Агнець - Сторінка 12

Але якщо тільки він сам мене до цього не присилує, я твердо вирішила не торкатися в нашій розмові особисто його і шанувати його секрети, як, до речі, я завжди роблю в таких випадках. Мій обов'язок — побалакати з ним про іншу людину...

— Про іншу?

6 4—65

161

— Так, так, про тебе, моя люба дитино, якщо ти вже конче хочеш знати. О, хоч який він наївний, але я певна, що тебе він багато в чому розгадав. Але що б він не думав про тебе, усе це, безперечно, дуже далеке від дійсності. Ти зі мною погодишся: навіть цій "винятковій натурі",— так ти, здається, його назвав, не розібратися до кінця в такій тварюці, як ти...

Спершись обіруч на ціпок, вона велично випросталася і з жалем поглянула на свого слабкого, криво усміхненого супротивника...

— І, прошу тебе, повір мені: я обіцяю розповісти про тебе не більше, ніж треба негайно знати нашому гостеві. Ти сам розумієш: я не стану задля втіхи обмовляти тебе і лихословити про тебе. Я вже не в тому віці, щоб робити такі дурниці. Тобі нема чого боятися мене, бо я керуюся винятково міркуваннями милосердя. А прояв найвищого милосердя щодо людини такої, як ти, полягає в тому, щоб знешкодити її.

Жан схопив зі столу прес-пап'є. Стара не ворухнулася, вона стояла в тій самій позі й дивилася на нього з усміхом. Він поклав прес-пап'є на місце, відступив від неї на кілька кроків і уткнувсь чолом у шибку, чекаючи, поки ущухне серцебиття. Неймовірним зусиллям йому майже вдалося одразу ж опанувати себе. Коли він обернувся до Бріжітти Піян, то був уже спокійний.

— Я не бажаю Ксав'є ніякого лиха,— сказав він зрештою.— Але, може, і ваша правда: я таки, зовсім того не бажаючи, можу зашкодити йому.

— Оце вже розумні слова,— погодилася Бріжітта, не спускаючи з нього очей.

— О,— зітхнув він.— Я вже давно знаю — де там вас перехитрувати...

— У кожному разі, я досить хитра, щоб не ждати каверзи, коли ти стаєш занадто ґречний...

І вона засміялася, намагаючись перехопити його погляд, що уникав її.

— Ви помиляєтеся, мамо,— сказав Жан.

Він знову сів, присунув стільця до її крісла. Тепер їх розділяв лише маленький круглий столик.

— За довгі роки нашого знайомства, мені здається, не раз траплялося вам сповідатися?

— Так, це правда. Коли тобі було шістнадцять років... Він пересмикнув плечима.

— Мені завжди шістнадцять років,— сказав він, помов-

чавши.— Ну, гаразд, я не стану заперечувати, я хочу, щоб ви поїхали, бо я ревную. Дивно, що дружбі властива ревність, еге ж?

Бріжітта Піян труснула головою, як стара коняка, і неголосно спитала:

— Невже я здаюся тобі такою небезпечною?

Жан уперся ліктями в коліна, напруга його погляду зникла, вираз на обличчі став відчужений і довірливий.

— Я маю на увазі Домініку,— сказав він.— Я не можу з цим примиритися. Ніколи я ще не почував себе в таких дурнях.

Він уже не дивився на Бріжітту. Могло здатися, що він забув про її присутність. Він навіть здригнувся, коли вона заговорила до нього:

— А до чого тут Домініка?

Він посміхнувся, і кілька разів повторив, явно тішачись:

— Годі-бо, мамо! Годі! — і раптом додав:— Невже ви не знаєте, що вони зараз укупі?

Ні, це їй важко було припустити: Домініка попросила в неї дозволу влаштувати для хлопця пікнік на березі струмка.

Мірбель знов підійшов до вікна, потім з байдужою і спокій ною міною, руки в кишенях, вернувся до мадам Піян.

— Маю надію, ви ж не збираєтеся постригти свою Домініку в черниці? Погодьтеся, це аж ніяк не її покликання.

Стара взяла зі столика чотки і затисла їх у правиці.

— Чи ж не сердитеся ви? — запитав він.— Зрештою, для Домініки тут нема нічого поганого. Вам треба б радіти, що у неї з'явилася така надія, бо що там не кажи, а їхні взаємини вже зайшли далеченько. Знаєте, Ксав'є вже говорив зі мною про це. Він вірить, що сам Господь Бог дбає про його долю; він не сумнівається в тому, що Провидіння влаштувало нашу зустріч у паризькому поїзді, щоб я привіз його до Ларжюзона, де він спокусить секретарку мадам Піян... Ох, ці вже мені християни!..

Він зареготався. Стара поворушила губами: вона шептала молитву, але її роздратування мимоволі давало про себе знати старечим посіпуванням голови, яке вона не могла стримати. Мірбель, усе ще сміючись, провадив далі:

— Хотілося б мені побачити, яку міну скорчить мати Дартіжелонга, коли довідається, що її любимчик покинув семінарію, звабив секретарку Бріжітти Піян і збирається одружитися з цією дівицею, яка до того ще й незаконно-

6*

163

народжена. Правда, в таких шлюбах це й краще, коли зовсім без роду-племені, і цією перевагою не слід нехтувати.

— Дартіжелонги можуть спати спокійно.

Хоча стара дама сказала цю фразу, не підвищуючи голосу, він зрозумів, що вона от-от спалахне.

— Ви забуваєте,— сказав він,— що ні Ксав'є, ні Домініка не потребують нічийого благословення.

— Мого вона, в кожному разі, потребує,— проскрипіла стара, не розтулюючи вставних щелепів.

— Так, це правда,— погодився Мірбель.— Вона цілком залежна від вас. Але ж ви такі милосердні, так її любите, я не можу повірити, що ви станете видирати у неї шматок з рота. Ні, мамо, беріть приклад з мене: примиріться з їхнім щастям.

Тут вона сперлася на ціпок і випросталася.

— Я забороняю тобі... Ніби в тебе зі мною може бути бодай щось спільного... ніби ми можемо переживати однакові почуття...— бурмотіла вона.

Вона аж захлиналася.

— Ви не можете без неї обійтися, признайтеся в цьому, ну,— промовив він жорстко.— Вам треба купатися в молодій крові, не дослівно, звичайно. Коли старі люди оточують себе молодими, вони нагадують мені вампірів, я завжди так вважав...

Вона гукнула:

— Вампірів? — І він побачив, як її всю затрясло, наче в лихоманці, а голова судомно затрусилася з боку на бік.

— Моя провина лише в тому,— голос її зривався,— що я наразила цю дівчину на згубне сусідство з вами!..

І стара прожогом кинулася з кімнати, забувши про свої подагричні ноги. У передпокої вони побачили Мішель.

— Де ж ти примудрився так вимазатися? — допитувала вона Ролана.

Він відповів, що прийшов по знаряддя, бо його острів виявився півостровом, бо месьє Ксав'є зараз почне копати канал. Від швидкого бігу Ролан засапався і говорив, щосло-ва затинаючись. Він був рвонув назад, але Бріжітта Піян схопила його за руку.

— Месьє чекає на тебе, так? Ти покинув його самого?

— Та ні, з ним же мадемуазель Домініка!

Подружжя Мірбель гучно зареготало. Хлопець був спантеличений: зроду він не бачив, щоб вони сміялися. Роззявивши рота, він боязко позирав на цих завжди грізних і страшних дорослих, які зараз чомусп аж заходилися сміхом.

— Будь ласка, не поспішай до них,— сказав Мірбель.— Тобі нема чого квапитися.

І ось у ту хвилину і розігралася між дорослими та дивна сцена, в якій Ролан нічого не зрозумів, окрім того, що вони "лаялися". Вони лаялися — ото все, що він міг розповісти Ксав'є й Домініці.

— Піди й скажи мадемуазель Домініці, я на неї чекаю: треба спакувати наші речі й подзвонити в гараж. Ми поїдемо машиною. Я заплачу, хоч би скільки це коштувало, аби не ночувати тут сьогодні.

Саме цю репліку і запам'ятав Ролан, а коли вони втрьох ішли додому через мокрі луки, Домініка змусила хлопця все повторити.

— Так, вона сказала, що ви повинні подзвонити в гараж і замовити машину, і що вона заплатить, хоч би скільки це коштувало.

Ксав'є ішов позаду. Луки були багнисті, черевики грузли в трясовині і чавкали щокроку. Він ішов слідом за Домінікою, невідривно дивлячись на її плечі. Іноді вона ледь оберталася до нього, слухаючи й далі розповідь засапаного хлопця. Потім вона сказала, не дивлячись на Ксав'є:

— Не затримуйтесь тут ані дня. Ви ж вільні. Бордо — місто велике, і я нікому не повинна звітувати, куди я ходжу.

Він не відповів нічого і зостався біля ґанку, а Домініка з хлопцем піднялися по сходах і зникли в передпокої. Ні, поміж ними не стояло жодної перешкоди, нічого, крім почуття опору в його душі, крім цієї безглуздої втечі від самого себе, ніби любов йому заказана, йому, який тільки й умів, що любити. Отак стояв він, дивлячись на похмурий будинок з облупленою місцями штукатуркою, на ці пооббивані східці, а осінній вітер шарпав чорні верхів'я сосон. Вечірня мла здіймалася над луками, повиваючи запоною далекий ліс. Ксав'є не зважувався зайти в дім, хоча звідти не долинало жодного звуку. Навіть коли б ця історія, ради якої він ладен важити своїм життям,— істина, хоч цьому немає ніякісіньких доказів, навіщо ж відокремлювати себе від стада? Адже він такий самий хлопець, як усі... Але в той час як ця звична думка крутилася в нього в голові, мов той сухий листок, зірваний і кинутий йому до ніг вітром, він вголос шепотів слова латинської молитви: "...Vita, dulcedo et spes nostra salve. Ad te clamamus, exsules filii Evae. Ad te suspiramus gementes et flentes..." К Стогнучи і плачучи... Він кохав, він коханий, то нащо плакати? Нащо йому стогнати? Ксав'є квапливо збіг сходами і зайшов до передпокою. Ролан сидів на ящику на дрова, він розмазував по обличчю сльози і шмарки. Ксав'є спитав, де Домініка. Вона говорила по телефону в бібліотеці,— сказав хлопець і додав, не дивлячись на нього:

— Вона послала мене по вас...

— То чому ж ти не покликав мене?

Не відповідаючи, той одвернувся до стіни. Ксав'є поклав долоню на велику, коротко стрижену голову, але Ролан відсунувся. Уже ревнощі, Боже мій! Ксав'є перейшов їдальню і втрапив до маленької кімнатки, званої в Ларжюзоні бібліотекою, хоча на полицях стояли тільки оправлені комплекти журналу "Світ в ілюстраціях" за багато років. Побачивши Ксав'є, Домініка не поклала трубки, а лише подала йому знак залишитися.

— Домовились. Ми оплатимо й дорогу назад... Так, за нічною таксою...

Ліва рука її була простягнена до Ксав'є; повагавшись якусь мить, він стис її. Домініка поклала слухавку. Обійнявши її однією рукою, Ксав'є другою пригорнув її голову до свого плеча, щоб їхні вуста не зустрілися. Об шибку билася велика осіння муха. Стільниця, за якою діти сімейства Піян споконвіку готували літні завдання, була суціль укрита озерцями вицвілих чорнильних ляпок і подряпана ножиком контурами якихось звірів — цими нерозгаданими ієрогліфами безповоротного дитинства. Домініка підняла голову з його плеча і прошепотіла:

— Будьмо розсудливі... Хіба можна бути вільнішим, ніж ви? У двадцять два роки ви ще маєте право жити в батьків.