зі щитом, у жилеті. А що? Під ковпаком не видно, не впізнаєш, хто тебе нівечить. Усі вони — одне кодло. Ні, так не здобудеш нічого. Треба його стрельнути. А тоді чи пан, чи пропав. Чим так гаснути в смердючому гаражі... Здохнеш, і не хутко здогадаються, що помер. Як та бабуся з першого поверху, що три дні пролежала в зачиненій квартирі. Поки сусіди не почули"...

Так, йому дуже потрібна зброя.

Але передусім, мабуть, треба було знайти грошей. Без грошей ти ні біса не зробиш, самодіяльний кілер-одинак, невесело думав Ступак у ранішньому гаражному півмороку. Рішення, однак, було прийнято, і він не любив міняти своїх, навіть і найризикованіших, рішень. Такий уже був характер. З тої ранішньої хвилини у нього з'явилася мета, що стала його невідчепним клопотом.

Він ще лежав у дрімоті, коли знадвору почувся негучний металічний брязкіт поблизу, і Ступак, зачекавши, розчинив двері. Трохи осторонь стояла "сімка" доцента Мінкевича, яку той збирався загнати в гараж. З цим інтелігентом у Ступака не було ніякої дружби, бо той тримався на відстані від інших, особливо ні з ким не товаришував, рідко коли йшов на розмови. І повсякчас кудись спішив. "Сімка" його завжди була чистенька, мов свіжо вимита, хоча вже й не нова, та й сам Мінкевич завсіди виглядав за сучасною модою — з коротко підстриженою борідкою, в окулярах з тонкою оправою; він зирнув на Ступака і привітався. Ступак, щоби почати розмову, попросив закурити, і той мусив затриматися біля розчинених дверей гаража.

— Ви не могли б мені позичити?

— Скільки? — спитав Мінкевич, охоче виймаючи гаманець. — На півлітра?

— Треба більше. Баксів п'ятсот, — відважно промовив Ступак, аж здивувавшись своїй відвазі.

— Ого! — щиро здивувався доцент. — У мене зарплата тридцять баксів у місяць.

— Погано живете, — понуро зазначив Ступак. — А може, знаєте, кому гараж можна б загнати?

Мінкевич знизав плечима.

— Дайте оголошення в газету. Тепер там прірва оголошень. Чи спитайте у Волинця. Він же займається автобізнесом..

Волинця Ступак трохи знав, той жив у сусідньому будинку, недавно закінчив евроремонт квартири, під яку відкупив ледве не весь поверх замизканої хрущовки. Тепер милуватися на його дзеркальні, з медовим вилискуванням вікна в дюралевих рамах збирався весь двір. Внизу біля під'їзду частенько стояли "вольво", "БМВ" та "мерседеси" нерідко із закордонними номерами. Це був типовий "новий білорус", і Мінкевич мав рацію. Гараж варто було пропонувати Волинцю.

Але зловити цього бізнесмена було непросто. Його "БМВ" біля під'їзду не було видко, до квартири ж Ступак не пішов — казали, там завжди охорона. Тож він присів на лаву навпроти дюралевих вікон багатія, трохи зачекав. Рука все боліла, хоч і не так, як учора. Рухати нею Ступак поки що остерігався і, зігнувши, обережно тримав під полою накинутого на плечі піджака. Коли на подвір'ї зачастили ранкові перехожі, неохоче підвівся і подибав до своїх гаражів. Тут, як завжди вранці, вже появився Плішка, заходився лагодити примхливого "запорожця".

— Що це в тебе, — кивнув він на руку, привітавшись.

— Та так. Упав.

— Під чаркою?

На те Ступак не відповів, він не хотів нікому розказувати про вчорашнє, стерігся, як би сьогодні не трапилося продовження того вчора. Раз у раз він поглядав на подвір'я, щоб одразу зауважити, коли там з'явиться міліцейський "уазик". Але міліції поки ще не було, а Плішка, зігнувшись над задом "запорожця", колупався в двигуні.

— Що — помпа? — поспівчував Ступак.

— Та помпа, хай би вона згоріла. Вкотре вже, — сказав Плішка і, озирнувшись, тихше зауважив: — Чув, що вчора на проспекті було?

— А що? — простодушно спитав Ступак.

— Кажуть, льодове побоїще. Мінчан зі псами-рицарями.

— Он як?

— Уяви: півтори тисячі ЗМОПу. Та міліція. Та внутрішні війська. Сила!

Цей Плішка завжди починав так — начебто на боці влади, міг навіть матюкнути демократів, але своє справжнє ставлення запасав на кінець. Прихилившись до крила автомобіля, озирнувся і негучно повідомив:

— Кажуть, сам лупив. Палицею. Під каскою змопівця. От хижак!

— Хижак, — мимохіть погодився Ступак. Власного ставлення до того він розкривати не хотів.

Усе ж повідомлення Плішки зворушило Ступака, спершу він навіть не повірив у нього. Але затим, поміркувавши, подумав: а може, і правда. Від цього можна було чекати всього, і вельми навіть можливо, що найбільшою насолодою для нього було самому взяти участь у ефективній поліцейській акції. Відчути азарт розправи — як хижак над своєю жертвою. Ступакові навіть здалося, що той, хто лупив його по пораненому плечі, міг бути якраз самим. Краєм ока він навіть угледів схожого — з озвірілими очима, вусатого. Хоча вусатих там було багато.

Залишивши Плішку біля його "запорожця", Ступак пішов двором до сусіднього будинку і ще здалеку побачив там чорний "БМВ" біля другого під'їзду. Він пришвидшив крок; справді, то була машина Волинця, а біля неї сам господар, який тільки-но вийшов з дверей. Це була моложава ще людина в дорогому двобортному костюмі, при довжелезній краватці; він поклав на заднє сидіння кейс і розчиняв передні дверці. За кермом чекав молодий шофер з бичачою шиєю і вистриженою потилицею.

— Можна Вас на хвилинку? — гукнув Ступак.

Волинець з незадоволеним виразом обличчя притримав дверці, Ступак підійшов ближче і стримано привітався.

— Продаю гараж. Ну той, металічний. Купите?

Напруження на пещеному обличчі враз пом'якшало, здається, той зрозумів і діловито кинув:

— Скільки?

— Ну той... Тисяча.

— Даю п'ятсот. З вивозом.

П'ятсот, звичайно, не тисяча, але тут не гендель, тут продаж, подумав Ступак, відчуваючи, що його покупець дуже спішить і ось-ось сяде в машину. Другого разу навряд чи його застанеш.

— Гаразд, що ж...

Волинець з внутрішньої кишені дістав гаманець і спритно вилузнув з нього три стодоларові купюри.

— Як завдаток.

— Тільки звільню в кінці місяця, — винувато зазначив Ступак.

— Тоді одержиш решту. Всього доброго.

Волинець сховався у свій чорний "БМВ", який стрімливо рвонув з місця, а Ступак постояв ще, не розуміючи, радіти чи не дуже. В руці він тримав триста баксів, це було для нього багатством. Але ж він утрачав останній притулок. Де він приткнеться, коли його курник перейде цьому бізнесмену?

А врешті, може, тоді в притулку і не буде потреби. Про притулок поклопочуться інші.

Того ж ранку він розміняв у вуличному обмінному пункті перші сто доларів, накупив у гастрономі харчу: два білі батони, шматину ковбаси і навіть гронце жовтих бананів, які продавалися на кожному розі. Спершу добре поїв у гаражі на самоті, — Плішка вже кудись з'їхав, і біля гаражів не було нікого. Після сухого сніданку з'явилася спрага, але він подумав, що вип'є пива після, коли буде йти на базар. Напружено думаючи щодо зброї, він усе ж вирішив відвідати базар, де не був із самої весни. Не було потреби та й грошей. Тепер же з'явилося те й інше, і він не став гаяти часу.

Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром — харчем, городиною, а також одягом, різним дріб'язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич — продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип — молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, "афганця" або "чеченця".

У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: "Ото, мов лимонки". "То фрукти, а не лимонки — обурено поправив господар. — Лимонки дешевше будуть". — "А що, є і лимонки"? — жартома поцікавився Ступак. "Знайдемо, якщо треба", — хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер...

Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.

Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного — захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це просто — придбати зброю. Пістолет чи краще славетний АК. Увесь світ завалений цим "калашніковим", з ним воюють цілі армії, кояться урядові перевороти, скидають і садовлять диктаторів. А тут ось, на його батьківщині, коли треба, навіть за бакси не знайдеш. До чого ж відстала країна, злісно думав самодіяльний кілер.

Країна, може, і відстала, але не були відсталі її спецслужби, і Ступак це знав. Принаймні на ринку він так і не наважився навіть спитати в кого-небудь про свою потребу і надвечір притягся додому. Двері аж трьох гаражів були розчинені, але машин перед ними не було видко, отже, автомобілісти нікуди не поспішали. Двоє з них — Сазон Іванович і молодий хлопець Олексій — стояли біля Плішкового гаража. Ступак насторожено підійшов до них, чим, здається, перервав їхню розмову, і він подумав: а чи не про нього йшла розмова? Але, схоже, не про нього.

— Ну, Мінкевич у бенеефі , мужики казали, — звучав з гаража Плешків голос.