Айвенго - Сторінка 37

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Якщо він справжній лицар, то він не насмілиться відкласти двобій або відмовитися від нього.

— Передам лицареві ваш виклик, — відповів дворецький, — а поки що пропоную вам поїсти.

Виклик, що його кинув Ательстан, був проголошений недостатньо переконливо: великий шмат м'яса, який він саме ретельно пережовував, значно послабив враження від гордої промови. Проте Седрик привітав її як безсумнівну ознаку пробудження войовничого духу у своєму супутникові, байдужість якого починала його дратувати, незважаючи на всю повагу, яку він почував до високого походження Ательстана. Зате тепер, на знак повного схвалення, він взявся від душі тиснути йому руку, але трохи засмутився, коли Ательстан сказав, що "готовий поборотися хоч із дюжиною таких молодців, як Фрон де Беф, аби лише швидше вибратися з цього замку, де кладуть у юшку так багато часнику".

Не звернувши уваги на те, що Ательстанові байдужість і обжерливість знову взяли гору, Седрик сів навпроти нього і невдовзі довів, що хоча й міг заради помислів про лихоліття батьківщини забувати про їжу, але за столом зі стравами проявляв чудовий апетит, що його успадкував від саксонських пращурів.

Не встигли бранці гарненько насолодитися сніданком, як увагу їхню відвернули від цього важливого заняття звуки ріжка, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі повторилися, і то з такою гучністю, наче сурмач був казковим лицарем, який зупинився перед зачарованим замком і побажав зняти з нього закляття, щоб стіни, вежі, зубці й бійниці розтанули, мов ранковий туман.

Сакси здригнулися, підхопилися з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили, тому що вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тої ж хвилини в замку здійнялася метушня, було зрозуміло, що сталася якась важлива подія.

Розділ XXII

Мої дукати!.. Донечко!.. Дукати!..

Дукати християнські!.. А дочка!..

Де правосуддя?.. Донечко!.. Дукати!..

В. Шекспір, "Венеціанський купець"

Нехай наші саксонські ватажки знову беруться до перерваного сніданку, щойно почуття голоду переможе їхню непогамовану цікавість, а ми повернемося до бідолашного бранця — Ісака з Йорка. Нещасного єврея заштовхнули до тюремного підвалу замку, викопаного глибоко під землею, навіть глибше, ніж дно рову довкіл замкового муру, і через те дуже вогкого. Світло проникало туди лише крізь один чи два невеличкі отвори, до яких полонений не міг дотягтися рукою. Навіть опівдні погожої днини ці дірки давали зовсім мало світла, і ще задовго до заходу сонця підвал оповивала темрява. Ланцюги й кайдани, що залишилися від колишніх в'язнів, висіли на стінах темниці. У двох кільцях кайданів стирчали розроблені кістки людських ніг, ніби ув'язнений встиг не лише померти, але й перетворитися на скелет.

В одному кутку цього лиховісного підземелля було облаштоване широке огнище, над яким були закріплені заіржавілі залізні грати.

Від самого вигляду темниці защеміло б серце й хоробрішої людини, ніж Ісак. Проте тепер, під загрозою справжньої небезпеки, він був набагато спокійніший, ніж перед тим, коли перебував під владою уявних жахів. Любителі полювання стверджують, що заєць страждає більше, поки втікає від собак, аніж тоді, коли потрапляє до них у зуби.

Ймовірно, і євреї, яким доводилося повсякчас чогось побоюватися, звикали до думки про муки, яких вони можуть зазнати, тож жодне випробування, яке може очікувати 'їх, не стало б для них несподіванкою. А саме несподіванка й змушує людей втрачати голову. До того ж Ісак не вперше потрапляв у небезпечне становище. Він був уже досить досвідченим і сподівався, що й тепер йому пощастить уникнути біди, зовсім як здобич іноді вислизає з рук мисливця. Але понад усе його підтримувала непохитна затятість його племені й та тверда рішучість, з якою діти Ізраїлю зносили жорстокі утиски влади й насильників, аби не дати своїм мучителям того, чого вони від них домагалися.

Готовий до пасивного опору, запнувшись у плащ, аби захиститися від вогкості, Ісак сидів ув одному з кутків підземелля. Вся його постать, складені руки, скуйовджене волосся і борода, хутряний плащ і висока жовта шапка у тьмяному і розсіяному світлі могли б слугувати чудовою моделлю для Рембрандта. Так, не змінюючи пози, просидів Ісак години три поспіль. Раптом зі сходів, що вели до підземелля, почулися кроки. Зарипіли засуви, завищали іржаві петлі, низькі двері прочинились, і до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох сарацинських невільників Буа-Гільбера.

Фрон де Беф, чоловік високого зросту й міцної статури, все життя якого минало на війні або в сутичках із сусідами, не зупинявся ні перед чим заради посилення своєї феодальної могутності. Риси його обличчя цілком відповідали його характеру — в них читалися переважно жорстокість і злість. Численні шрами від ран, які на обличчі іншої людини могли б викликати співчуття й повагу як докази мужності і шляхетної відваги, його обличчю додавали ще злостивішого виразу й примножували жах, який воно вселяло. Грізний барон був зодягнений у подряпану панциром і зашмаровану шкіряну куртку, яка щільно облягала тіло. У нього не було іншої зброї, крім кинджала за паском, що врівноважував важке кільце ключів з іншого боку.

Темношкірі невільники, які прийшли разом із бароном, були не в звичайному розкішному вбранні, а в довгих сорочках і штанах із грубого полотна. Рукави в них були засукані вище ліктів, як у різників, коли ті беруться до справи на бійні. Обидва тримали в руках по кошику. Увійшовши до темниці, вони стали обабіч дверей, які Фрон де Беф власноруч дуже міцно замкнув. Вдавшись до таких запобіжних заходів, він повільно перетнув підвал і наблизився до Ісака, пильно дивлячись на нього. Цим поглядом він бажав паралізувати волю єврея — так деякі звірі, подейкують, паралізують свою здобич. І справді, можна було подумати, що очі барона мають таку владу над сердешним полоненим. Ісак сидів нерухомо, роззявивши рота, і з таким жахом дивився на розлюченого лицаря, що всеньке тіло його ніби зібгалося під цим пронизливим і зловісним поглядом нормана. Нещасний Ісак не міг не лише підвестися та вклонитися — він не міг навіть зняти шапки чи вимовити бодай слово благання: він був переконаний в тому, що зараз почнуться тортури і, мабуть, його вб'ють.

Величава постать нормана все зростала та зростала в його очах, як зростає орел тої миті, як пір'я його стає сторчма і він стрімголов кидається на беззахисну здобич. Лицар зупинився за три кроки від кутка, де нещасний єврей зіщулився в грудочку, і порухом руки покликав одного з невільників. Чорношкірий служник підійшов, вийняв зі свого кошика великі терези і декілька гир, поклав їх до ніг Фрон де Бефа і знову відійшов до дверей, де його товариш і далі стояв нерухомо. Рухи цих людей були повільні й урочисті, неначе в їхніх душах заздалегідь квітло передчуття жахів і жорстокості. Фрон де Беф почав із того, що звернувся до бідолашного бранця з такою промовою.

— Ти, клятий собако! — вигукнув він, і його низький і злий голос суворий відлунив попід склепінням підземелля. — Бачиш ці терези?

Нещасний Ісак лише схилив голову.

— На цих терезах, — сказав безжальний барон, — ти відважиш мені тисячу фунтів срібла точно за вагою, визначеною королівською рахунковою палатою в Лондоні.

— Праотче Аврааме! — вигукнув єврей. — Чи чувана річ призначати таку суму? Навіть у піснях менестрелів не співається про тисячу фунтів срібла. Чи бачили коли-небудь очі людські такий скарб? Та в цілому місті Йорку, обшукай хоч весь мій дім і будинки всіх моїх одноплемінників, не знайдеться й десятої частини того срібла, яке ти в мене вимагаєш!

— Я людина мудра, — відповів Фрон де Беф, — тож якщо у тебе не вистачить срібла, задовольнюся золотом. Із розрахунку за одну монету золотом шість фунтів срібла можеш викупити свою нечестиву шкуру від такого покарання, яке тобі ще й не снилося.

— Змилуйтеся наді мною, шляхетний лицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Не годиться вам торжествувати наді мною. Не велика честь розчавити черв'яка.

— Що ти старий, це правда, — відповів лицар, — і тим більше мають соромитися ті, хто дозволив тобі дожити до сивого волосся, загрузнувши по вуха у лихварстві та шахрайстві. Що ти безпорадний, це також, мабуть, слушно, бо де ж то бачено, щоб юдеї були мужніми й сильними? Але що ти не бідний, це відомо кожному.

— Присягаюся вам, шляхетний лицарю, — сказав Ісак, — присягаюся всім, у що я вірую, і тим, у що ми з вами однаково віруємо…

— Не виголошуй брехливих клятв, — обірвав його норман, — і своєю затятістю не поспішай вирішувати власну долю, а краще послухай про своє неминуче майбутнє і свідомо обміркуй усе. Не думай, Ісаку, що я хочу лише залякати тебе, скориставшись твоєю підлою боягузливістю, яку ти успадкував від свого племені. Присягаюся тим, у що ти не віруєш, — святим Євангелієм, яке проповідує наша церква, — що наміри мої тверді й непохитні. Це підземелля — не місце для жартів. Тут бували в'язні у десять тисяч разів поважніші за тебе, і вони вмирали тут, і ніхто про це ніколи не довідався. Але на тебе чекає смерть повільна і важка — в порівнянні з нею вони вмирали легко.

Він знову порухом руки покликав невільників і сказав їм щось упівголоса їхньою мовою: Фрон де Беф побував у Палестині й, мабуть, саме там навчився такій варварській жорстокості. Сарацини дістали зі своїх кошиків вугілля, хутро і пляшку з оливою. Один із них викресав вогонь, а другий розклав вугілля на широкому огнищі, про яке вже йшлося, і доти роздмухував міхи, доки вугілля не розжарилося до червоного.

— Бачиш, Ісаку, ці залізні грати над розпеченим вугіллям? — запитав Фрон де Беф. — Тебе роздягнуть і покладуть на це тепле ліжечко. Один із невільників підтримуватиме вогонь під тобою, а другий почне поливати тебе оливою, щоб печеня не підгоріла. Обирай, що краще: лягати на гаряче ліжко — чи сплатити мені тисячу фунтів срібла? Присягаюся головою батька мого, іншого вибору не маєш.

— Неможливо! — вигукнув сердешний єврей. — Не може бути, щоб ваш намір справді був таким! Милостивий Творець ніколи не породить серця, здатного на таку жорстокість.

— Не вір у це, Ісаку, — сказав Фрон де Беф, — ця помилка — фатальна.