Альпійська балада - Сторінка 22

Решту почуттів хлопець погамував у собі, зараз вони заважали. Відтепер входили в дію тваринні інстинкти боротьби, починався двобій у вправності, хитрощах, швидкості — треба було тікати й берегти сили, не підпускати на постріл німців, дістатися до хмар, які з ночі нерухомо лежали на верхів’ях гір. Тільки так. Іншого порятунку в них не було.

23

Нарешті вони долізли до ялівцевих кущів, але не ховались — вже не було потреби. Обсовуючи ногами пісок та жорству, хапаючись руками за колюче гілля, Джулія першою вибралася на кручу і спинилась; Іван, боком заносячи хвору ногу, ліз услід. На стрімкому місці, під самим верхом, він зовсім не уявляв, як ступнути, щоб вилізти з-під урвища: так боліло коліно. Тоді, вже нагорі, дівчина стала навколюшки й простягнула йому свою тоненьку, кволу руку. Хлопець глянув на сині прожилки вен на зап’ясті й відхилив її руку — хіба вона змогла б витягти таку вагу? Але Джулія заторохтіла щось кумедною мішаниною італійських, німецьких і російських слів і рішуче підхопила його під лікоть, якось утримала, і він урешті витаскав на край своє набрякле, мов налите свинцем тіло.

— Скоро, Іван, скоро! Есес!

І справді, німці наближалися до них. Передні поминули вже луку й видиралися на косогір, а решта наздоганяли перших. Останнім, із зв’язаними руками, спотикаючись, плентався божевільний гефтлінг з охоронником. Хтось із передніх, угледівши їх біля ялівцевого чагарника, зарепетував і випустив чергу з автомата. Постріли затріщали в ранковому повітрі, луною озвалися в далеких ущелинах. Іван оглянувся — німці били віддалік, і куль він не почув, а коли знову рушив уперед, то мало не спіткнувся об Джулію, яка лежала на схилі.

— Ти що?

— Нон, нон! Нон ершіссєн! — озираючись і збуджено блискаючи очима, сказала вона й підхопилася. Її обличчя світилося жвавим, пустотливим азартом. — Своляч есес! — дзвінко, обурено закричала вона до німців. — Ферфлюхтер! Швайн! Нікс ершіссєн, aгє!

— Гаразд, облиш їх, — попрохав Іван. Треба було берегти сили, яка користь дражнити цих людожерів? Але Джулія, певно, не хотіла мовчки тікати — лють і давня прихована кривда узяли верх.

— Гітлєр капут! Гітлєр кретіно! Ну, шіссєн, ну!

Німці іще пустили кілька черг, але втікачі були набагато вище за переслідувачів, і за таких обставин, Іван знав, поцілити з автомата було майже неможливо. Це, певно, збагнула і Джулія — те, що довкола не продзижчала жодна куля, наповнило її лютим запалом:

— Ану, шіссєн! Шіссєн, ану? Фашісто! Бріганті![55]

Вона розчервонілася від бігу й обурення, її очі палали злим чорним вогнем, коротеньке густе волосся розвівалося од вітру. На завершення своєї лайки вона схопила біля ніг камінь і, невміло розмахнувшись, пошпурила його вниз, — підстрибуючи, він покотився далеко-далеко.

Від урвища Іван поліз перший. Вони сяк-так дерлися краєм ялівцевого чагарника, косогір робився чимраз стрімкіший. Дідько б їх узяв, ці зарості, добре, коли б вони були там, унизу, де ще можна було сховатись, а зараз вони тільки заважали, кололи, чіплялися. Лізти ж ними навпростець було страшно — так густо переплелося їхнє покручене, мов дріт, смолисте гілля. З тривогою поглядаючи вгору, хлопець шукав якоїсь кращої дороги, але нічого путнього ніде не було. Вгорі на них чекало ще крутіше за попередні, сипуче урвище, вилізти на нього вони, напевне, не зможуть…

Однак Джулія того не бачила й не помічала. Лаючи німців, дівчина трохи відстала, і тепер чимдуж наздоганяла його. Іван, відсапуючи, сів і простягнув униз хвору ногу.

— Іваніо, нога? — злякано глянула вона вгору. Він не відповів. — Нога? Дай нога!

Хлопець мовчки підвівся і знову глянув на кручу, дівчина теж зиркнула туди, подивилася на стіну-скелю, і в її очах спалахнув неспокій.

— Іваніо!

— Гаразд. Рушаймо.

— Іваніо!

Її обличчя знову пересмикнулося, ніби від болю, вона обернулася — німці квапливо лізли їхнім же слідом.

— Іваніо, морто будем? Нон Терешкі? Аллєс нон?

— Йди-но швидше! Швидше! — не відповівши, гримнув Іван суворо, бо іншого порятунку, як тільки повернути до ялівцевого чагарника, в них не було. І хлопець, зціпивши зуби, шаснув у цю непрохідну гущавину, яку обминали навіть звірі. Колючі голки одразу сотнями вп’ялися в ноги, але він не зважав на них, а захищав тільки коліно. Від болю й напруження чоло зросив холодний піт. Зібравши усе своє терпіння, він очманіло продирався чагарником убік, в обхід кручі.

— Ой, ой! Ой! — розпачливо ойкала Джулія, але теж лізла за ним — не дуже вміло, не вибираючи шляху, раз по раз чіпляючись за колючки й падаючи. Хлопець не заспокоював її, не підганяв — він лише озирався на край скелі, де ось-ось повинні були з’явитися німці.

Правда, цього разу їм пощастило, вони майже добралися до верхньої межі чагарника, коли внизу з-за кручі виліз перший есесівець. Отут він уже був небезпечний, бо хоч утікачі й відійшли далеченько, але мало піднялися вгору — різниця у висоті між ними та німцями була невелика. Тільки-но німець підвів голову, як Іван похапцем прицілився з пістолета й вистрілив.

Горами гулко покотився відгомін.

Звичайно, він не влучив: було трохи далеко, але німець з остороги шмигнув під укіс, і згодом у повітрі розляглася довга розсипчаста черга. "Тр-р-р-р-рт… Тр-р-р-р-рт… р-р-р— рт… р-р-т…" — усе далі відносячи, повторювали чергу гори. Коли стихла луна, втікачі рушили знову. Несподіваний постріл з пістолета, певно, збентежив німців, бо на кручі якусь мить ніхто не з’являвся. Потім скраєчку виткнулася смугаста постать.

— Іваніо, гефтлінг!

Божевільний, широко розставляючи ноги, виліз на кручу й, хитаючись, закричав до них хрипким, не своїм голосом:

— Русе! Русе! Хальт! Варум ду гейст вег! Зі волен брот гебен![56]

— Цурюк![57] — вигукнув Іван. — Шіссєн!

Божевільний пригнувсь і кинувся назад, там на нього загорлали німці й, трохи зачекавши, майже водночас усі, скільки їх було, висипали з-за схилу.

Здається, становище гіршало. До сідловини, де кінчався чагарник, було зовсім близько, але тут уже німці могли дістати з автоматів. Якби затримати їх і прорватися за сідловину! Іван уклякнув, сунув ствол пістолета в розвилку ялівцю і вистрілив удруге, потім утретє. Припавши до землі, зачаївся в низькій гущавині, до нього рачки приповзла Джулія.

— Іван, нон патрон аллєс! Нон аллєс!

Він зрозумів, заспокійливо торкнувся її худенького плеча, два патрони, звичайно, він лишить наостанок. Хлопець сподівався, що німці стрілятимуть, але ті мовчали: розбрівшись широким ланцюгом, вони теж полізли в чагарник. Тоді Іван підвівся і навзгинці, щоб хоч трохи сховатися, пошкутильгав угору, до сідловини.

Німці, певно, допустились помилки, що слідом за ними і собі подалися чагарником. Оці зарості, виявляється, не тільки затримували рух, а й не давали можливості бачити, цілитись, і поки переслідувачі вовтузилися там, Іван та Джулія, ледь живі з утоми, добралися до сідловини і стрімголов скотилися вниз. Іван передусім окинув зором новий краєвид — з одного боку аж під самісінькі низько навислі хмари, як і позаду, здіймалася стрімка кам’яна скеля, з-під ніг розгонисто спускався в улоговину схил, а там починалася нова невисока гірська складка. Де-не-де розкидані понад горами, линули білі, мов овеча отара, хмарки; вище над ними снігові хребти оповила суцільна пелена хмар.

Як тільки вони вибігли з сідловини, Джулія, склавши молитовно долоні, впала навколішки, і губи її квапливо зашепотіли якісь слова.

— Ти що? — скрикнув Іван, але вона не відповіла, а прошепотіла ще кілька слів, і він, дуже накульгуючи, побіг униз. Вона одразу підхопилась і швидко наздогнала його.

— Санта Марія поможет. Я просіт очєн-очєн.

Іван здивувався.

— Облиш! Хто допоможе? Давай хутчій!

Не знаючи, куди податись, і не маючи сили лізти вгору, вони бігли навкоси схилом униз, до улоговини. Сідловина з кручею поки що закривала їх від німців. Бігти вниз було набагато легше: тіло ніби само неслось, аж підгиналися коліна. Хлопець, одначе, не міг уже подолати болю й дуже кульгав. Джулія випереджувала його, але далеко не відбігала й раз у раз оберталася до нього. Те, що вони вирвалися мало не з-під самого носа в німців, очевидно, сповнило її якимсь відчайдушним азартом. Озираючись, вона з надією і радістю бадьоро гомоніла:

— Іваніо, мі будєт жіт! Жіт, Іваніо! Я очєн хотєль жіт! Браво віта![58]

"Ой, рано, рано радіти!" — думав Іван, але не перечив — нехай! Він теж озирнувся й раптом побачив, як у сідловині з’явився перший есесівець. Той спроквола виліз з-за острівця — дебелий, у коротких бриджах, мундир на ньому був розстебнутий, і на грудях біліла сорочка. Ні, він не квапився стріляти, хоча вони й були не дуже далеко від нього і набагато нижче, — він якусь мить оглядав їх нерухомо, а потім залопотів щось тим, які, певно, позаду наближалися до нього, й зареготав. І реготав довго, щось гукаючи навздогін, а тоді спокійно сів собі в сідловині й скинув пілотку. Джулія підскочила до Івана і шарпнула його за рукав.

— Іваніо, Іваніо, смотрі! Он кароші тедеско! Он пустіль нас! Пустіль нас… Смотрі!

Хлопець бачив усе й не міг дотямитись, чого вони не стріляють і не доганяють, а, зібравшись купою, поставали на горі. Котрийсь із них одійшов убік і, замахавши автоматом, почав кричати:

— Шнеллєр! Шнеллєр! Ляуф шнеллєр![59]

— Іваніо, он пускай нас! — на бігу радісно щебетала Джулія. — Мі жіт, мі жіт!

Іван мовчав.

"Що за халепа? Що за жарти? Що вони надумали?" — Голова розвалювалась від здогадів, і він не міг збагнути намірів ворога. Був певен, що тут щось криється, що німці не з доброго дива припинили переслідування, а готують їм ще гірші муки. Але які?

Втікачі добігли до самого дна улоговини, крізь рододендрон продерлися на другий бік — невисокий, пологий косогір і знесилено рушили вгору. Вивітрені піщаники та колючки приземкуватих трав до крові подряпали їм ноги, але вони уже не відчували цього — Джулія то забігала наперед, то верталася, весело поглядаючи на німців угорі. Чим далі відходили вони від сідловини, тим дужче раділа дівчина. Однак його похмурий, занепокоєний вигляд, урешті, не міг не схвилювати її.

— Іваніо, почєму фурйозо? Нога, да? — спитала вона.

— Не нога…

— Почему? Мі будет жіт, Іваніо. Мі убєгат…

Здається, він уже збагнув, у чому річ.