Арап Петра Великого - Сторінка 5

Ви обідали; прошу сідати знову, а мені, Гаврило Афанасійовичу, дай-но анісової горілки". Хазяїн кинувся до величного дворецького, вихопив у нього з рук піднос, сам наповнив золоту чарочку і подав її з поклоном государю. Петро, випивши, закусив кренделем і вдруге запросив гостей продовжувати обід. Усі зайняли свої старі місця, окрім карлиці і панської пані, які не сміли залишатися за столом, удостоєним царською присутністю. Петро сів біля хазяїна і замовив собі щі. Государів денщик подав йому дерев'яну ложку, оправлену слоновою кісткою, ножик і виделку з зеленими костяними колодочками, бо Петро ніколи не вживав іншого прибору, крім свого. Обід, що за хвилину перед тим був шумно пожвавлений веселощами й гомінливістю, далі тривав у тиші й вимушеності. Хазяїн з поваги і радості нічого не їв, гості також манірилися і з благоговінням слухали, як государ німецькою мовою розмовляв з полоненим шведом про похід 1701 року. Дурка Якимівна на кілька запитань государя відповідала з якоюсь боязкою холодністю, що (зауважу побіжно) аж ніяк не виявляло її природженої Дурості. Нарешті обід скінчився. Государ встав, за ним і всі гості. "Гаврило Афанасійовичу!—сказав він хазяїну: — Мені треба поговорити з тобою на самоті",— і, взявши його під руку, повів до вітальні і зачинив за собою двері. Гості лишилися в їдальні, пошепки розмовляючи про ці незвичайні відвідини, і, побоюючись бути нескромними, незабаром роз'їхалися один по одному, не подякувавши хазяїнові За його хліб-сіль. Тесть його, дочка і сестра проводжали їх тихенько до порога і лишилися самі в їдальні, чекаючи виходу государя.

РОЗДІЛ V

Я тобі жону добуду,

Чи я мельником не буду.

Аблесимов, в опері "Мельник".

Через півгодини двері розчинилися, і Петро вийшов. Поважним схиленням голови відповів він на потрійний уклін князя Ликова, Татьяни Афанасіївни і Наташі і пішов прямо до передпокою. Хазяїн подав йому червоний його кожух, провів його до саней і на ґанку ще раз дякував за виявлену йому честь. Петро поїхав.

Повернувшись до їдальні, Гаврило Афанасійович здавався дуже занепокоєним. Сердито наказав він слугам швидше прибирати зі столу, одіслав Наташу до її світлиці і, заявивши сестрі і тестю, що йому треба з ними поговорити, повів їх до спочивальні, де звичайно відпочивав після обіду. Старий князь ліг на дубове ліжко, Татьяна Афанасіївна сіла на старовинні штофні крісла, присунувши під ноги ослінчик; Гаврило Афанасійович зачинив усі двері, сів на ліжко, в ногах князя Ликова, і почав напівголосно таку розмову:

— Недарма государ до мене пожалував; угадайте, про що він зволив зі мною розмовляти?

— Як нам знати, батечку-братіку,— сказала Татьяна Афанасіївна.

— Чи не наказав тобі цар відати яким-небудь воєводством? — сказав тесть.— Давно пора. А чи не запропонував бути в посольстві? що ж? адже і знатних людей — не самих дяків посилають до чужих государів.

— Ні,— відповів зять, насупившись.— Я людина стаpoгo покрою, нині служба наша не потрібна, хоч, може, православний російський дворянин вартий нинішніх новачків, охочих до млинців та бусурманів,— але це стаття особлива.

— Так про що ж, братіку,— сказала Татьяна Афанасіївна,— зволив він так довго з тобою розмовляти? Вже чи не лихо яке з тобою скоїлося? Господи спаси і помилуй!

— Лихо не лихо, а, признаюся, я було замислився.

— Що ж таке, братіку? про що мова?

— Мова про Наташу: цар приїжджав її сватати.

— Слава богу,— сказала Татьяна Афанасіївна, перехрестившись.— Дівчина на відданні, а який сват, такий і наречений,— дай боже любов та мир, а честі багато. За кого ж цар її сватає?

— Гм,—крякнув Гаврило Афанасійович,—за кого? то ж то й воно, за кого.

— А за кого ж? — сказав і князь Ликов, що починав уже дрімати.

— Відгадайте,— сказав Гаврило Афанасійович.

— Батечку-братіку,— відповіла старенька.— як нам вгадати? чи мало женихів при дворі: кожний радий взяти за себе твою Наташу. Долгорукий, чи що?

— Ні, не Долгорукий.

— Ну, і бог з ним: надто чванливий. Шеїн, Троєкуров?

— Ні, ні той, ні другий.

— Та й мені вони не до серця: вітрогони, надто понабиралися німецького духу. Ну, то Милославський?

— Ні, не він.

— І бог з ним: багатий та дурний. Що ж? Єлецький? Львов? ні? невже Рагузинський? Воля твоя: не збагну. Та за кого ж цар сватає Наташу?

— За арапа Ібрагіма.

Бабуся охнула й сплеснула руками. Князь Ликов підвів голову з подушок і здивовано сказав: "за арапа Ібрагіма!"

— Батечку-братіку,— сказала бабуся слізливим голосом,— не загуби ти своєї рідної дитини, не дай ти Наташеньку у кігті чорному дияволу.

— Але як же,— заперечив Гаврило Афанасійович, — відмовити государеві, який за це обіцяє нам свою милость, мені і всьому нашому родові.

— Як,— скрикнув старий князь, у якого сон зовсім пройшов,— Наташу, внучку мою, видати за купленого арапа!

— Він роду не простого,— сказав Гаврило Афанасійович,— він син арапського салтана. Бусурмани взяли його в полон і продали в Цареграді, а наш посланник виручив і подарував його царю. Старший брат арапа приїжджав до Росії із добрим викупом і...

— Батечку, Гаврило Афанасійовичу,— обірвала бабуся,— чували ми казку про Бову Королевича та Єруслана Лазаревича. Розкажи-но нам краще, як відповів ти государю на його сватання.

— Я сказав, що влада його з нами, а наша холопська справа коритись йому в усьому.

У цю хвилину за дверима почувся шум. Гаврило Афанасійович пішов відчинити їх, але, відчувши опір, він міцно штовхнув їх, двері відчинилися — і всі побачили Наташу, в непритомності простерту на закривавленій підлозі.

Серце в неї завмерло, коли государ зачинився з її батьком. Якесь передчуття шепнуло їй, що справа стосується її, і, коли Гаврило Афанасійович одіслав її, сказавши, що мусить говорити з її тіткою і дідом, вона не могла противитись потягу жіночої цікавості, тихо через внутрішні покої підкралася до дверей спочивальні і не пропустила жодного слова з усієї жахливої розмови; коли ж почула останні батькові слова, бідна дівчина зомліла і, падаючи, розбила голову об ковану скриню, де зберігався її посаг.

Люди збіглися; Наташу підняли, понесли до її світлиці і поклали на ліжко. Через деякий час вона опам'яталась, розплющила очі, але не пізнала ні батька, ні тітки. Сильна гарячка виявилась, вона твердила у маренні про царського арапа, про весілля — і раптом закричала жалібним і пронизливим голосом: — "Валеріане, любий Валеріане— життя моє! врятуй мене: ось вони, ось вони!.." Татьяна Афанасіївна стурбовано поглянула на брата, який зблід, закусив губи і мовчки вийшов з світлиці. Він повернувся до старого князя, який, не мігши зійти сходами, залишався внизу. "Як Наташа?"— запитав він.— Погано,— відповів засмучений батько,—гірше, ніж я думав: вона непритомна і марить Валеріаном.

— Хто цей Валеріан?— запитав стурбований старий.— Невже той сирота, стрілецький син, що виховувався у тебе в домі?

— Він самий,— відповів Гаврило Афанасійович,— на біду мою, батько його під час бунту врятував мені життя, і чорт мені надав прийняти у свій будинок прокляте вовченя. Коли, тому два роки, за його проханням, записали його до полку, Наташа, прощаючись з ним, розплакалась, а він стояв, ніби скам'янілий. Мені здалося це підозрілим,— і я говорив про це сестрі. Але з того часу Наташа про нього не згадувала, а про нього не було ні слуху, ні духу. Я думав, вона його забула; аж видно, ні.— Вирішено: вона вийде за арапа.

Князь Ликов не суперечив: це було б даремно. Він поїхав додому, Татьяна Афанасіївна лишилась біля Наташиного ліжка; Гаврило Афанасійович послав по лікаря, замкнувся в своїй кімнаті і в його будинку скрізь стало тихо й сумно.

Несподіване сватання здивувало Ібрагіма, принаймні так само, як і Гаврила Афанасійовича. Ось як це сталось: Петро, займаючись справами з Ібрагімом, сказав йому: "Я помічаю, брат, що ти засмутився; кажи прямо: чого тобі невистачає?" Ібрагім запевнив государя, що він задоволений з своєї долі і кращої не бажає. "Добре,— сказав государ,— коли ти нудьгуєш без всякої причини, то я знаю, чим тебе розвеселити".

По закінченні роботи Петро запитав Ібрагіма: "Чи подобається тобі дівчина, з якою ти танцював менует на минулій асамблеї?" — Вона, государю, дуже мила і, здається, дівчина скромна і добра.— "То я ж тебе з нею познайомлю ближче. Чи хочеш ти з нею одружитися?"—Я, государю?..— "Послухай, Ібрагіме, ти людина самотня, без роду і племені, чужий всім, крім одного мене. Помру я сьогодні, завтра що з тобою буде, бідний мій арапе? Треба тобі влаштуватись, поки є ще час, знайти опору в нових зв’язках, вступити в союз з російським боярством". — Государю, я щасливий з покровительства і милостей вашої величності. Дай мені боже не пережити свого царя й благодійника, більш нічого не бажаю; але коли б я і мав на увазі одружитись, то чи погодиться молода дівчина і її родичі? моя зовнішність...— "Твоя зовнішність? які дурниці! чим ти не молодець? Молода дівчина повинна коритись волі батьків, а подивимось, що скаже старий Гаврило Ржевський, коли я сам буду твоїм сватом?" З цими словами государ наказав подавати сани і залишив Ібрагіма, який поринув у глибоку задуму.

Одружитись?— думав африканець,— чому ж ні? невже суджено мені провести життя у самотині й не знати кращих утіх і найсвятіших обов'язків людини тільки через те, що я народився під ** градусом? Мені не можна надіятись бути любимим: дитяче заперечення! хіба можна вірити любові? хіба існує вона в жіночому, легковажному серці? Відмовившись навіки від милих захоплень, я обрав інші спокуси — істотніші. Государ правду каже: мені треба забезпечити майбутню долю мою. Одруження з молодою Ржевською приєднає мене до гордого російського дворянства, і я перестану бути чужинцем у новій моїй батьківщині. Від дружини я не стану вимагати любові, буду задовольнятися з її вірності, а дружбу набуду постійною ніжністю, довірою і поблажливістю".

Ібрагім, за своїм звичаєм, хотів зайнятись справою, але уява його була надто збуджена. Він покинув папери і пішов блукати невською набережною. Раптом він почув голос Петра; глянув і побачив государя, який, відпустивши сани, ішов за ним з веселим виглядом:— "Все, брат, закінчено,— сказав Петро, взявши його під руку:— я тебе засватав. Завтра їдь до свого тестя; але, дивись, потіш його боярську пиху: покинь сани біля воріт; пройди через двір пішки, поговори з ним про його заслуги, про знатність — і він буде від тебе без пам'яті.