Арно - Сторінка 3

Забуто всі лихі пригоди й прикрощі, що йому довелося зазнати в старому голубникові. Ні роки ув’язнення, ні пізніше кохання, ні страх смерті не змогли подолати цей потяг. І якби Арно вмів співати, він заспівав би героїчну пісню, гордо прямуючи у височінь. Його славні крила корилися одному-єдиному імпульсові, що кликав його вперед і вище. Стрілою мчав Арно на південь—південний схід.

Унизу димів швидкий потяг. Він був далеко спереду, але Арно наздогнав і перегнав його, як дика качка переганяє в своєму леті пливучу ондатру. А голуб мчав усе далі й далі, над горами Ченанго.

Із свого гнізда на дубі вилетів яструб. Ширяючи в високості, він помітив Арно і вирішив його перейняти. Арно не звернув ні праворуч, ані ліворуч, ні вгору, ані вниз, анітрохи не сповільнив лету. Яструб чигав в ущелині, але Арно промчав повз нього, як олень у розквіті сил мчить повз ведмедя. Його гнала пекуча спонука: додому, додому!

Мах, мах, мах! — шурхотіли швидкі крила, несучи його тепер уже знайомою дорогою. Арно відчув приплив нових сил. Ось і —гірське пасмо Кетскілу.

Раптом із гребеня гори зірвався сокіл, швидкокрилий розбійник, пишаючися своєю силою, пишаючися своїми крилами. Він зрадів жаданій здобичі. Оглянись, Арно! Рятуйся, обійди небезпечні гори!

Чи звернув голуб зі своєї дороги? Де там! Адже це був Арно! Додому, додому, додому! — була його єдина думка. Він тільки наддав швидкості, і сокіл зостався позаду. Внизу — мила його серцю долина Гудзону, добре знайомий шлях, якого він не бачив ось уже два роки. Подув полуденний вітер, і Арно спустився нижче. Додому, додому! Ось уже внизу з’явилися вежі міста. Додому, додому, повз ажурний міст уздовж берега річки.

Низько спустився Арно, занадто низько. Яка зла сила спокусила стрільця сісти в засаду на цьому горбі? О, Арно, літаючи низько, не забувай про стрільців. Занадто низько ти летиш над цим пагорбком.

Ба-бах! — подих смерті торкнувся його,— торкнувся, але не збив. Із швидких крил додолу полетіли пера, на яких були написані його перемоги. "Нуль" з його морського рекорду випав, і не 210, а 21 миля було тепер зазначено на крилі. О, безсовісний браконьєр!

Темна пляма з’явилась у нього на грудях, але Арно тримався. Додому, додому, будь-що додому. 1 він прямував додому, але дивовижна швидкість тепер зменшилась, і вітер свистів у його пошарпаних крилах. Додому, додому! — і біль у грудях ущухала. Ось високі скелі Джерсі. Своїм далекозорим оком він угледів високі вежі рідного міста. Вперед, вперед — хоч слабкішають крила, очі застилає туман, і тільки любов до рідного дому стає щохвилини дужча.

Він пролетів попід високими скелями, щоб захиститися від вітру, над самою водою, під соколиним гніздом — розбійничим замком, де сиділи великі люті соколи. Скидаючись на розбійників у чорному, вони очікували голуба. Арно знав їх давно. Багато голубів з листами знайшли тут свій кінець, багато відмічених перемогами пір’їн вилетіло з їхнього гнізда. Арно вже доводилося з ними зустрічатись, і тепер він безстрашно мчав повз них уперед, мчав швидко — але не так швидко, як колись. Смертоносна рушниця відібрала силу, зменшила його швидкість. Вперед, вперед! А два соколи, сильні, швидкі, як блискавка, гналися за ним, слабким і стомленим.

Навіщо розповідати про це переслідування? Навіщо змальовувати відчай маленького серця, яке так прагнуло до рідного дому? Арно вже бачив його!

За хвилину все було закінчено. Пронизливо репетуючи, соколи летіли до свого гнізда, а в їхніх кігтях було тіло маленького Арно. Там на скелях дзьоби і кігті бандитів закривавилися кров’ю героя. Незрівнянні крила були розірвані на клоччя, і їхнє пір’я розвіялося за вітром. Там воно лежатиме і в сонце, і в дощ, аж поки вбивці зазнають суворої кари, аж поки твердиня їхня буде знищена. І ніхто б не довідався про долю чудового птаха, аби не срібне кільце, яке месник знайшов серед покидьків і сміття піратського гнізда,— кільце з багатозначним написом: "Арно, 2590 С".