Амурські звіролови - Сторінка 6

Там полюють уде. Наших мисливців там нема.

— А зараз тут соболь є? — не вгамовувалася Наталка.

— Соболь зовсім зник. Слід рідко коли знайдеш. Потім на Хору російський звіровод соболя пускав. Потроху його годував. Тепер соболя скрізь багато, багато стало. Мій батько казав: соболя мало — білки багато, соболя багато — білки мало.

Соловйов, який мовчав досі, почав розпитувати Гейкера, на яку принаду беруть вони соболя і як ставлять на нього капкани. Бесіда затяглася. Не чекаючи її кінця, Наталя залізла в спальний мішок і незабаром спокійно заснула.

Вранці вона підвелася раніше за всіх. Їй кортіло оглянути пастки. Після сніданку, узявши з собою по шматку хліба з салом, всі розійшлися по своїх маршрутах. Лише в кінці дня повернулася Наталя по своїх слідах у намет. У паперовому пакунку вона принесла чотири червоно-сірих полівки та дві азіатські миші й одразу почала їх препарувати. Незабаром прийшов Гейкер, який приніс соболя і трьох білок, чим порадував мисливствознавця. Оглянувши розкладених на дошці полівок, нанаєць усміхнувся:

— Ти добрий мисливець. Багато звіра піймала! Тільки хто таке хутро прийме?

Наталя весело розсміялася й почала переконувати мисливця у важливості своєї роботи.

— Полівки — основний корм для соболя й інших хутряних звірів. Їх багато, але люди fie все знають про них. би, Гейкер, старий мисливець, а скажіть, скільки приносить полівка дитинчат за рік?

— Либонь, штук вісім.

— Не відгадали. Наша далекосхідна полівка протягом року може мати шість окотів, і в кожному з них з'являється на світ від трьох до тринадцяти мишенят. Отже, загальна кількість їх може перевищувати сорок. Восени в її коморах ми знаходили по кілька кілограмів їстівних коренів або до тисячі жолудів.

З обличчя Гейкера можна було зрозуміти, що він здивований: русяве дівчисько знає більше за нього! І звідки все це їй відомо?

Почулися крики Соловйова. В його рюкзаку був лише один колонок, зате він бачив два свіжих сліди соболя.

Минуло кілька досить одноманітних днів. Мисливці приносили своєму науковцю різних звірків і птахів. Вона вимірювала і зважувала їх, визначала стать і вік, брала проби з внутрішніх органів, з'ясовувала вміст шлунка. Їй дуже кортіло самій брати участь у полюванні й блуканнях лісом, але вона не могла робити обміри та аналізи вечорами через погане освітлення і тому змушена була займатися цим удень. Чоловікам це подобалося: до їхнього повернення в табір тут завжди був готовий смачний обід з дичини.

Невдовзі трофеї мисливців почали біднішати, група знялася з місця й вирушила до зимовища Богатирьових. Гейкеру неважко було вивести їх на місце: одного разу він уже проходив по Алій і бачив зимовище. На другий день походу вони вийшли на Алу, спустилися за її течією до гирла й потім добре второваною стежкою вийшли до мети.

У хижці нікого не було. Чекаючи господарів, Наталя затопила пічку і зварила велику каструлю супу, скип'ятила чай. Соловйов не став розвантажувати нарту: невідомо, чи приймуть їх Богатирьови, коли б не довелося ставити свій намет. На такий випадок вони напиляли й накололи дров, нарвали два снопи куничника.

Увечері до зимовища підбіг собака. Його увагу привернули насамперед незнайомі лайки. Він підбіг до них і, приязно метляючи хвостом, почав обнюхувати прибульців.

— Добра прикмета,— зауважив Соловйов.— Якщо хазяйський пес привітний — чвари не буде.

Незабаром почулося рипіння снігу під чиєюсь взуванкою, і з лісу вийшли Іван Тимофійович і Матвій. Нарта біля хати не здивувала їх: не раз навідувалися до них інспектори та звіроводи, але коли Богатирьови увійшли в зимовище й побачили на лаві миловидну усміхнену дівчину, вони сторопіли — жінка ще ніколи не переступала поріг цього промислового житла, загубленого серед малодоступних нетрів Сіхоте-Аліню.

— Кого ж це нам бог послав? — 3 цими словами Іван Тимофійович простяг руку Наталі й назвав себе.

— Мисливствознавець Суходольська,— скромно відповіла Наталя. Вона тисла руки мисливцям і непомітно милувалася Богатирьовим-старшим. "Має рацію Перекатов, називаючи його Іллею Муромцем, який же схожий!" — думала вона.

— Вперше бачу звіровода в спідниці! — вихопилось у Матвія, який, побачивши дівчину, спробував напустити на себе молодечу невимушеність.

— Так вона не в спідниці, а в штанях, та й носить їх краще за тебе,— щоб угамувати сина, басом мовив Іван Тимофійович і почав знімати з себе армійську шинелю.

— Куди ж ви шлях тримаєте? — знову звернувся він до Суходольської.

— До вас прибули, Іване Тимофійовичу, за порадою Перекатова. Якщо не відмовите, хочемо у вас місяць пожити,— і вона мигцем зиркнула на Матвія.

Той, розгубившись, пробубонів:

— Тіснувато в нас буде,— але одразу ж засоромився своїх слів і ніяково змовк.

— Тіснувато, зате тепло,— рішуче мовив Іван Тимофійович.— На полу чоловікам місця вистачить, а вам окремий спорудимо.

Поки Богатирьов розпитував гостю про мету її прибуття в тайгу, посходилася решта промисловиків. Присутність жінки схвилювала звіробоїв: вони й раді були, і боялися, коли б не додалося їм турбот. Але вже з перших хвилин спілкування з нею всі зрозуміли, що Наталка — самостійна дівчина, яка вміє не обтяжувати оточуючих. Та й життя лісу, хоч і з книг, знає непогано.

За спільною вечерею всі розхвалювали зварений Наталкою суп.

— Залишайтеся в нас куховаркою. Ми вам і пай виділимо з добутого хутра,— напівжартома, напівсерйозно запропонував Степан.

Наталя подякувала за пропозицію. Вона ладна була застосувати всі свої знання з кулінарії, аби тільки мисливці приносили їй якомога більше звіриних тушок для аналізів і вона могла б спостерігати за промислом.

Деревний барліг

Захопившись добуванням хутра, Матвій і Маркін так і не спромоглися сходити по знайденого в модрині ведмедя. М'яса не бракувало, і вони вирішили взяти його перед від'їздом з промислу. Поява в зимовищі дівчини збудила в молодих людей бажання якось показати себе. І Матвій згадав про цей барліг. І хоч узяти ведмедя було справою не такою вже й легкою, це була чудова нагода продемонструвати своє мисливське завзяття. Він запропонував Наталці взяти участь у полюванні.

— Ви на справжньому полюванні, певно, не були, хочете подивитися, як добувають ведмедя? Є в нас на прикметі неподалік барліжок, може, сходимо?

— Охоче,— відповіла дівчина.— Я й фотоапарат прихоплю. Але чому ви мені дозволяєте тільки спостерігати? Я хочу брати участь... Ви мені мусите, як жінці, подарувати право першого пострілу.

— Ведмеже полювання — не жіноча справа.

— Не згодна. Я знала колгоспниць, які полювали на ведмедя, і навіть пещені дворянки в старовину захоплювалися цим. До того ж я звіровод.

— Переконали, хай так і буде — стрілятимете першою.

Матвію приємніше було б іти на барліг удвох з Наталкою, але, усвідомлюючи складність справи, він запропонував Маркіну сходити з ними. Той відмовився: чи варто кидати соболівку, марно втрачати час, коли ще невідомо, чи пощастить узяти звіра! Соловйов же згодився одразу.

Під час сніданку Іван Тимофійович жартував:

— Не взяти тобі нині, Матвію, ведмедя. Білогрудка — звір прудкий, дивися в обидва, а ти на Наталку очі витріщатимеш!

— За мене, батьку, не турбуйся, а на випадок чого Наталя теж не схибить,— почервонівши, відповів Матвій.

Повстававши з-за столу, всі розійшлися по своїх маршрутах. Наталя ще з вечора зарядила чотири патрони важкими кулями й поклала їх у кишеню куртки. Вона цілком серйозно збиралася стріляти у ведмедя, а, до того ж, мала намір зробити кілька гарних знімків: ото позаздрять їй в інституті! Матвій прихопив двох собак, узяв їх на повідки: нагодиться свіжий слід — втечуть, а на барлозі собаки можуть дуже знадобитися.

Ведмежатники полишили хижку раніше за всіх. Спершу йшли стежкою, потім перетнули струмок і почали здиратися на сопку. Підйом був такий крутий, що доводилося хапатися за чагарник і молоді деревця. Розпалилися. Помітивши, що Наталя втомилася, Матвій віддав їй повідок Кучума.

— Пускайте його вперед і міцно тримайтеся за шворку. Він вас на будь-яку сопку витягне!

Наталка вдячно усміхнулася своєму супутникові: йти за дужим собакою було значно легше. Піднявшись на вододіл, мисливці пішли уздовж нього. Тут росли високі кедри та берези, старі дуплисті липи. Особливо великі крони були в ребристих берез. Вони немов наметами вкривали своїми гілками зарості ліщини й клена зеленокорого. Пройшовши близько години, Матвій повернув на північ і почав спускатися в неглибокий виярок. Соловйов і Наталя невідступно крокували за ним.

— Ось бачите — старі наші сліди,— звернувся він до Наталки.— Незабаром прийдемо.

Попереду з'явилася міцна модрина, оточена ялицями та ялинами. Її верхівка, уражена колись гнилизною, зламалася і зяяла чорним отвором.

— От і барліг! — показав на нього Матвій.

— Що ж ви голосно говорите? — захвилювалася Наталка.— Ведмідь може почути і втекти!

— Він високо лежить.

Задерши голови, мисливці розглядали ведмежий барліг, який був на висоті не менше двадцяти метрів.

— Як же ми його виженемо з такого дупла? — здивувалася Наталя.

— Спробуємо,— відповів Матвій. Він дістав з рюкзака сокиру, вирубав довгу кленову жердину і з усього розмаху хлюснув нею кілька разів по стовбуру модрини. Лункі удари, здавалося, піднімуть і мертвого, але кошлатий не виявляв ніяких ознак своєї присутності.

— Ну як, ваш апарат напоготові? — поцікавився Матвій.— Зараз спробую вщипнути ведмедя кулею.— По цих словах Матвій відійшов від дерева і прицілився у сплетіння товстих суків, поверх яких, на його думку, лежав ведмідь. Гримнув постріл. Зачекавши, хлопець послав другу кулю трохи нижче вхідного отвору. Вдарившись у протилежну стінку дупла, вона здійняла пилюку, що, мов дим, струменем потяглася з отвору. Але й після другого пострілу панувала тиша.

Наталя, з апаратом напоготові чекаючи появи ведмедя, чи то від нервового збудження, чи від холоду почала тремтіти. Вона вже не вірила, що в цьому старому дереві лежить гімалайський ведмідь. А коли він там, то який же це боязкий та нерішучий звір!

Втративши надію підняти ведмедя у звичний спосіб, Матвій вирішив вилізти на дерево. Зазирнувши в барліг, він налякає звіра, примусить його вилізти з дупла. Соловйов умовляв хлопця не робити цього: сучки в старого дерева крихкі, та й ведмідь може зіштовхнути, а впасти з такої висоти — вірна смерть для людини.