Алхімія слова - Сторінка 5

Проте ідеали релігійні, національні й суспільні я знайшов у тих, кого називаю "апостолами", і виключив їх з аналізу творчих імпульсів справжніх художників слова. Хоч останні теж можуть служити різним ідеалам, можуть претендувати на владу над душами, проте все це відбувається значно пізніше, далеко від початку їхнього творчого шляху. Серед перших творів Міцкевича немає ні "Оди до молодості", ні навіть "Пісні філаретів", зате є "Міська зима" — вишуканий набір літературних шарад, де єдиною метою автора було дати ряд образів у словах, а єдиною його втіхою — продемонструвати свою юнацьку віртуозність. Ніс natus est artifex — як художник, він з натхненням віддається шліфовці сонетів, і немає тут ще ані найменшого натяку на те, що з нього з часом вийде великий національний поет. Те саме було в молоді роки і з Сенкевичем, коли він писав новели, етюди, сентиментальні спогади — все те, від чого він відмовиться, коли переконається, що "настав час ударити у великий дзвін ідеї".

За винятком прибічників "мистецтва для мистецтва", якими тепер ніхто не хоче себе визнавати, письменники завжди відкривали в собі якусь місію, іноді дозволяли себе впевнити, що така існує, або ж покірливо приймали її на себе під тиском громадської думки. Адже рідко літературі надавалася можливість існувати незалежно від визнань, моралі, науки. Піддаючись цим постулатам, письменники самі в них вірили. "Я напружив усю свою дотепність, весь гумор, щоб, висміюючи в цьому романі людську дурість і людські слабості, допомогти людям позбутися цих вад",— пише Філдінг у передмові до "Тома Джонса", і подібні заяви раз у раз повторююються в усі періоди існування літератури, якій важко наважитися бути лише чистим мистецтвом. Природний розвиток творчих сил, набутий життєвий досвід, розширення інтелектуальних інтересів, зрілість відчуттів сприяють тому, що ми називаємо формуванням письменника і що рано чи пізно примусить його звернути увагу на проблеми, про які він і гадки не мав, коли в молодості брався за перо.

Мають вплив і різноманітні емоційні пориви, наприклад, такі піднесені, як хвороблива любов до вітчизни, або малодушні, проте не менш сильні, як снів, ненависть, помста,— всі вони мають своїх представників у літературі, і не лише серед посередніх письменників. "Мій Аполлон — це гнів",— признається Жан-Жак Руссо, і можна сказати без перебільшення, що Таціт писав свої "Аннали" з метою помститися за всі приниження, яких він зазнав від деспотизму, і все ж Таціт не завагався написати у вступі знамениті слова: "Sine ira et studio", якими йому вдалося ввести в оману багатьох, котрі повірили, ніби він насправді писав "без гніву й пристрасті".

Ще сильніше й частіше проявляються суперництво й марнославство, бажання зрівнятися з іншими або бути кращими за них, прагнення зайняти вагоміше місце в світі слова й думки або й потреба вирватися з-під наліпленого ярлика, як то було з Конрадом, який сердився, коли його називали "співцем моря", і постійно намагався розірвати це зачароване коло свого натхнення. Реймонт під враженням трилогії Сенкевича сам почав посилено творити, можливо, на цьому шляху він знайшов тему для своїх "Селян". І якщо у великих письменників такий дух суперництва звичайно призводить до тріумфів і відкриває невідомі доти їм самим можливості, то скромніші обдаровання часто розплачуються болісними поразками і навіть катастрофами в нерівній боротьбі з темою, що їм не під силу.

Не слід також недооцінювати й такі на перший погляд неістотні відчуття, як задоволення, приємність. Вони властиві не лише таким раннім періодам спілкування з аркушем паперу, коли молода, гаряча голова п'яніє від слів. Ці ж відчуття вкладають перо в руки письменникові й у кожен подальший період творчості, і це трапляється частіше, ніж можна припустити. Скільки разів бувало, особливо в поетів, що слово народжувалось як пісня, з однієї тільки радості, від повноти життєвих сил!

Проте в літературі всіх віків є більше смутку, ніж радості, більше сліз, ніж усмішок. Не треба уявляти собі, що похмурі картини людських страждань виходили з-під безтурботних пер, які в момент творчості піддавалися вищим велінням, таким, як роздуми над долею людини, над світом з його таємницею, хаосом і непевністю, або таким, які диктували настрої і вподобання епохи — зрештою, у багатьох з них не випадало бути просто щасливим — тож не треба так вважати, що коли письменник відгукується голосом страждання, то джерело цього голосу слід шукати тільки в ньому самому. Не лише особисті турботи, розчарування, болі, розпач спонукають до творчого горіння, але й гіркота існування, пафос людського буття, проникаючи у вразливу душу, можуть заповзято й неухильно навернути її до творчості — мовчати стає нестерпно, людина змушена кинути свій поклик у безодню, яка відповість глухою луною.

І ще одне почуття, на вигляд малоістотне — туга. Я не певен, чи не озивається вона на світанку творчості, тієї урочистої хвилини, коли людина, здавалося б, далека від письменницьких намірів, мимоволі й ніби несвідомо кладе перед собою аркуш паперу і береться за олівець чи перо, щоб тут-таки, в сп'янінні, нанизувати слова — одне до одного, в порядку, який ніколи їй навіть не снився в щоденному житті, і висловлювати за їх допомогою неймовірні речі. Чи відчуваємо ми тугу в молодості? Багато хто має в цьому сумнів, мабуть, пам'ять їх підводить. Туга супроводжує людину завжди — від перших років її свідомості. Якби в літератури забрати тугу як збудник творчості, вона багато чого б утратила, не народилися б такі поеми, як "Пан Тадеуш", а може, й твори Гомера, який перший ішов на "пошуки змарнованого часу", так само як Вергілій і довгий почет епіків. Один з них дає своїй поемі назву "Втрачений рай", що можна сприймати як символічне гасло. Так само й історичні романи, часто народжені в буденності життя, що має лише одне-єдине вікно, розкрите в минуле в усіх його барвах, відблисках зброї й гонору,— як часто вони були протестом проти нудної і похмурої сучасності! Хіба Дон-Кіхот, оповитий тугою і мріяннями, не є відображенням самого Сервантеса?

Врешті, не випадає замовчати й зовнішні стимули, які, може, нікого й не зроблять письменником, проте напевне здатні роздмухати зачаєну іскру. Бували епохи, коли цьому сприяла мода — вона примушувала людей певного класу чи тих, хто посідав певне громадське становище, займатися літературною творчістю. Тут можна було досягти того ж ступеня досконалості, що і в інших суспільно корисних діяннях, проте можна було й перейти силою свого таланту межі моди. Інший набір стимулів породила комерція, привнесена в літературне життя, починаючи з XIX століття. В багатьох суспільствах деякі письменники наживали цілі маєтки, що привернуло увагу заповзятливих і спритних. Правда, не зустрічалося ще прикладу, щоб таким шляхом у літературу ввійшов великий художник, натомість нона аж роїться від метких спекулянтів, фабрикантів слів, і нерідко широка публіка проявляє до них довіру, якої вони навряд чи заслуговують. Існує навіть біржа літературного ремесла, наприклад, у відділі оголошень американського часопису "The Writer" ("Письменник"), де є попит і пропозиція на романи й на драми, ідилії і сонети, римовані й білі вірші, на теми, які осягають усе — від весняних хмар до фабричних відходів, від садизму до святості. Найобурливіше в цьому часописі — його назва.

Словом "письменник" тепер дуже зловживають. Ще зовсім недавно виявляли більше обачливості й скромно розрізняли слова "письменник" і "літератор". Перший був ніби посвячений в лицарі, другий — всього-на-всього зброєносець. Літераторові було дозволено плекати надію, що колись і він заслужить почесне ім'я письменник, яке потім по висхідній характеризуватимуть прикметники: відомий, видатний, великий. Сприймалось як самовихваляння, коли хтось, особливо з молодих, видавав себе за письменника — цим він ніби заявляв, що вже міцно ввійшов у літературу, посів у ній певне місце. Тому набагато благородніше було задовольнятися званням літератора — воно лише визначало професію. А заявляти про свою приналежність до певної професії — у цьому нічого нескромного немає. А тепер майже всі, хто пише, такої скромності не виявляють, і, мабуть, надаремне.

Не кожен, хто пише й публікує написане, є письменник. Не кажучи вже про графоманів. Навіть багато авторів корисних книжок чи то поем, драм, романів, ніколи не ввійдуть до літератури. Тільки перші початкові стадії письменництва настільки ліберальні, що приймають усіх, навіть найскромніших трудівників слова: старанний віршомаз має тоді такі ж шанси на безсмертя, як і справжній поет, якщо його голос зазвучав у порожнечі німого століття. В ході історії відбувається дедалі суворіший відбір. Дуже влучно про це висловився у своєму "Словнику" Вольтер, заявивши: "Той, хто не читав нічого, крім романів, і сам нічого, крім романів, не написав, хто без будь-якої майстерності сяк-так зліпив одну-дві п'єси чи, не володіючи знаннями, склеїв кілька проповідей,— той ніколи не вважатиметься літератором". Вольтер вжив вислів "gens de lettres" ("люди літератури"), тобто літератори, в наш час це визначення набуло професіонального змісту. Якби судження Вольтера ввести в статут Société des Gens de Lettres — Товариства літераторів, ця солідна організація одразу позбулася б більшості членів, які входять до її складу.

Цілком буденним і звичайним стало слово "автор", і нікому навіть на думку не спадає, що автор — це найпочесніший титул письменника. Латинське слово "auctor" походить від дієслова "augere" — "збільшувати", "примножувати". Цим іменем увінчували воєначальників-переможців, тих, хто своїми завоюваннями розширювали кордони держави. Отже, звання "автор" заслуговував би тільки той письменник, хто по-справжньому примножує духовні багатства народу, завойовує для нього нове в сфері прекрасного. Та вже здавна цим зачовганим титулом величають навіть укладачів сонників.

Римляни розрізняли чотири роди artificum — художників слова: ораторів, поетів, філософів, істориків. Такий розподіл зберігався віками, і лише в останніх поколіннях галузь літератури у вузькому значенні звелася до того, що англійці називають fiction—вигадкою.