Аліса в Задзеркаллі - Сторінка 2

- Льюїс Керрол -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені — свою.

— Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне... Отак-то, Кицюню... А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі — поки його видно, він [15] точнісінько, як наш, але, хтозна — може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню... От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!

— Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман... О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер — невелика штука...

Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.

Мить — і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, — так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.

— О, буде мені тепло, як вдома, — подумала Аліса. — Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут — бачитимуть, а дістати не зможуть!

Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все — якраз навпаки... Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.

— У нашій вітальні більше порядку, — відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі [16] під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались — гуляли! парами!

— Он Чорний Король з Королевою, — промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). — А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці... А он прогулюються попідручки дві Тури... Здається, вони мене не чують...

Аліса нагнулася ще нижче.

— І, напевно, не бачать... Дивно, але мені чомусь здається, ніби я — невидимка...

Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.

— Ой! Моє малятко! — зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. — Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! — і вона подерлася догори по ґратках.

— Вінценосна пиця! — скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.

Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.

Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку. [17]

Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.

— Стережи...ся вулкану!

— Якого вулкану? — перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там — найпідхожіше для вулкану місце.

— Того, що мене у повітря... висадив, — проказала Королева, ледь переводячи дух. — Вибирайся нагору звичним... шляхом... щоб і тебе не... висадило!

Аліса довго дивилася, як важко — з поперечини на поперечину — Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:

— Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..

Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.

Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, — щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.

Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.

— Будь-ласка, не корчте таких гримас, — попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. — Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте [18] рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! — сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.

Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, — аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою — так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.

— Повір, голубонько, — бідкався Король, — я похолов аж до кінчиків вусів!

— Але ж ти не маєш вусів, — здивувалася Королева.

— Жахлива мить! — правив своєї Король. — Повік її не забуду!

— Забудеш, — заперечила Королева, — хіба що запишеш.

Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.

Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!

Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.

— Серденько, чуєш, — прохрипів Король. — Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу. [19]

— І що ж він пише? — перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: "Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі... І страшенно хилитається..."). — Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..

На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті — на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.

— Тут усе казна по-якому! — сказала Аліса подумки.

А виглядало воно так:

узруВ-узруВ

икся ікмивш і ,ьнежамс вуБ

,івжурк в илиларіпС

,икшасп в илшй икьлумарам І

.іволод ілурт кЯ

Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:

— Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала — і всі слова стануть на місця!

Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:

Курзу-Верзу*

Був смажень, і швимкі яски

Спіралили в кружві,

І марамульки йшли в псашки,

Як трулі долові. [20]

"Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,

То зубий дряполап!

Не знайся з птицею Зу-зу

І велезнем Хап-Хап!"

Меча-штрича він в руки взяв,

Тропив ворожий слід,

І в думній тужі спочивав

Під дервом діодід.

Та раптом — цвист! оглушний цвист!

Кругом погонь вашить,

В тримучім лісі никне лист —

Курзу-Верзу телить!

Він раз мечем! він два штричем,

Аж кервиться торва!

І барбаризнула з плечей

Сміюцька долова!

"Ти вбив грозу Курзу-Верзу?

Ти, слинку, чудодець!

"О лавний день! Стрибай пісень,

Тодімо у ханець!"

Був смажень, і швимкі яски

Спіралили в кружві,

І марамульки йшли в псашки,

Як трулі долові.

________________________________________

*"Курзу-Верзу" (в оригіналі "Jabberwocky") є, без сумніву, чи не найвизначнішим поетичним нонсенсом англійською мовою. Цей вірш, не вивчаючи спеціально на пам'ять, знають слово в слово англійські школярі багатьох поколінь. "Jabberwocky у" став улюбленим віршем для багатьох визначних людей.

Перша строфа цього вірша під назвою "Англосаксонська вірша" з'явилася вперше в журналі "Міш-Меш" ("Mish-Masch", 1855), останньому з домашніх публікацій, що їх Керрол створював для розваги своїх братів і сестер. [21]

________________________________________

— Вірш начебто хвацький, — мовила Аліса, дочитавши останній рядок, — а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)

— Думки в голові аж рояться, а які саме — не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав...

— Ой! — спохопилася вона раптом і скочила на ноги. — Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!

Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. "Якщо можна назвати бігом, — подумала Аліса, — мій новий спосіб швидкісного спуску". Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю. [22]

Розділ другий

Сад квітів, які вміли розмовляти

— З вершини он того пагорба, — сказала собі Аліса, — я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору... хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)... а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору... ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!

Вона спробувала, але отак блукаючи — вгору-вниз, вгору-вниз — щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.

— Нічого мене вмовляти, — озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. — Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад... до старої вітальні, і... прощавайте всі мої пригоди!

Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.

Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: "Ну, цим разом я свого таки доскочу..." Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і... вона опинилася на самім порозі дому.

— Оце лихо! — скрикнула вона. — Де ж таке бачено, щоб будинки плуталися під ногами! [23]

Проте пагорб звідси було видно як на долоні, тож Алісі нічого не залишалося, як рушати знову. Цього разу вона натрапила на великий квітник: по його краях рясніли стокротки, а посередині пишався дуб.

— О Лілеє, — звернулася Аліса до рудої квітки, що граційно колихалася на вітрі.