Арап Петра Великого - Сторінка 6

А тепер,— продовжував він, помахуючи палицею,— заведи мене до шахрая Данилича, з яким треба розправитися за його нові витівки".

Ібрагім, сердечно подякувавши Петрові за його батьківське піклування про нього, довів його до пишних палат князя Меншикова і повернувся додому.

РОЗДІЛ VІ

Тихо жевріла лампада перед скляним кіотом, у якому блищали золоті й срібні оправи спадкових ікон. Тремтливе світло її ледве освітлювало завішане ліжко і столик, заставлений склянками з ярликами. Біля грубки сиділа служниця за самопрядкою, і тільки легкий шум її веретена порушував тишу світлиці.

— Хто тут? — промовив кволий голос. Служниця встала одразу, підійшла до ліжка й тихо підняла полог.— Чи скоро розвидниться?— запитала Наталія.— "Тепер уже опівдні",— відповіла служниця.— Ах, боже мій, чого ж так темно?— "Вікна закриті, панночко".— Дай же мені швидше одягатись.— "Не можна, панночко, дохтур не велів". — Хіба я хвора? чи давно?— "Ось уже два тижні".— Невже? а мені здавалося, ніби я вчора тільки лягла...

Наташа замовкла; вона намагалася зібрати розсіяні думки. Щось з нею трапилось, але що саме? не могла пригадати. Покоївка все стояла перед нею, чекаючи наказу. У цей час почувся знизу глухий шум.— Що таке?— запитала хвора.— "Пани кінчили їсти,— відповіла покоївка;— встають з-за столу. Зараз прийде сюди Татьяна Афанасіївна".— Наташа, здавалося, зраділа; вона махнула слабою рукою. Служниця затягнула завісу і сіла знову за самопрядку.

Через кілька хвилин з-за дверей з'явилася голова в білому широкому ченці з темними стрічками і запитала напівголосно:— "Як Наташа?" — Здрастуй, тітонько,— сказала тихо хвора; і Татьяна Афанасіївна до неї поспішила.— Панночка при пам'яті",— сказала служниця, обережно присуваючи крісло. Старенька із слізьми поцілувала бліде, знеможене обличчя небоги і сіла біля неї. Слідом за нею німець-лікар, у чорному кафтані і в ученому парику, увійшов, пощупав у Наташі пульс і сповістив по-латині, а потім і по-російськи, що небезпека минула. Він попросив паперу й чорнильницю, написав новий рецепт і поїхав, а бабуся встала і, знову поцілувавши Наталію, з доброю звісткою зразу попрямувала вниз до Гаврила Афанасійовича.

У вітальні, в мундирі з шпагою, з капелюхом в руках сидів царський арап, шанобливо розмовляючи з Гаврилом Афанасійовичем. Корсаков, розтягнувшись на пуховому дивані, слухав їх неуважно і дратував заслуженого хорта; коли йому набридло це заняття, він підійшов до дзеркала, звичайного притулку його неробства, і в ньому побачив Татьяну Афанасіївну, яка з-за дверей робила братові непомітні знаки. "Вас кличуть, Гаврило Афанасійовичу", — сказав Корсаков, обернувшись до нього і перебивши мову Ібрагіма. Гаврило Афанасійович одразу пішов до сестри і причинив за собою двері.

— Дивуюсь твоєму терпінню,— сказав Корсаков Ібрагімові.— Цілісіньку годину слухаєш ти теревені про древність роду Ликових і Ржевських і ще додаєш до того свої повчальні зауваження! На твоєму місці j'aurais plante la* старого брехуна і весь його рід, а разом і Наталію Гаврилівну, яка маніриться, удає хвору, unepetitesante*. Скажи по совісті: невже ти закоханий в цю маленьку mijauree*? Послухай, Ібрагіме, послухай хоч раз моєї поради; справді я розсудливіший, ніж здаюсь. Покинь цю безглузду думку. Не женись. Мені здається, що твоя наречена не має ніякої особливої до тебе прихильності. Мало що трапляється на світі? Наприклад: я, звичайно, з себе непоганий, але траплялося ж однак мені обдурювати чоловіків, які були, їй-богу, нічим не гірші від мене. Ти сам... пам'ятаєш нашого паризького приятеля, графа Д.? Не можна покладатись на жіночу вірність; щасливий, хто дивиться на це байдуже! але ти!.. Чи з твоїм палким, схильним до замислення і підозріливим характером, з твоїм приплюснутим носом, з дутими губами, з цією шерхкою шерстю кидатись у всю небезпеку одруження?..— "Дякую за дружню пораду,— перервав холодно Ібрагім,— але знаєш прислів'я: не тобі журитись — за чужими дітьми дивитись..." — Гляди, Ібрагіме,— відповів сміючись Корсаков,— щоб тобі потім не довелося це прислів'я доводити на ділі, в буквальному розумінні.

Але розмова у другій кімнаті ставала палкою. "Ти умориш її, — говорила бабуся. — Вона не витримає його вигляду".— Але поміркуй ти сама,— заперечував упертий брат.— Ось уже два тижні їздить він, як наречений, а до цього часу не бачив нареченої. Він нарешті може подумати, що її хвороба пуста вигадка, що ми стараємося тільки, як би час згаяти, щоб як-небудь його здихатися. Та що скаже й цар? Він уже й так тричі присилав запитати про здоров'я Наталії. Воля твоя — а я сваритися з ним не маю наміру.— "Господи боже мій,— сказала Татьяна Афанасіївна,— що з нею, бідною, буде? Принаймні пусти мене підготувати її до таких відвідин". Гаврило Афанасійович погодився і вернувся до вітальні.

— Слава богу,— сказав він Ібрагімові,— небезпека минула. Наталії набагато краще; коли б не було незручно залишити тут самого дорогого гостя, Івана Євграфовича, то я повів би тебе нагору поглянути на свою наречену.

Корсаков поздоровив Гаврила Афанасійовича, просив не турбуватися, запевнив, що йому треба їхати, і побіг до передпокою, не допускаючи хазяїна проводити себе.

Тимчасом Татьяна Афанасіївна поспішала приготувати хвору до появи страшного гостя. Зайшовши до світлиці, вона сіла, задихаючись, біля ліжка, взяла Наташу за руку, але не встигла ще вимовити й слова, як двері розчинились. Наташа запитала: хто прийшов. Бабуся обмерла і оніміла. Гаврило Афанасійович відхилив завісу, холодно поглянув на хвору і запитав, як їй. Хвора хотіла йому посміхнутись, але не могла. Суворий погляд батька її вразив, і неспокій опанував її. У цей час здалося, що хтось стояв у неї в головах. Вона із зусиллям підвела голову і раптом пізнала царського арапа. Тут вона пригадала все, весь жах майбутнього встав перед нею. Але знеможена природа не дістала помітного потрясіння. Наташа знову опустила голову на подушку і закрила очі: серце в неї билося болісно. Татьяна Афанасіївна подала братові знак, що хвора хоче заснути, і всі вийшли тихенько з світлиці, крім служниці, яка знову сіла за самопрядку.

Нещасна красуня розплющила очі і, не бачачи вже нікого біля своєї постелі, покликала служницю і послала її за карлицею. Але в ту ж хвилину кругла стара крихітка, як кулька, підкотилася до її ліжка. "Ластівка" (так звали стару карлицю) на всю силу своїх коротеньких ніжок, слідом за Гаврилом Афанасійовичем і Ібрагімом, пустилася вгору сходами і причаїлась за дверима, не зраджуючи цікавості, властивої прекрасній статі. Наташа, побачивши її, відіслала служницю, і карлиця сіла біля ліжка на ослінчик.

Ніколи таке маленьке тільце не містило в собі так багато душевної діяльності. Вона втручалась у все, знала все, клопоталась про все. Хитрим і вкрадливим розумом уміла вона здобути любов своїх панів і ненависть цілого дому, яким управляла самовладно. Гаврило Афанасійович слухав її доноси, скарги і дрібні прохання; Татьяна Афанасіївна щохвилини дослухалась до її думок і керувалась її порадами; а Наташа мала до неї безмежну прихильність і звіряла їй всі свої думки, усі порухи шістнадцятирічного свого серця.

— Знаєш, Ластівко?— сказала вона,— батечко видає мене за арапа.

Карлиця зітхнула глибоко, і зморщене обличчя її зморщилось ще більше.

— Хіба немає надії,— говорила далі Наташа,— хіба батечко не зглянеться на мене?

Карлиця труснула чепчиком.

— Чи не заступляться за мене дідусь або тітонька?

— Ні, панночко. Арап під час твоєї хвороби встиг усіх зачарувати. Пан без краю захоплений ним, князь тільки про нього й марить, а Татьяна Афанасіївна говорить: шкода, що арап, а кращого нареченого гріх нам і бажати.

— Боже мій, боже мій!— простогнала бідна Наташа.

— Не журися, красуне наша,— сказала карлиця, цілуючи її слабу руку.— Коли вже й бути тобі за арапом, то все ж будеш на власній волі. Нині не те, що за старих часів; чоловіки жінок не замикають; арап, чути, багатий, дім у вас буде, як повна чаша, житимеш у розкошах...

— Бідний Валеріан! — сказала Наташа, але так тихо, що карлиця могла тільки вгадати, а не чути ці слова.

— То ж то, панночко,— сказала вона, таємниче стишивши голос,— коли б ти менше думала про стрілецького сироту, ти б і в гарячці про нього не марила, а батечко не гнівався б.

— Що? — сказала злякана Наташа.— я марила Валеріаном? батечко чув, батечко гнівається!

— Ото ж і лихо,— відповіла карлиця.— Тепер, коли ти проситимеш його не видавати тебе за арапа, то він подумає, що Валеріан тому причина. Робити нічого: вже скорися волі батьківській, а що буде, те буде.

Наташа не заперечила й слова. Думка, що таємниця її серця відома батькові, дуже вплинула на її уяву. Одна надія їй залишалася: померти раніше, ніж відбудеться ненависний шлюб. Ця думка її втішила. Слабою і засмученою душею скорилася вона своїй долі.

РОЗДІЛ VІІ

В домі Гаврила Афанасійовича з сіней праворуч була тісна комірчина з одним віконцем. У ній стояло просте ліжко, застелене байковою ковдрою, а перед ліжком ялиновий столик, на якому горіла лойова свічка і лежали розкриті ноти. На стіні висів старий синій мундир і його одноліток, трикутний капелюх; над ним трьома цвяшками прибита була лубочна картинка, на якій намальований був Карл XII верхи. Звуки флейти лунали в цій смиренній обителі. Полонений танцмейстер, самотній її мешканець, в ковпаку і в китайчатому шлафроку, розважав тугу зимового вечора, награючи старовинних шведських маршів, що нагадували йому веселі часи його юності. Присвятивши цілі дві години цій вправі, швед розібрав свою флейту, поклав її в ящик і почав роздягатись.

У цей час клямка його дверей піднялася, і вродливий молодий чоловік, високий на зріст, в мундирі, ввійшов у кімнату.

Здивований швед встав злякано.

— Ти не пізнав мене, Густаве Адамовичу, — сказав молодий відвідувач зворушеним голосом,— ти не пам'ятаєш хлопчика, якого вчив ти шведського артикулу, з яким ти мало не вчинив пожежі у цій самій кімнаті, стріляючи з дитячої гарматки.

Густав Адамович пильно придивлявся...

— Е-е-е,— скрикнув він, нарешті, обіймаючи його, — сдарофо, чи тофно твій тут. Сідай, твій гобрий гульвіс, погофорим.