Агнець - Сторінка 13

Будете слухати лекції. Зрештою, ви — студент... Ну, а я... Я не можу посваритися з старою. Я завдячую їй місцем вчительки в парафіяльній школі. Адже в мене брат на руках. О! Перехитрувати її годі. Але, дякувати Богові, вона більше вже не виходить з дому сама, цілі дні сидить у кріслі... Ну, скажіть же хоч що-небудь...— додала вона нетерпляче й ніжно.

Він прошепотів:

— Я вас слухаю...

1 Життя, втіхо і надіє наша, слався! До тебе волаємо, вигнані сини Євині. По тобі тужимо, стогнучи і плачучи... (Латин.)

— Я помилилась,— заговорила знову Домініка,— погодившись ради ощадливості оселитися в мадам Піян.

Ксав'є сказав, що так воно, мабуть, і краще...

— Та що ви! А втім, я маю приятельку, яка в разі чого пустить нас до себе в кімнату...

Фатальні слова! Домініка це зрозуміла надто пізно. Ксав'є одійшов од неї, і вона не пробувала наблизитися до нього знов.

— Ні, ні, ми бачитимось на вулиці.— Вона силкувалася виправитися.— Знаєте, мені нічого не треба, аби тільки не втратити вас...

Вікно в книгозбірні було вузьке, до того ж смеркало, він бачив лише її волосся, різко окреслені вилиці й оголені до ліктя руки. Він наслухав, як у шибку б'ється муха, і відчував запах старого чорнила й цвілого паперу — запах цієї хвилини, яку він пам'ятатиме аж до смерті. Він примружив очі, вона не сміла ворухнутися, зітхнула:

— Вас ніби хто зурочив... Він не озвався, і вона додала:

— Може, це просто шаленство...

— Так,— сказав він тихо,— шаленство.

— Дарма, вилікується. Я вас вилікую.

Вона підійшла ближче, але не торкнулася його, тільки запитала:

— Ви любите мене?

— Як нікого на цьому світі.

— То в чому ж річ? — заблагала вона.

Але він не сказав їй ні єдиного слова, не відповів ні єдиним жестом. Так стояли вони в сутіні і не рушали з місця, навіть коли в їдальні пролунав стукіт ціпка Бріжітти Піян. Стара штовхнула двері книжної, бібліотеки, їй вистачало одного погляду, щоб зрозуміти, що молодих людей, які стоять на відстані, необорно надить одне до одного.

— Довго ж ви телефонуєте, дитино моя.

— Ми розмовляли,— сказала Домініка.

— Але речі ще не спаковані. Я не хочу, щоб ми залишилися тут ночувати. Повечеряємо в дорозі, якщо ви дуже голодні.

Здавалося, стара зовсім не сердита і навіть відійшла вбік, даючи дорогу Домініці. Вона почекала, поки дівчина перейшла їдальню, і тільки тоді обернулася до Ксав'є:

— Не знаю, далебі, що мені сказати вашій бідолашній матінці, бо вона напевне питатиме про вас.

Він бачив тільки цю масу, це задраповане темним крамом дебеле тіло і білясті плями лоба і щік. Він чув сопіння цієї старої загнаної кобили. І все ж — це він гостро відчував — од неї віяло крижаним холодом, вона вся була величезним згустком ненависті.

— Подумати лишень, мадам Дартіжелонг вірить, ніби я можу вам чимось допомогти, а ви ось до чого докотилися.

Ксав'є нічого не відповів цій істоті без статі й віку, він ніби випав з часу. Він марно намагався відмахнутися від трьох слів з "Страстей Господніх", які не йшли йому з думки:

— Jesus autem tacebat...1

І теж мовчав, тоді як ця Парка вирекла добре виважені фрази:

— Гадаю, моя люба дитино, ви не випадково зустріті, близьку вам душу і не випадково до неї потяглися. Не думаю, щоб він міг багато вам зашкодити. Подумати, не минула ще й година, як мене це стривожило! А тепер я глибоко переконана... чого я зрештою — заспокойтеся — не звірю вашій любій матусі... я переконана, що вже не можна чимось зашкодити. Жан і ви — ви обидва — точите з себе отруту.

Вона чекала від Ксав'є якихось слів, але він стояв мовчки, ніби самотнє деревце вночі.

— Правда, я забираю звідси вашу пасію, отож, може тепер вам стане нудно і довго ви тут не затримаєтесь... Але я повертаюся до свого запитання: що мені сказати вашій бідолашній матінці?

— Правду, мадам Піян, якщо ви її знаєте.

Такої відповіді стара не чекала. Вона рушила була до дверей, але зупинилася.

— І попри все, що я вам сказала, не впадайте в розпач. Ви ще молодий. Нічого ще не втрачено. Я молитимусь за вас.

Його вперта мовчанка тепер уже тривожила її. Вона повторила з притиском:

— Зрештою я можу помилятися щодо вас.

Він одвернувся. Бріжітта Піян вийшла з кімнати навпомацки, як сліпа, перейшла вітальню, потім раптом вернулася назад. Двері книгозбірні стояли відчинені. Вона не зразу побачила Ксав'є і здивувалася, куди він міг подітися. Ах, ось він — ця темна брила на підлозі. Ксав'є стояв навко

1 А Ісус мовчав (латин.).

лішках, уткнувшись у долоні, покладені на край столу, плечі його похилилися, ніби їх давив незмірний тягар.

— Найгірше, Мішель, найгірше з того, що я зробив, що задумав з холодним серцем і вже почав виконувати...

— Не розповідай мені цього.

— Навіть коли я хотів розповісти, мабуть, не знайшлося б слів. Коли я був на сповіді, я не міг розтлумачити священикові, в чому річ... Ти знаєш, Мішель, я завжди ненавидів Ролана. Ти хотіла його всиновити, бо вже втратила надію стати матір'ю. Він був заразом і живим докором мені, і злою насмішкою. І от Ксав'є, покрутившись між нами, саме на ньому зупинив свій остаточний вибір! Причому не з веління серця, принаймні в перші дні, а лише тому, що малому загрожувала така сама доля, що й кошенятам, яких я утопив на другий день по нашому приїзді сюди. Ради цієї жалюгідної істоти Ксав'є зрікся свого земного щастя, зрікся Домініки, ради нього він пожертвував Домінікою... А я? Ким я був для нього? Хіба що одним із знарядь тортур. Я був часткою його хресних мук. Зрозумій мене: річ тут не в ревнощах, притаманних і приязні, і любові. Це зовсім щось інше. І тоді я надумав собі...

Він затнувся. Вона сподівалася, що він зупиниться. Але він заговорив знову:

— Я не завжди розумію рушії своїх учинків і не завжди роблю все обдумано. Але в даному разі це було саме так. Ксав'є бачив у Роланові одну з тих невинних душ, чиї янголи споглядають Лик Господній. Так ось, я удав, що вважаю його ніжність до хлопця... не смію тобі сказати... Я йому натякнув, що підозрюю його... Я переслідував його плюгавими натяками. Пам'ятаю, як на лиці бідолахи спершу відбився жах, а потім сум'яття... Відсунься від мене, будь ласка.

Вона на мить застигла, припавши губами до його шиї.

— А я? А я? — промовила вона.— Я страх як ревнувала його до Домініки. Як тільки я побачила Ксав'є, мені захотілося збентежити його. Кожен мій погляд, кинутий на нього, був грішний... А втім, ти про це знав, ти був моїм спільником. Я служила тобі за принаду, щоб його привабити, щоб утримати його тут.

Він затис їй рота долонею. Вони довго мовчали. Раптом Жан сказав:

— Знаєш, що мені зараз спало на думку: мабуть, найбільше він страждав тому, що його поява в Ларжюзоні викликала такий вибух пристрастей, що він занапастив усіх, кого хотів урятувати.

— Якщо тільки він не знав,— але ж він усе знав наперед,— що кожен із нас має пройти цей шлях, щоб віднайти душевний спокій, саме цей шлях, а не інший...

Жан простягнув руку і запалив світло.

— Подивись на мене, Мішель,— сказав він.— Погляньмо одне на одного. Як ти смієш говорити, що ми віднайшли спокій? Подумай, на що зійшло наше життя відтоді, як його не стало!

Вона сіла на ліжку. Вона зітхнула.

— Ми страждаємо, але ми в спокої. Ти ж сам це визнаєш. Він передав нам свій спокій. Хіба не так?

Жан помовчав, потім сказав пошепки:

— Так, це правда. Так, я ніколи не страждав так, як зараз, і все ж я віднайшов душевний спокій, хоча ніколи раніше його не знав: у дитинстві скотина опікун спускав з мене шкуру, а одного разу, коли мені було шістнадцять, я застав...

Цього разу Мішель затулила йому рота долонею.

— Ти віриш у те, в що вірив Ксав'є? — спитала вона. Він не став заперечувати.

— Так, Мішель. Тепер я знаю: любов існує на цьому світі, але вона розіп'ята, ця любов, а ми разом із нею.

РОЗДІЛ восьмий

Жан зайшов до кімнати Мішель. Вона плела перед майже погаслим коминком, укутавшись у шаль, ось так, мабуть, вона виглядатиме, коли зістаріється.

— Уже майже зовсім темно. Запалити лампу?

— Ні. Щоб плести, світла вистачає.

— Ну от,— озвався він знову.— Валізи спаковані. Зараз прийде машина.

Не підводячи голови, вона запитала: ■— А він?

Він розвів руками: мовляв, ще невідомо, і заявив:

— По-моєму, він зостанеться.

Мішель поклала плетиво на коліна і, задивившись на вогонь, прошепотіла:

— Відпусти його. Він привіз тебе, більш він нічого зробити не може.

— Якщо він зостанеться,— сказав похмуро Мірбель,— то не ради нас. Якщо він зостанеться...

— То ради Ролана? Ти так думаєш?

— Нащо ж ти мене про це питаєш, коли ти сама знаєш? Не відповідаючи, вона знов заходилася плести. Запала

мовчанка.

— Якби ж то це був симпатичний хлопчик, адже стільки дітей, яких так і хочеться розцілувати...

Мірбель знизав плечима.

— Навіть ці любі дітки зрештою стають мавпами-ревуна-ми...

— Так, можливо, ти маєш рацію,— зітхнула Мішель.— Чужі діти...

Він схопився так рвучко, що перекинув стільця, і підійшов до темного вікна.

— А от і машина,— сказав він.

Мотор працював з перебоями. Вони почули, як Домініка крикнула з вікна шоферові, щоб він піднявся по речі.

— Вийдемо?

Мішель підвелася. Жан трохи вагався: іти чи ні?

— Після всього того, що ми наговорили одне одному... Тієї миті з передпокою почувся крик — ніби верещав

смертельно поранений звір.

— Це Ролан! Ну що за дитина!..

Мірбель побіг униз, але зупинився на сходах і звісився з поручнів. Малий обіруч чіплявся за ноги Домініки.

— Я теж хочу з вами їхати! Візьміть мене з собою! Ксав'є намагався його відтягти, але він одбрикував-

ся. Бріжітта Піян, яка сиділа вже в машині, байдуже спостерігала цю сцену.

— Але ж я зостаюся...— повторював Ксав'є. Хлопець раптом злісно викрикнув:

— На кий біс ви мені?

Він відірвався від Домініки і обернув до Ксав'є перекошене від люті личко.

— Чхати хотів я на вас!

— Я писатиму тобі,— сказала Домініка.— Я тебе не забуду. Я дбатиму про тебе... здалеку...

— Здалеку! Здалеку! — захлипав хлопчик.

І знов учепився дівчині в поділ. Саме в цю мить з передпокою показався Мірбель. Він поволі підійшов до хлопця, а той, побачивши його, пустив Домініку і прикипів на місці. Розкудовчений, безмовний, він скидався на завороженого змією птаха.

Мірбель сказав Домініці:

— Сідайте швидше в машину, я утримаю його поглядом.