Алхімія слова - Сторінка 7

- Ян Парандовский -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В усі часи військові, політики, придворні віддавали літературним заняттям тільки хвилини перепочинку, немилості, вимушеної бездіяльності.

І якщо придивитись уважно, легко пересвідчитись, що в історії літератури зустрічається незрівнянно більше біографій бурхливих, авантюристичних, насичених пригодами, боротьбою, зміною професій і фортуни, ніж спокійних, порушуваних лише сумнівами, які виникають під час творчого процесу. Причина криється в матеріальних клопотах літератури. Тому що вона ніколи не гарантувала письменникові безбідного існування від початку його кар'єри, а часто бувало й так, що вона взагалі не давала ніякого зиску. "Не знаю, чого це виходить, що сестрою таланту є бідність". Слова ці належать Петронію, але сам факт має багатовікову давність. Довгу низку літераторів-злидарів відкриває Архілох, який ще на світанку грецької лірики простягав руку за милостинею. За ним тягнеться юрба злиденних і голодних; серед багатьох забутих на зразок Глатіньї виблискують імена Марціала, Камоенса, Війона, Торквато Тассо, Верлена, Вільє де Ліль-Адана, Норвіда. Хіба всіх перелічиш? Декотрі з них були упосліджені все життя, інші після короткого злету вмирали, всіма забуті. Письменникові, який не мав статку, годі було й мріяти про те, щоб здобути його літературною працею.

Фінансово-економічного огляду історії літератури поки що не існує. Якщо ж його коли-небудь буде зроблено, в ньому знайдуть собі місце подробиці, які торкаються матеріального побуту письменників, грошового винагородження за їхню творчу працю і, нарешті, те, яким чином суспільство в різні епохи виконувало свої обов'язки щодо творців його літератури. Уже в одному з перших розділів цього економічного огляду ми почули б слова з "Одіссеї": "Хто став би чужинців шукати по світу й приводити до себе на батьківщину? — каже Євмей Антіною. — Хіба що тільки корисних для рідної землі, таких, як віщун, лікар, тесля або співець божий, що тішить нас піснею. Такі скрізь жадані, на всьому світі..."

Виходить нібито, що поет перебував у числі рідкісних, поціновуваних спеціалістів, і міг розраховувати на гостинний прийом, на пристойну винагороду. Це були ті самі аеди, яких ми зустрічаємо в "Одіссеї" при царських дворах і які користуються повагою настільки великою, що виникає підозра, чи не зобразив Гомер замість гіркої дійсності якийсь ідеал або постулат. І ці ж таки аеди мандрували ще кілька століть по Греції, не вельми впевнені у своєму благополуччі, оскільки один з них, автор "Гімну Деметрі", просить богиню послати йому у винагороду за пісню хліба в достатній кількості.

На сторінках такого економічного огляду далі знайдуть місце суми винагород, що їх поети — трагіки та комедіографи — одержували на діонісійських конкурсах, і суми почесних дотацій, таких, які, наприклад, одержав Геродот (десять талантів — божевільна сума в переліку на теперішні гроші). Не знаю, чи вдасться встановити доходи Піндара за оспівування переможців спортивних змагань. Можна тільки уявити, наскільки великою була нагорода, адже оди замовлялись або королями, або магнатами, або багатими містами, які шукали собі слави, увінчуючи нею своїх громадян.

З подальшого розділу ми дізналися б, що в III столітті до н. е. римський сенат подарував "скрибам" (письменникам) та "гістріонам" (акторам) право зібрань і спільних відправ у храмі Мінерви на Авентинському пагорбі, що можна прийняти за виникнення першої профспілки літераторів; очевидно, літератори перебували не в особливій пошані, коли їх об'єднали з таким явно зневаженим цехом, як гістріони. Ця голота заробляла собі на хліб, складаючи тексти для народних свят, пишучи епіталами та епітафії для знатних громадян, працюючи секретарями у державних діячів і вишукуючи всілякі інші способи заробітку, відомі відтоді їхнім колегам наступних поколінь.

Суспільство з великими труднощами засвоює істину, що література заслуговує на підтримку. Ентузіазм, з яким приймаються деякі літературні твори, обожнювання, яким обдаровують деяких авторів, тут мало що змінюють. На честь Софокла зводили вівтарі, бо вважали, що його поезія божественного походження, проте ніхто не дбав про його добробут, та він і сам не чекав цього від своїх співгромадян. Навіть коли за Птолемеїв чи під час імперії були зроблені спроби опікати й підтримувати літературу, то вони відбились або у випадкових проявах монаршої ласки, або в сталій платні — не за літературну працю, а за корисне сумісництво на посаді, скажімо, директора бібліотеки чи викладача красномовства. Це була винагорода за певні заслуги, але надавалась вона не для того, щоб допомогти молодим талантам у боротьбі за хліб щоденний,— про це не могло бути й мови.

Красиві слова з "Одіссеї" про "пісню, яка втішає нам серце", можна було повторити в багатьох інших епохах, наприклад, у часи трубадурів, коли поетові платили за насолоду, яку він дарував. Частіше, однак, платили за славу. Царі, полководці возили за собою істориків і поетів, щоб ті описували їхні перемоги. Дбали про славу й міста. Виходячи з досвіду минулого, який зберігався в людській пам'яті завдяки письменникам, нові покоління клопотались про створення таких пам'ятників і для себе й ладні були платити за них тим більше, що більше вони лестили їхній гордості.

Пропаганда виникла й запрацювала, не чекаючи, коли її назвуть цим іменем. Август зумів упрягти в свою політику і мрійливого Вергілія (deus nobis haes otia fecit — бог подарував нам це благоденство, говориться про Августа в першій еклозі), і непоступливого Горація. Август користувався послугами і безлічі інших поетів, чиї імена з-під руїн століть звучать ледь чутно. Ми знаємо про його щедрість, нам відомі навіть деякі статті з його бюджету, призначені на літературу, але сам імператор не вихвалявся цим. У "Monumentum Ancyranum", яка містила в собі його політичну автобіографію, він детально перераховує, скільки гладіаторів виставив на арену, скільки диких звірів дозволив убити для розваги римлян, у переліку зведених ним споруд не забув жодного мосту, жодного каналу, але й словом не обмовився про матеріальну підтримку літератури, немов йому навіть незручно було про це згадувати.

Хоча багато істориків у якомусь засліпленні стараються перевершити один одного в похвалах Августові, насправді це був політик безсердечний, безсовісний, позбавлений уяви. Ще на початку своєї політичної кар'єри він був співучасником тяжкого злочину — вбивства Ціцерона, якому він особисто багато чим був зобов'язаний; згодом знищив Корнелія Галла, якого від помсти розлюченого тирана не врятували ні шкільне товариство, ні поетичний хист. Ще більшою ганьбою в період його правління було вигнання Овідія. Август до кінця життя так і не виявив добрих почуттів, елементарного людського розуміння, з тупою впертістю не бажаючи пом'якшити умови вигнання, не задумувався і не хотів розуміти, яке безцінне людське життя прирікає він на загибель. Подібних випадків, можливо, і не таких відомих у період його правління, досить багато, наприклад, славний оратор Кассій Север, засланий на грецькі острови, загинув у злигоднях. Сморід від спалених за наказом Августа книжок Лабієна проступає навіть крізь фіміам істориків.

На щастя, жив при Августі чоловік незрівнянно вищої культури — Меценат, і він виручав імператора в делікатних питаннях, які торкалися взаємостосунків з письменниками і впливу на їхню творчість. В особі Мецената зосередились риси, які потім у різних варіантах повторювала кожна епоха. Літератор-дилетант знатного походження, заможний, з невтомними авторськими амбіціями, яким вроджений такт і щира любов до мистецтва не дозволили перетворитись у снобізм чи в графоманію, він володів достатнім смаком, щоб чужу гарну поезію цінувати більше власної. Не чужий марнославству, Меценат чекав від поетів хвалебних посвят, хотів, а може, й вимагав, щоб його ім'я згадувалось якомога частіше в строфах, яким було забезпечене безсмертя. Всі його матеріальні витрати щедро оплатилися: Горацій, вдячний за невелику садибу, переніс його на своїх крилах через двадцять століть, ім'я Мецената стало почесним, стало гаслом, символом.

Якби, повернувши Августа, нам добрі боги

Знов Мецената віддали тобі, о Риме убогий!..—

зітхав через сто років у себе на горищі бідний Марціал.

Марціал, торгуючи лестощами, вже дорого не брав і за скромну платню був ладен писати що завгодно й про що завгодно. Бігав по шеляг туди, куди Горацій не ступив би й кроку навіть по торбину із золотом. У Марціалі знайшов собі символічного представника численний рід літературних бідаків, людей дотепних, талановитих, інтелігентних, впевнених у своїй цінності й, одначе, приречених на вічне жебрацтво і на славу, яка за життя не рятувала їх від презирства, а після смерті спричинялась до нагадувань про приниження, компроміси, брехню, облудництво.

Не можна заперечувати, що в жалюгідних умовах, в яких доводилося жити письменникам, які не мали власного статку, література багато чим завдячувала меценатам. Наш Яніцький пропав би в невідомості на Жнинських болотах, якби його не підтримали спершу Кжицький, пізніше Кміта, який, зрештою, був патроном і не дуже приємним, і не надто щедрим.

Епоха гуманізму — золоті часи меценатства. Можновладці наполегливіше добивались уваги письменників, ніж письменники шукали їхньої ласки. Петрарка захищався від меценатів, не бажаючи обмежувати своєї незалежності. А бенефіції лилися на нього тим часом щедрим струменем: він був каноніком у Ломбез, у Пармі, в Падуї, в Карпентра; папи й королі обдаровували його. Поджо Браччоліні, який вийшов на вулиці Флоренції з п'ятьма ліарами в кишені шукати щастя, після бурхливого і сповненого працею життя дістав можливість відпочити на власній віллі з садом, і якщо задовольнявся цією дещицею, то лише тому, що був циганом-кочівником за вдачею й ідилічно скромним у своїх потребах.

Зовсім інша річ його суперник Філельфо. Той просто брав з вельмож данину в розмірах, що залежали від їхніх доходів. З Лодовіко Моро він брав 250 дукатів, з П'єтро Медічі — 100, з Борсо д'Есте і з єпископа Мантуанського — по 50. Рід Сфорца він буквально шантажував за допомогою поеми "Сфорціада", роботу над якою то відновлював, то відкладав залежно від надходження дотацій.