Айвенго - Сторінка 51

Осадники пронизливо засурмили в ріг, а зсередини мурів долинули звуки норманських труб і барабанів, що завзято відповідали на виклик ворога. Оглушливий шум посилювався вигуками розлючених бійців. Проте не лише криком сподівалися обидві сторони вирішити долю цього дня. Могутній натиск нападників зустрів відчайдушну відсіч з боку тих, хто перебував ув облозі. Стрільці, призвичаєні у своїх поневіряннях по лісах майстерно справлятися з луком та стрілами, діяли так "єдинокупно", за старовинним виразом, що жоден пункт, у якому захисники замку хоч на хвилину показувалися назовні, не уникнув влучних стріл завдовжки в цілий ярд. Стрілянина була такою частою й рівною, що стріли падали, як град, хоча кожна з них мала свою особливу ціль. Проте прибічники Реджинальда Фрон де Бефа та його союзники, цілком покла-даючись на своє чудове озброєння й неприступність замку, виявили завзятість у захисті, відповідну до люті тих, хто нападав.

— А я маю тут лежати нерухомо, ніби розслаблений чернець, — вигукував Айвенго, — поки інші ведуть гру, від якої залежить моя свобода або смерть! Поглянь знову у вікно, добра дівчино, лиш обережно, щоб стрільці тебе не помітили!

Зміцнивши дух безмовною молитвою, Ребекка терпляче та сміливо зайняла знову своє місце біля вікна, затулившись щитом так, щоб знизу не можна було її побачити.

— Що ти бачиш, Ребекко? — знову запитав поранений лицар.

— Лише хмару летючих стріл. Вони мигтять так часто, що у мене ряботить в очах і я не можу розгледіти власне стрільців.

— Це не може тривати вічно, — сказав Айвенго. — Що можна зробити за допомогою одних лише луків та стріл проти кам'яних стін і веж? Поглянь, прекрасна Ребекко, де тепер Чорний Лицар і як він поводиться, тому що від дій ватажка залежатимуть дії його підлеглих.

— Ось він, я його бачу: він веде загін до зовнішньої огорожі передової вежі. Вони валять стовпи і частоколи, рубають огорожу сокирами. Високе чорне пір'я майорить на його шоломі над натовпом, ніби ворон над ратним полем. Вони прорубали пролам в огорожі, увірвалися. Боже Якова! Ніби два скажені потоки зустрілися та змішалися! Два океани, зворохоблені протилежними вітрами!

Вона відвернулася від вікна, не маючи сил споглядати таке страшне видовище.

— Виглянь знову, Ребекко, — сказав Айвенго, — стрілянина з луків тепер, напевно, порідшала, якщо вони б'ються врукопаш. Поглянь іще, тепер не так небезпечно стояти біля вікна.

Ребекка знову визирнула і враз вигукнула:

— Святі пророки! Фрон де Беф б'ється з Чорним Лицарем! Сам на сам у проламі, а решта лиш дивляться на них і кричать. Боже праведний, вступися за пригноблених і полонених!.. — і тут вона зненацька вигукнула: — Він упав!

— Хто впав? — запитав Айвенго. — Заради Пресвятої Діви, скажи, хто впав?

— Чорний Лицар, — відповіла Ребекка ледь чутно, але услід за тим закричала з радісним хвилюванням: — Ні, ні, дякувати Богові битв! Він знову схопився на ноги і б'ється так, ніби в одній його руці зачаїлася сила двадцятьох чоловіків. У нього меч переламався навпіл. Він вихопив сокиру в одного з йоменів. Він напирає на барона Фрон де Бефа удар за ударом. Багатир хилиться та здригається, ніби дуб під сокирою дроворуба. Впав!.. Упав!

— Хто? Фрон де Беф? — закричав Айвенго.

— Так, Фрон де Беф! — відповіла єврейка. — Його люди кинулися йому на допомогу. На чолі їх став гордий тамплієр.

— Але чи прорвалися за огорожу нападники? — запитав Айвенго.

— Так, так, прорвалися! — вигукнула Ребекка. — Притиснули захисників до зовнішньої стіни! — І далі: — Драбину повалили, воїни лежать під нею, розпростерті, як розчавлені черв'яки!.. Тепер перевага на боці осаджених!

— Допоможи нам, святий Георгію! — вигукнув лицар. — Невже ці зрадники-йомени відступають?

— Ні, — мовила Ребекка, — вони поводяться, як годиться відважним йоменам. Ось тепер Чорний Лицар зі своєю величезною сокирою підступає до брами, рубає її. Гул від ударів можна почути крізь шум і крики битви.

— Присягаюся святим Йоанном, — радісно сказав Айвенго, підвівшись на лікті, — я вважав, що у всій Англії лише одна людина здатна на таку справу!

— Брама задрижала! — вела далі Ребекка. — Ось вона тріщить, розпадається під його ударами. Вони кинулися через пролам, узяли вежу! О Боже, хапають захисників і кидають до рову з водою! О люди, якщо ви маєте щось людське, пощадіть же тих, хто більше не може чинити вам опір!

— А місток? Місток, що сполучає вежу з замком? Вони і його захопили? — домагався Айвенго.

— Ні, — відповіла Ребекка, — тамплієр зламав дошку, якою вони перетнули рів. Дехто із захисників врятувався з ним в стінах замку. Чуєш ці крики? Вони сповіщають тобі, яка доля спіткала решту. На жаль, тепер я знаю, що видовище перемоги ще жахливіше за видовище битви!

— Що вони тепер роблять? — запитав Айвенго. — Поглянь знову! Тепер не час непритомніти, побачивши кров.

— Стихли на якийсь час, — відповіла Ребекка. — Наші друзі укріплюються в завойованій вежі. Вона так добре укриває їх від пострілів ворога, що обложені лише зрідка посилають туди свої стріли, й то більше задля того, щоб турбувати їх, а не завдавати шкоди.

— Наші друзі, — сказав Вілфред, — не відмовляться від свого наміру захопити замок, якщо так відважно почали його виконувати. Дивно, — продовжував він бурмотіти, — невже є на світі ще одна людина, здатна на таку безумну відвагу? Пута і кайдани лазурові на чорному полі. Що б це могло означати? Ребекко, ти не бачиш інших знаків, за якими можна було б упізнати цього Чорного Лицаря?

— Ні, — відповіла єврейка, — все на ньому чорне як вороняче крило. Нічого не бачу, жодних знаків. Але потому як я була свідком його сили й доблесті в бою, мені здається, що я його впізнаю й вирізню серед тисячі інших воїнів. Це страшне й величне видовище, коли рука і серце однієї людини перемагають сотні людей.

— Ребекко, — мовив Айвенго, — ти описуєш справжнього героя. Якщо осадники не діють, то лише тому, що збираються на силі або вигадують спосіб переправитися через рів. Присягаюся честю мого дому! Присягаюся світлим ім'ям тієї, яку кохаю! Я віддав би десять років життя — погодився б провести їх у неволі — за один день битви поряд із цим доблесним лицарем і за таку праведну справу!

— На жаль, — сказала Ребекка, полишаючи своє місце біля вікна і підходячи до ліжка пораненого лицаря, — таке нетерпляче жадання діяльності, таке збудження й боротьба зі своєю слабкістю неодмінно затримають твоє видужання! Що буде вам, лицарі, нагородою за всю кров, яку ви пролили, за труд і втрати, за ті сльози, які пролилися через ваші діяння, коли смерть переламає ваші списи і випередить найпрудкішого з ваших бойових коней?

— Що буде нагородою? — вигукнув Айвенго. — Як що? Слава, слава! Вона позолотить наші могили і увічнить наші імена!

— Слава? — перепитала Ребекка. — Невже та іржава кольчуга, що висить як траурний герб над темним і вогким гробівцем лицаря, або та напівстерта статуя із написом, який неосвічений чернець насилу зможе прочитати, настановлюючи мандрівника, — невже це достатня нагорода за зречення від усіх ніжних прихильностей, за ціле життя, проведене серед лиха задля того, щоб завдавати горя іншим? Чи то велика слава — стати героєм балад мандрівного менестреля, якому підспівують п'янички за кухлем елю?

— Клянуся душею Гереварда! Лицарський дух вирізняє доблесного воїна з-поміж простолюдинів і дикунів, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно менше за честь, торжествувати над усілякими тяготами, турботами та стражданнями, не страшитися нічого, окрім неслави. Без нього шляхетна честь була б порожнім звуком…

Сумними й лагідними словами Ребекка залагодила гарячу суперечку. А трохи згодом лікувальний сон все ж таки здолав Айвенго.

Ребекка поглянула на пораненого лицаря і промовила про себе: "Він спить! Стомлений від ран і душевної тривоги, скориставшись хвилиною затишшя. Хіба це злочин, що я дивлюся на нього і, можливо, востаннє! А батько мій? О мій батьку! Горе дочці твоїй, коли вона забула про твою сивину, задивившись на золотаві кучері юності! Чи не за те покарав Єгова негідну дочку, яка думає про полоненого чужоземця більше, ніж про свого отця, забуває про лихо Юдеї та милується красою іновірця? Але я вирву цю слабкість зі свого серця, хоч би воно розірвалося на шматки і спливло кров'ю!"

Розділ XXX

Зайди в його покій, поглянь на ложе –

Його душа не відлітає в мирі.

Не так, як жайвір пурхає у небо,

Коли ранкові роси найсолодші, –

Так душу праведну до раю проводжають.

Ансельм вмира не так.

Старовинна п'єса

Коли настала тиша після першого успіху нападників, поки одна сторона зміцнювалася на завойованих позиціях, а інша готувалася до оборони, тамплієр і Моріс де Брасі зійшлися у великій залі замку.

— Де Фрон де Беф? — запитав де Брасі, який керував обороною замку з протилежного боку. — Чи правду кажуть, ніби його вбили?

— Ні, він живий, — відповів тамплієр холоднокровно, — поки що живий; та хоч би на його плечах була така ж бичача голова, яка намальована у нього на щиті, закута хоч у десять шарів заліза, йому б усе одно не вдалося встояти проти тої фатальної сокири. Ще декілька годин, і Фрон де Беф вирушить до праотців. Могутнього соратника втратить у його особі принц Джон.

— Зате сатані великий прибуток, — зауважив де Брасі. — Ось що значить блюзнити над янголами і святими спасенниками й наказувати валити їхні зображення і статуї на голови цим мерзотникам йоменам!..

— Гаразд, годі балачок. Подбаймо краще про те, як нам відстояти замок. Ми свою вежу втратили.

— Це серйозна втрата! — сказав де Брасі. — Під прикриттям цієї башти негідники можуть підступитися до замку набагато ближче. Нас так мало, що немає змоги обороняти кожен пункт. Люди й без того скаржаться, що ледь-ледь вистромишся з-за стіни, тут-таки на тебе летить шквал стріл. Як ви вважаєте, сер Бріан, чи не домовитися нам із-цими мерзотниками, видавши їм полонених?

— Що? — вигукнув тамплієр. — Видати наших полонених і виставити себе на загальне посміховисько? Які доблесні вояки: зуміли поночі напасти на беззахисних проїжджих й узяти їх у полон, а серед білого дня не зуміли захистити міцний замок від жменьки якихось волоцюг і злодіїв, очолених блазнями та свинарями! Посоромся давати такі поради, Морісе де Брасі.