Альпійська балада - Сторінка 24

— Шакали! Самі боїтеся — помічників приводите! Ну-бо, ведіть! Спускайте! А дідька лисого! Ось! Не візьмете ви нас! Ось! Зрозуміли?

Звичайно, вони легко могли б застрелити його, але не стріляли — притихли, намагаючись збагнути раптовий бунт цього флюгпункта, і навряд чи збагнули. А Івана, мабуть, від нервового збудження пройняло холодом, його тіло мерзлякувато пересмикнулося, здається, починалася лихоманка. Викричавшись, він мимохіть озирнувся навкруги, — небо трохи прояснилось, у хмарній високості з’явилися блискучі, мерехтливі од вранішнього сонця блакитні прогалини. Здавалося, ось-ось вирине з-поміж хмар Ведмежий хребет, до якого вони так і не дійшли. Дуже схотілося побачити сонце, але воно ще було за горою, і Йванову душу огорнув невимовний сум.

З цим він і спустився додолу — те, що повинно було статися ось-ось, уже не цікавило його — він знав усе. Тому навіть не глянув, коли собаки з’явилися в сідловині, гавкаючи та вовтузячись — певно, вівчарки весь час ішли їхнім слідом і розлютилися. Джулія раптом припала до нього і затулила обличчя руками.

— Ой! Нон собак! Нон собак! Іваніо, ершіссєн! Ершіссєн!

Гнів і збентеженість, що вибухнули в ньому, минулись одразу, він знову став спокійний і врівноважений, з однією лиш турботою в душі — треба кінчати. Застрелити себе було простіше, набагато важче це зробити з Джулією, але він змушений вчинити це. Не можна допустити, щоб есесівці живими пригнали їх до табору й вішали на страх іншим, — нехай волочать мертвих. Якщо вже не вдалося здобути волю, то дошкулять їм хоч смертю.

В цей час німці пустили собак.

Одна, дві, три, чотири, п’ять рудих, спущених з повідків вівчарок, розпластавшись на бігу, мчали схилом униз; за ними вискочили німці. Іван підхопився, рвонув за руку Джулію, а вона, кинувшись йому на шию, зайшлася плачем. Іван у глибині душі відчував, що треба щось сказати, — найголовніше, найважливіше, але слова десь зникли. Собаки вже неслись улоговиною. Тоді він одірвав дівчину від себе, штовхнув на край урвища, до безодні. Вона не опиралася, тільки раз у раз схлипувала, мов задихалась, очі в неї стали великими, але сліз у них не було — там застиг жах і приглушений ним зойк…

Стоячи над урвищем, Іван окинув поглядом глибину безодні — там, як і досі, було похмуро, сиро й холодно; туман порідшав, і в прірві виразніше забіліли снігові плями. Одна з них довгим вузьким шпичаком здіймалася вгору, і в Івана блискавично майнула думка-надія — велика, щаслива й страшна. Побоюючися, що не встигне, так нічого й не сказавши Джулії, він опустив уже зведений пістолет і підштовхнув дівчину на край безодні.

— Стрибай!

Дівчина злякано відсахнулася від урвища, тоді він удруге крикнув: "Стрибай у сніг!", — але вона знов усім тілом одхилилася й заплющила очі.

Собаки тим часом уже повискакували на косогір, Іван почув їхнє гавкання, що голосно пролунало майже за самою спиною. Тоді він затис у зубах пістолет і підскочив до Джулії. З раптовою силою хлопець ухопив її за комір і штани, підняв над головою і, як здалось йому, несамовито жбурнув ногами в провалля. В останню мить устиг іще побачити, як розпростерте в повітрі тіло майнуло повз карниз, а чи потрапило воно в сніг, уже не помітив. Він лише збагнув, що самому з хворою ногою так не стрибнути.

Собаки, побачивши його, скажено заскавчали, і хлопець одступив на якихось два кроки від урвища. Попереду з пагорка на нього мчав сухорлявий широкогрудий вовкодав, на голові якого стирчало чомусь одне вухо, — він перелетів через каміння і високо звівсь на диби уже зовсім поруч. Іван не цілився, але з неквапливою, майже нелюдською увагою, на яку тільки спромігся, вистрілив у його роззявлену ікласту пащу і, не втримавшись, пальнув у наступного. Одновухий з льоту прожогом шелеснув повз нього в урвище, а другий, на лихо, був не сам, побіч з ним мчало ще два, і хлопець не встиг побачити, влучив чи ні.

Його подив потьмарився шаленим ударом у груди, нестерпний біль пронизав йому горлянку, блискавично майнуло захмарене небо, і все заніміло назавжди…

Замість епілога

"Добрий день, Іванові рідні, добрий день, люди, які знали Його, добрий день село Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії…

Це пише Джулія Новеллі з Рима і просить вас не дивуватися, що незнайома вам синьйора знає вашого Івана, знає Терешки між Двох Голубих Озер у Білорусії…

Звичайно, ви не забули про ті страшні часи в Європі — чорну ніч людства, коли, часто-густо впадаючи у розпач, умирали тисячами люди. Одні, йдучи з життя, приймали смерть як благодатне визволення від мук, уготованих їм фашизмом, — це надавало сили гідно зустріти фінал і не заплямувати своєї совісті. Інші ж у героїчному двобої самі ставили смерть навколюшки, являючи людству високий зразок мужності, і гинули, дивуючи навіть ворогів, які, перемагаючи, не відчували задоволення — настільки відносною була їхня перемога.

Такою людиною виявився і ваш земляк Іван Терешка, З яким доля звела мене на важкому шляху нерівної боротьби і втрат. Мені довелося ділити з ним останні три дні його життя — три величезних, як вічність, дні кохання, пізнання і щастя. Правда, богові треба було не дати мені поділити з Іваном смерть — фатум, або звичайна нерозтала кучугура снігу перешкодила мені розбитися в урвищі — якому я надала перевагу над крематорієм. Потім мене знайшла людина з чулим серцем у грудях. Звичайно, це сталося пізніше, а в ту першу мить у проваллі, коли я розплющила очі й зрозуміла, що жива, Івана вже не було на світі. Вгорі над урвищем вщухало виття псів, і тільки луна двох останніх пострілів, оддаляючись, котилася ущелиною.

Поступово повернулась я до життя, яке без Нього спочатку здавалося мені позбавленим усякого сенсу. Довгі місяці мою самотність наповнювали лише три скорботні й щасливі дні, прожиті мною з Ним. Я могла б описати вам, яка це була людина, але, гадаю, ви краще за мене знаєте Його. Я хочу тільки сказати, що все моє подальше життя проходить у яскравому світлі, осяяному зустріччю з Його особою, так само як і моя скромна діяльність у Союзі боротьби за мир, у видавництві профспілкової газети, нарешті, у вихованні сина Джіованні, якому вже вісімнадцять літ і який готується стати журналістом. (Між іншим, це він переклав на російську мову мого листа, хоч і я навчилася цієї мови, але, звичайно, не так досконало, як син). Іще в моєму кабінеті висить карта Білорусії, країни, яку так щиро любив Іван. На жаль, я не можу знайти на ній села Терешок між Двох Озер — сподіваюся, ви мені люб’язно допоможете в цьому. І ще прошу фото… Будь-яке: дитяче, юнацьке чи навіть краще — солдатське…

Іноді, пригадуючи його, аж стрепенуся від думки, що могла потрапити до іншого табору чи не побачити його сутички з командофюрером і не побігти за Ним після того вибуху бомби — пройти в житті десь поблизу Нього і не спізнатися з Ним. Але цього не сталось, і тепер я дякую провидінню, дякую всім випробуванням, що випали на мою долю, дякую всім закономірностям і випадкові, що звів мене з Ним.

От і все. Фініта.

До побачення, незнайомі земляки Його, до побачення, Його рідні, до побачення, далекі Терешки між Двох Голубих Озер, жити коло яких і я пристрасно мріяла. Не забувайте свого земляка, як не забуваємо Його ми.

З подякою до всіх, хто народив, виховав і знав Людину, достеменно російську, добру і варту захоплення своєю мужністю.

Дякую, дякую за все.

З повагою до вас Джулія Новеллі з Рима".

Примітки

1

Теплий вітер у горах.

2

Ув’язнений.

3

Що? (нім.).

4

Я (нім.).

5

Лайка (італ.).

6

Фурйозо (італ.), бйозє (нім.) — сердитий.

7

Добрий (нім.).

8

Так (нім.).

9

Ти добрий, я добрий (нім.).

10

Німець, ув’язнений (італ., нім.).

11

Ну, як там бомба? (нім.).

12

Швидко (нім.).

13

Мерщій виносьте! (нім.).

14

Спати (нім.).

15

Годі спати (італ. — нім.).

16

Авжеж, авжеж (італ.).

17

Сільське господарство (нім.).

18

Працювати (італ.).

19

Все (італ.).

20

Годі! (нім.).

21

Людина (нім.).

22

Для чого пістолет! Папе ув’язнений! Пане ув’язнений! Есес!

23

Есес! Там есес! Облава!

24

Там! Там! Я зичу вам добра.

25

Ти не брешеш?

26

О, ні, ні! Я добра людина.

27

Ти хто? Чого тут?

28

Я лісник. Отам моя домівка.

29

Їжа?

30

О, так, так. Хліб.

31

Швидше (нім.).

32

Тут в розумінні: хай йому біс! (італ.).

33

Добра (італ.).

34

Їсти (італ.).

35

Хто такий? Хто біг? (нім.).

36

Щойно я бачив! (нім.).

37

Вилазь! (нім.).

38

Дай хліба! Дай хліба! Я донесу в гетапо! Дай хліба! (нім.).

39

Дай хліба — не буду гестапо! Не буде хліба — гестапо! (нім.).

40

Ні. Ти будеш стріляти. Я донесу в гестапо!.. (нім.).

41

Немає квитка (італ.).

42

Все, кінець (італ.).

43

Усе (нім.).

44

Чудовий (нім.).

45

Стріляти (нім.).

46

Мені здається, я ще чую.

Твій голосок межи квіток (італ.).

47

Щоб не страждать і не вмирать,

Про тебе мрію, бо кохаю… (італ.).

48

Буквально: розлюднення, розтління. Складова частина фашистської ідеології.

49

Друже (італ.).

50

Працювати (італ.).

51

Господиня (нім.).

52

Щастя (італ.).

53

Де ти, росіянин? Вони дадуть тобі хліба! У них багато хліба (нім.).

54

Заткни пельку! (нім.).

55

Бандити! (італ.).

56

Росіянин! Росіянин! Стій! Чого ти тікаєш? Вони хочуть дати тобі хліба (нім.).

57

Назад!

58

Хвала життю! (італ.).

59

Мерщій! Мерщій! Тікайте мерщій! (нім.).

60

Рятуй! (нім.).

61

Кінець життю (італ.).

62

Візьміть нас! (нім.).

63

Гурія — (з мусульманської міфології — вродливі, вічно юні чорноокі діви).

64

Візьміть! Візьміть! Ідіть візьміть нас! Боїтеся?! (нім.).