Альпійська балада - Сторінка 8

Тяжко дихаючи, Джулія вилізла до нього, й вони разом рушили камінням далі.

— Много карашо фатер! Комуністо фатер, — радісно мовила вона.

— Який там комуніст! — з прикрістю кинув Іван. — Просто людина.

— Сі, сі, людіна. Бене[33] людіна, — погодилася дівчина, видряпуючись вище за нього.

Він прислухався до звуків, що скупо долинали знизу, але погляд його мимоволі не міг одірватися від затиснутої в неї під пахвою хлібини. Джулія ніби інстинктивно відчула цей його погляд і озирнулася.

— Ессен? Хляб, да?

Вона швиденько відламала од буханчика трохи шкуринки. Хлопець без вагань узяв і жадібно проковтнув. Треба було бігти, тікати, бо позаду ось-ось могли з’явитися німці, але він уже неспроможний був не думати про хліб. Джулія зрозуміла його мовчазну непорушність, присіла навпочіпки й, притиснувши хлібину до грудей, нервовими пальцями відламала більший шматок і чемно поклала на його великі порепані долоні. Кришки, що натрусилися їй на полу куртки, вона дбайливо позбирала й висипала собі в рота.

Іван обережно взяв хліб, повертів його в руках, ніби розглядаючи, спідлоба нишком глянув на буханчик у її руках і почав старанно ламати шматок навпіл. Потім, зваживши на руках, одну половинку простягнув їй. Вона усміхнулась і квапливо взяла.

— Граціє! Нон… Спасібо!

Старанно жуючи, Іван нічого не відповів.

Вони полізли вище, дівчина мовчки їла. Але хліба було дуже мало. Це тільки роздратувало їхній голод, і незабаром Джулія жваво обернулася до свого супутника:

— Русо! Давай всьо манджаре![34] Согласьє? Сі?

Очі в неї примружились, потім спалахнули, як і раніше, свавіллям, пальці вп’ялися в обламаний буханчик, ладні роздерти його. Іван аж злякався, що вона розкришить увесь їхній мізерний запас. Він подався до дівчини і вчепився за її руку:

— Віддай сюди!

Джулія здивовано ворухнула бровами, а Іван вихопив у неї хліб і мерщій загорнув його в шкірянку. Дівчина спершу зніяковіла, а потім дзвінко засміялася. Він зчудовано глянув на неї.

— Ти чого?

— Русо правільно. Джулія нон вєріт хляб. Слово вєріт, любов вєріт. Хляб нон можно вєріт Джулія. Джусто — правільно, русо!

Все ще усміхаючись очима, вона наблизилась ззаду до Івана і легенько торкнула рукою його кістляву лопатку. Від несподіваної ласки хлопець ніяково знизав плечима.

— Ну, гаразд, — буркнув він і хотів іти швидше, але в цю мить позаду гримнув розкотистий рушничний постріл. Вони разом обернулися й застигли на камені — внизу, десь коло садиби, почулися вигуки, затріщали "шмайсери" — над ущелиною загула, заклекотіла луна. Іван аж похолов, знітився, напружено вслухаючись у цей раптовий клекіт; чи не розляжеться там знайомий ненависний гавкіт — від цього тепер залежало їхнє життя. Але гавкоту начебто не було. Кулі в ущелину не залітали, черги строчили десь осторонь, і це трохи здивувало Івана. Якусь мить він дослухався, потім його осяяв раптовий здогад, хлопець, опанувавши себе, кинув дівчині до ніг шкірянку і виступами, хапаючись за кущі, через тріщини в скелі чимдуж поліз угору.

Стрілянина не вщухала, шипіли, дзижчали вгорі кулі, крізь цей гул здалеку донеслася тріскотнява мотоциклів. Джулія, задерши голову, напружено вслухалася й стежила за Іваном, який дерся вже мало не на половині крутої прямовисної стіни. Глянувши на вихід з ущелини, він підліз іще трохи й завмер, побачивши вдалині садибу й німців. Джулія внизу, певно, здогадалася, що він там побачив, бо зручніше взяла шкірянку, скинула "клумпес" і щось гукнула. Та хлопець неначе приріс до скелі, він не міг одірвати очей від незвичайного видовища, краєчок якого відкрився йому з цієї височини.

В обрідному ялиннику понад садибою крутилися в траві три мотоцикли, кулемети яких безперестанку строчили вгору. Десь, певно, пробуючи прорватись до скель, тріщало ще кілька мотоциклів, але їх не було видно з-за виступу скелі. Було ясно, що вогонь і всю свою увагу німці скерували кудись у бік від цієї розколини, а навальність їхнього вогню свідчила, що вони бачили ціль. Здогадуючись, що там може бути, Іван посунувся за виступом трохи вбік, виліз вище і тоді справді побачив те, що там коїлось.

Внизу йому щось гукала Джулія, але він не слухав її. Вчепившись пальцями за камінний виступ, Іван дивився, як до скелястої стіни широкими стрибками біг чоловік у смугастому. Довкола нього, поблизу й на віддалі, збивали куряву кулі. Гефтлінг падав, але одразу ж підводився і далі біг, аби за якихось кілька секунд упасти знову. За ним, правда далеченько, лишивши біля садиби мотоцикли, бігли підтюпцем двоє німців, а інші з місця, через їхні голови, строчили з кулеметів. Огонь був такий густий і навальний, що на фронті ним можна було б покласти батальйон, а проте гефтлінг біг. Іноді він на мить озирався, навіть, здавалося, щось кричав. Іван щоразу думав: не встане. Аж ні. Як тільки вогонь трохи слабшав, бідолаха зривався й біг, біг угору.

— Русо! Русо! Что смотріть? Русо! — нетерпляче тупцюючи на камені, допитувалася знизу Джулія. Іван мовчки стежив за бідолашним, боячись поворухнутися на скелі, вважаючи, що долю того гефтлінга вже вирішено. І справді, недалечко від скелі він іще раз упав, більше його не стало видно, і стрілянина одразу вщухла.

В Івана ніби щось обірвалося всередині. Він чимдуж спустився скелею вниз, відчуваючи тихий смуток і втіху за ще одну нескорену смерть, яка прикрила їх у цій розколині. Долі він рішуче кинув Джулії:

— Капут.

— Капут? — широко розкривши очі, не зрозуміла дівчина.

— Компанійо твій.

— Кранк гефтлінг?

— Авжеж.

— Ой, ой!

Іван вихопив у неї шкірянку, вона мовчки взяла колодки, і вони удвох кинулися камінюччям угору.

9

Вони не зуміли пройти непоміченими, виявили себе, позаду лишився свідок, і неспокій з новою силою огорнув Іванову душу — викаже австрієць чи ні?

З власного досвіду трьох утеч він знав, що такі ось обставини були для втікачів дуже рискованими. Ніде — ні в полі, ні в горах, ані по дорозі — не чигала на них така небезпека потрапити в пастку, як тоді, коли вони заходили в села, на хутори, в садиби, коли зустрічали людей. Бувало так, що виказували навіть і недовірливих, навіть обережні потрапляли на заставу. Отак частенько закінчувались тяжкі шляхи на волю й починались інші, ще нестерпніші — назад, на захід, у полон. Але й зовсім обминати людей було неможливо, адже треба харчуватися, розпитувати про дорогу, перевдягтись. Гарантії від зради ніколи не було, і втікачі сподівалися на "якось воно буде", на щасливий випадок, на людяність. Отак і сходило. Але не завжди.

Рік тому він теж сподівався, що все якось обійдеться, як обходилося вже тридцять два дні — четверо їх досить вдало минали застави, перепливали річки, обходили села, уникали зустрічей з поліцаями, двічі тікали від переслідувачів. Одного разу, правда, вони загубили четвертого, москвича-танкіста Валерія. Всі інші якось уникнули лиха. Тоді вони дісталися до своєї землі, до Волині. Навкруги лежали українські села, у полі кіньми та волами орали свої смужки селяни. Йшлося до тепла — вже можна було, не дуже мерзнучи, ночувати в лісах і без нагальної потреби не потикатися в села. Коли б тільки не харчі! Заради харчів треба було іноді навідуватись у селища. Так того ранку, покинувши друзів на узліссі, в село пішов Іван. Напередодні ходили інші, тепер випало йому.

Він тоді трохи забарився в лісі, яким звивистою стежкою вони йшли всю ніч. Треба було пересидіти день, але дуже не хотілося залазити кудись з порожнім шлунком. Отож, добре придивившись до села з узлісся й нічого підозрілого в ньому не помітивши — великого шляху поблизу начебто немає, — він болотом, поза кущами, рушив до крайньої хати. Під полою в нього був німецький автомат з двадцятьма патронами в магазині, здобутий на дорозі під Краковом, на ногах — армійські чоботи, на плечах — непоказна селянська свитка. З вигляду він скидався на звичайного селянина, такого, як і всі тут, і без перешкод дістався до городів, потім стежечкою, що вела поміж тинами, від току попрямував до ближчої хати. Але хата стояла по той бік вулиці. Хлопець озирнувся — поблизу нікого ще не було, тільки десь у хліві рипнули двері й замукала корова — мабуть, господиня ішла доїти. Але не встиг Іван перескочити прибиту з ночі рясною росою курну дорогу, як із сусіднього подвір’я хтось вийшов на вулицю. Іван навіть не глянув, хто то був, однак самою потилицею відчув, що той дивиться на нього. Хлопець пригнув голову і шмигнув у двір, ховаючись за причілок хати. Там він озирнувся — чоловіка того вже не побачив, але замість нього помітив на подвір’ї по той бік вулиці великий брезентовий кузов машини. Це було так не до речі, тим більше, що там уже крикнули — чи щось наказували йому, чи застерігали когось іншого. Дітись Іванові не було куди (за хатою починався широкий виораний город), і він метнувся до розчинених сінешніх дверей. На порозі стояв неголений, середнього віку чоловік. Він, певно, збагнув усе без слів, бо, трохи сполотнівши, глянув на автомат, що витикався з-під поли в Івана, й відступив, даючи дорогу. Іван, теж мовчки, вскочив до прибраних сінець з вистеленою аїром долівкою, скинув очима довкола, шукаючи якоїсь схованки, і, не знайшовши нічого путнього, крізь одчинені двері майнув у хату, де була піч. Тут він угледів чорну дірку штандарів, упав навколішки, притьмом озирнувся на вікно, під яким біля покуті на лавах з-під смугастого рядна вистромилося три пари дитячих ніг. Його різонуло погане передчуття — ой, не туди потрапив.

Але було вже пізно — на подвір’ї загупали чоботи, і він рішуче позадкував у смердючу вузьку діру штандарів, прилипнув до стіни за виступом, зачаївся. У сіни вже заходили люди. Тільки-но він затамував дихання, як залунали голоси: то були німці, двоє чи більше. Господар не розумів їх чи, може, не хотів розуміти, а Іван усе чув, і перекладача йому не потрібно було.

— Вер іст? Вер ляуфт?[35] — кричав один німець.

— Ін дземаугенблік, іх габе гезеєн![36] — горлав другий.

— Паночки, не розумію. В мене нікого нема. Що ви!

В Івана трохи одлягло від серця — отже, господар своя людина, не викаже — добре, хоч у цьому пощастило. Тепер тільки б сховатися, залізти в найтемніший куток, аби не знайшли. І він щосили тулився до стіни, корчивсь у три погибелі і майже не дихав.