Амурські звіролови - Сторінка 4

Молоді ялинки, заліплені до самої землі, стояли мов білі башти. Небо й земля були одного кольору. Вологе тепле повітря пронизували міріади крихітних кристаликів. У лісовій хащі стояла тиша, вухо вловлювало шурхіт сніжинок, що падали. І серед цієї суцільної білої пустелі особливо контрастно виглядали чорні стовбури осик та горішника.

Перший полишив зимовище Іван Тимофійович. Він перейшов річку по поваленому ясеню, мов по містку і подався в заболочений модринник, що ріс у заплаві. Пес Вірний трюхикав за ним на повідку, прив'язаному до пояса хазяїна. Майже непрохідне влітку, болото тепер було доступне для людини, далеко й чітко проглядалося. Поодинокі оголені модрини, здавалося, повсихали. Крізь їхні ажурні крони легко проходило світло. Обережно ступаючи по схопленому кригою болоту, Богатирьов пильно вдивлявся у просвіти між деревами. Від його погляду не сховався ледь помітний між осиковими купинами лосячий слід. Звір пройшов учора. Свіжий сніг місцями зрівняв глибокі заглибини від копит лося, але через деякий час мисливець знову побачив слід. Вірний тицявся носом у сліди, і тоді повідок натягався. Мисливець сердито відтягував собаку і йшов далі. Купини стали вищі. З'явилися верба та вільха — вірна ознака, що неподалік джерельце. В такому місці лось міг затриматися, годуючись...

Поки Іван Тимофійович вистежував лося, Степан і Кіндрат піднімалися на сопку. На її схилах росли старі кедри. Траплялися дерева, що й утрьох не обхопити. У пошуках шишок сюди приходили табуни кабанів. Степан вів на повідку свого вовка, Кіндрат — Рябчика — помісь лайки та дворняжки. З вершини сопки відкрилася велика картина. З усіх боків до небокраю підступали пасма чорно-зелених сопок, висріблених снігом. Вони нагадували велетенські хвилі нерухомого океану, скуті морозом. Часом у світлому небі пролітали кедрівки. Їх можна було пізнати за схожими з різким скреготом тривожними звуками.

Мисливці змели сніг із сухої колоди, сіли відпочити. Сиділи мовчки, не ворушачись, слухаючи скупі голоси зимового лісу. Рябчик улігся біля ніг свого хазяїна й вигризав сніг, що намерз на його передніх лапах. Беркут, присівши на задні лапи, вдивлявся у лісову далечінь і жадібно втягував носом чисте, здавалося, позбавлене будь-яких запахів повітря. Він так довго принюхувався до легкого подиху вітерця, що Степан затурбувався, зняв з плеча карабін й поклав його на коліна.

— Когось чує? — прошепотів Кіндрат.

— Вовки завжди так поводяться у лісі,— відповів Степан.

Але настороженість Беркута передалася мисливцям, і вони, приклавши до вух долоні, теж силкувалися почути можливі шерехи.

— Либонь, порося кувікнуло,— по цих словах Степан підвівся і, підійшовши до гребеня сопки, став ще напруженіше дослухатися. Невдовзі до вух його долинуло ледь чутне шурхотіння багатьох ніг. Сердито рохнув кабан.— Свині йдуть,— здавленим голосом промовив Степан. Зиркнувши на Кіндрата, він зрозумів, що й той чує звірів. Підготувавши до стрільби гвинтівки й мовчки насваривши Рябчика, який почав скавуліти від нетерплячки, мисливці обережно підійшли до крутояру. Тут вони спинилися на тлі товстих стовбурів, приготувалися до зустрічі зі звірами. На якусь мить ними оволодів сумнів: чи не піде табун обіч? Але кабани неквапно піднімалися на гребінь сопки, де на них чатували мисливці. Гучно йшли звірі. Виразно чулося плямкання, тріск сухого хмизу, сопіння. Стоячи трохи позаду гребеня, мисливці чули, але не могли бачити кабанів здаля. Завмер біля ніг свого хазяїна Беркут. Вовча звичка терпляче чекати свою жертву в засідці й тепер сприяла успіхові полювання.

Кабани, мабуть, були вже зовсім близько: Степан чув, як із хрускотом розгризають міцні кабанячі зуби шишки. Знявши із запобіжника курок, він підняв приклад до плеча: будь-якої миті міг з'явитися звір. І от немов з-під землі він підвівся над косогором. Це була стара самиця — ватажок табуна. Нахиливши низько до землі загострену довгу морду, вона у пошуках кедрової шишки повільно водила в різні боки рилом.

Притиснувшись щокою до холодного приклада, Степан у прорізь прицілу впіймав її вузький лоб і, вирівнявши мушку, плавно натис на спусковий гачок. Лунко, як лопається дерево на морозі, пролунав самотній постріл. Смерть умить настигла свиню. Вона зсунулася, наче ноги її провалилися в глибокий сніг. Бачачи, як завмерло на місці тіло ватажка, весь табун, незважаючи на гуркіт пострілу, заціпенів. Мертва тиша тривала кілька секунд. Порушив її сікач. Він вискочив із заростів, щоб краще роздивитися небезпеку, й одразу одержав у голову другу кулю, випущену з гвинтівки Степана. Від смертельного удару він перекинувся догоричерева.

Після другого пострілу табун з вереском зірвався з місця і з шаленою швидкістю помчав у тому ж напрямі, в якому щойно мирно йшов. Праворуч і ліворуч миготіли поросята, підсвинки, чорні молоді сікачі та самиці. Вихором летіли вони на мисливців. Вибираючи більших, Степан стріляв їх. Кіндрат допомагав йому. Табун, ідучи, мабуть розтягся, бо з-за гребеня продовжували з'являтися усе нові й нові свині.

— Пускай Рябчика! — вигукнув Степан і відв'язав Беркута. Вовк і собака миттю зникли.

Знову зарядивши гвинтівки, мисливці почали уважно оглядали сліди, залишені звірами. Безладна стрілянина по рухливих цілях виявилася не надто успішною: на снігу осторонь лежав один підсвинок, та одна самиця, тягнучи передню ногу, відбившись від табуна, втекла під сопку.

— Треба йти за підранком. Бачиш, за ним і Беркут кинувся,— запропонував Степан.

Зійшовши з сопки, вони дійшли до струмка. Поранена свиня намагалася тікати вниз за течією, але тут її догнав вовк. Убивши підранка, він лежав поряд із ним, чекаючи на хазяїна. Похваливши Беркута, Степан узяв його на повідок. Мисливці повернулися туди, де вони зустрілися із табуном. Постягали туші забитих кабанів докупи. Треба було добре сховати здобич від всюдисущих ворон, надійно обкласти її ялиновими гілками...

Тим часом Богатирьов-старший брів по сліду лося. У морозяній тиші сонного лісу він почув далекі, ледве чутні звуки пострілів. З їхньої частоти й безладності зрозумів, що мисливці натрапили на табун кабанів. Лося, ва яким ішов Богатирьов, вабили зарості шелюги. Звір часто зупинявся, обкусуючи тонкі пагони лози. Іноді він грудьми нагинав молоді осички, пропускаючи їх межи ніг, легко доставав до верхніх гнучких гілок і об'їдав їх.

Вільно йти болотом Богатирьову заважала пожовкла осока, яка звисала, мов густе прядиво, з високих купин. На щастя, на шляху трапився торф'янистий струмок. Ступивши на лід і переконавшись, що він досить міцний, мисливець пішов по ньому. Нечутно пробирався він кривулястим руслом, озираючись навсебіч. Лосячі сліди, як і досі, тяглися берегом. Звір робив короткі кроки, подовгу стояв на одному місці: на таких слідах сніг ущільнювався і змерзався. З усього видно: сита тварина була спокійна й підшукувала місце для відпочинку.

Шелюзі на зміну пішла густа низька поросль молодих модрин. Оглянувши їх, Богатирьов повернув голову праворуч, де виднівся молодий осичник, потім знову перевів погляд на модринник і — закляк на місці. В кількох кроках од нього за густою сіткою заростей стояв високий горбоносий лось. Великі вуха звіра були спрямовані в бік мисливця, який підняв його з лежбища. Блискавично карабін влетів з плеча і прилип до щоки. Примружене око мисливця побачило на кінчику золотої мушки чорне плече настороженого звіра. Грім пострілу неначе хитнув лося. Він розвернувся, але друга куля, пронизавши його тіло посередині, скувала рухи. Бик нахилився і, ламаючи молоді деревця своєю масою і велетенськими рогами, повалився на бік...

У день першої пороші успіх сприяв не всім членам бригади. Матвій з Маркіним швидко знайшли свіжі сліди кабанячого табуна. Свині розбрелися і мирно паслися в густих ялинниках. Після довгого скрадання Матвій не стримався і вистрілив завчасно по кабанові, який стояв у густому горішнику. Куля зрикошетила, табун злякався і, зірвавшись з місця годівлі, помчав, не спиняючись.

Розпалені мисливці довго переслідували кабанів. Наштовхуючись на дерева, вони скидали на себе цілу зливу кухти. Одяг швидко намок. Знайшовши сухий кедр, звіробої підпалили його. Коли дерево, підточене вогнем, впало, вони стягли в загальну купу уламки стовбура й гілок. Біля гарячого вогнища висушили одяг, зварили нехитрий обід. Сили повернулися до них, але день хилився на спадок. Тепер уже не догнати кабанів. Залишалось одне: повертатися в зимовище, може, дорогою пощастить.

Зійшовши в глухий видолинок, Матвій натрапив на ведмежий слід. Він петляв по косогору, тягнувся до кожного великого дерева.

— Гімалаєць пройшов, барліг шукає. Може, вистежимо? — запропонував Матвій.

— Наче пізно вже, але йому ніби по дорозі з нами, можна й пройтись.

Поглядаючи на сонце, що швидко котилося до обрію, звіробої додали ходи. Вони не були впевнені, що ведмідь заляже в барліг, і тому сторожко скрадалися по сліду. В густих заростях модринника слід здався особливо свіжим. Ведмідь то йшов старими кабанячими стежками, то здирався на повалені дерева. Цікавлячись сухостоєм, він завертав до кожного пня, обходив довкіл, на деякі залазив, обстежував дупла. Закаляв лапи коричневою порохнявою і тепер лишав темні відбитки на чистому снігу. Затамувавши подих, просувалися мисливці, боячись наполохати звіра.

Попереду з'явилася велика стара модрина, сліди вели до неї. "Заліз!" — в один голос полегшено прошепотіли мисливці. Обережно обійшовши кілька разів дерево й уважно вивчивши на його поверхні свіжі подряпини ведмежих кігтів, вони побачили на великій висоті чорний отвір у стовбурі, недавно прогризений ведмедем. Відійшовши трохи вбік, порадилися.

— Знизу дерево міцне, порожнечі немає,— зауважив Матвій.

— Так, здається, високо лежить. Як виживатимемо? — побивався Маркін.

— Може, його кулею поворушити?

— А якщо ти наповал його в дуплі вкладеш? Тоді, хочеш не хочеш, рубати доведеться, а таке одоробало та в дві сокири — за день не впораєшся. Давай залишимо до іншого разу,— остаточно вирішив Матвій. Супутник не заперечував. Не прив'язуючи собак, мисливці повернулися в бік зимовища.

Сонце сховалося за лісисту сопку, але небо ще довго сяяло голубінню.