Ася - Сторінка 3

Ася задумалася на мить; її обличчя знов

змінилося, знов з'явилася на ньому задирлива, майже зухвала усмішка.

Вертаючись додому, вона ще більше реготала й пустувала. Вона зламала довгу гілку, поклала її собі на плече, як рушницю, зав'язала собі голову шарфом. Пам'ятаю, ми зустріли численну сім'ю білявих і надутих англійців: всі вони, немов по команді, з холодним подивом провели Асю своїми скляними очима, а вона, ніби їм на злість, голосно заспівала. Вернувшись додому, вона зараз же пішла до себе в кімнату і вийшла аж перед самим обідом, одягнена в кращу свою сукню, старанно зачесана, перетягнена і в рукавичках. За столом вона поводилася дуже поважно, майже манірно, ледве торкалася страви і пила воду з чарки. їй явно хотілося розіграти переді мною нову роль — пристойної і добре вихованої панночки. Гагін не заважав їй: видно було, що він звик потурати їй у всьому. Він тільки часом добродушно поглядав на мене і злегка здвигав плечем, ніби хотів сказати: "Вона дитина; будьте вибачливі". Тільки-но закінчився обід, Ася підвелася, зробила нам кніксен і, надіваючи капелюшок, спитала Гагіна: чи можна їй піти до фрау Луїзе?

— Чи давно ти почала питати дозволу? — відповів він з своєю незмінною, цього разу трохи зніяковілою усмішкою,— хіба тобі нудно з нами?

— Ні, але я вчора ще обіцяла фрау Луїзе побувати в неї; до того ж я думала, вам буде краще вдвох; п. Н. (вона вказала на мене) що-небудь ще тобі розкаже.

Вона пішла.

— Фрау Луїзе,— почав Гагін, намагаючись уникати мого погляду,— вдова колишнього тутешнього бургомістра, добра, а втім, пуста бабуся. Вона дуже полюбила Асю. Ася страх як любить знайомитися з людьми кола нижчого; я помітив: причиною цьому завжди бувають гордощі. Вона у мене добре-таки розпещена, як бачите,— додав він, помовчавши трохи,— та що скажете робити. Карати я нікого не вмію, а її й поготів. Я повинен бути з нею вибачливим.

Я промовчав. Гагін заговорив про інше. Що більше я пізнавав його, то сильніше я до нього прив'язувався. Я скоро його зрозумів. Це була щиро російська душа, правдива, чесна, проста, але, на жаль, трохи млява, без наполегливості й внутрішнього жару. Молодість у ньому не била джерелом; вона світилася тихим світлом. Він був дуже милий і розумний, але я не міг собі уявити, що з ним станеться, коли він змужніє. Бути художником... Без гіркої, наполегливої праці не буває художників... а працювати, думав я, дивлячись на його лагідні риси, слухаючи його неквапливу мову,— ні! працювати ти не будеш, стиснутись ти не зумієш. Але не полюбити його було неможливо: серце так і горнулося до нього. Години чотири перебули ми вдвох, то сидячи на дивані, то поволі походжаючи перед домом, і за тих чотири години зійшлись остаточно.

Сонце зайшло, і мені вже час було іти додому. Ася все ще не верталась.

— Отака вона у мене свавільниця! — промовив Гагін.— Хочете, я піду проводжати вас? Ми по дорозі заглянемо до фрау Луїзе; я спитаю, чи там вона. Це недалеко.

Ми зійшли в місто і, звернувши у вузький кривий завулок, опинилися перед будинком на два вікна завширшки і заввишки на чотири поверхи. Другий поверх виступав на вулицю більше від першого, третій і четвертий ще більше від другого; весь будинок, своєю старою різьбою, двома товстими стовпами внизу, гострою черепичною покрівлею і протягненим у формі дзьоба коловоротом на горищі, здавався величезним згорбленим птахом.

— Асю! — крикнув Гагін,— ти тут?

Освітлене вікно на третьому поверсі стукнуло й відчинилося, і ми побачили темну Асину голівку. З-поза неї виглядало беззубе й підсліпувате обличчя старої німкені.

— Я тут,— проговорила Ася, кокетливо

спершись ліктями на підвіконня,— мені тут добре. На тобі, візьми,— додала вона, кидаючи Гагіну гілку герані,— уяви, що я дама твого серця.

Фрау Луїзе засміялась.

— Н. іде додому,— одказав Гагін,— він хоче з тобою попрощатися.

— Справді? — промовила Ася,— в такому разі, дай йому мою гілку, а я зараз вернусь.

Вона зачинила вікно і, здається, поцілувала фрау Луїзе. Гагін подав мені мовчки гілку. Я мовчки поклав її в кишеню, дійшов до перевозу і перебрався на другий бік.

Пам'ятаю, я йшов додому, ні про що не роздумуючи, але з дивним тягарем на серці, коли раптом мене вразив сильний, знайомий, але в Німеччині незвичний запах. Я зупинився й побачив коло дороги невелику грядку конопель, їхній степовий запах вмить нагадав мені вітчизну і збудив у душі жагучу тугу за нею. Мені захотілося дихати російським повітрям, ходити по російській землі. "Що я тут роблю, чого тиняюся я в чужій стороні, між чужими?" — вигукнув я, і мертвенний тягар, який я відчував на серці, перейшов раптом у гірке й палюче хвилювання. Я прийшов додому зовсім в іншому настрої, як напередодні. Я почував себе майже розгніваним і довго не міг заспокоїтися. Незрозуміла мені самому досада брала мене. Нарешті я сів і, згадавши про свою зрадливу вдову (офіціальним спогадом про цю даму кінчався кожний мій день), дістав одну з її записок. Але я навіть не розгорнув її; думки мої ту ж мить пішли в іншому напрямку. Я почав думати... думати про Асю. Мені згадалося, що Гагін під час розмови натякнув мені на якісь перешкоди, що не дають йому повернутися до Росії... "Та чи справді вона сестра йому?" — вимовив я голосно.

Я роздягся, ліг і старався заснути; але через годину я знову сидів на постелі, спершись ліктем на подушку, і знов думав про цю "примхливу дівчинку з удаваним сміхом"... "У неї постать маленької рафаелівської Галатеї у Фарнезіні,— шептав я,— так; і вона йому не сестра..."

А записка вдови спокійнісінько лежала на підлозі, біліючи в місячному промінні.

V

Вранці другого дня я знову пішов у Л. Я запевняв себе, що мені хочеться побачитися з Га-гіним, але потай мені кортіло подивитися, що буде робити Ася, чи так само вона буде "химе-рувати", як напередодні. Я застав обох у вітальні, і дивна річ! — може, тому, що я вночі і вранці багато думав про Росію,—Ася здалася мені зовсім російською дівчиною, та простою дівчиною, мало не покоївкою. На ній було стареньке платтячко, волосся вона зачесала за вуха й сиділа непорушно коло вікна та шила в п'яльцях, скромно, тихо, неначе вона зроду нічого іншого не робила. Вона майже нічого не говорила, спокійно поглядала на свою роботу, і риси її набрали такого незначного, буденного виразу, що мені мимохіть пригадалися наші доморослі Каті й Маші. Для довершення подібності вона почала стиха наспівувати "Матушку, голубушку". Я дивився на її жовтаве, погасле личко, згадував про вчорашні мрії, і жаль мені було чогось. Погода була чудова. Гагін сказав нам, що піде сьогодні

малювати етюд з натури; я спитав його, чи дозволить він мені супроводжувати його, чи не заважатиму я йому?

— Навпаки,— одказав він,— ви мені можете добру пораду дати.

Він надів круглий капелюх ä la Van Dyck, блузу, взяв картон під пахву і подався; я поплентався слідом за ним. Ася лишилася дома., Гагін, ідучи, попросив її подбати, щоб суп був не дуже рідкий; Ася обіцяла побувати на кухні. Гагін добрався до знайомої мені вже долини, присів на камінь і почав змальовувати старий дупластий дуб з розлогим віттям. Я ліг на траву і дістав книжку; але я й двох сторінок не прочитав, а він тільки папір перемазав; ми більше міркували, і, скільки я можу судити, досить розумно й тонко міркували про те, як саме треба працювати, чого слід уникати, чого держатися і яке, власне, значення художника за наших часів. Гагін, нарешті, вирішив, що він "сьогодні не в ударі", ліг поруч мене, і тоді вже вільно потекли молоді наші розмови, то палкі, то задумливі, то захопливі, але майже завжди неясні розмови, якими так охоче розливається росіянин. Набалакавшись досхочу і сповнившись почуття задоволення, немов ми щось зробили, досягли чогось, вернулись ми додому. Я найшов Асю такою самою, якою я її залишив; хоч як я старався стежити за нею — ні тіні кокетування, ні ознаки навмисно прибраної ролі я в ній не помітив; цього разу не було можливості закинути їй неприродність.

— А-га! — говорив Гагін,— піст і каяття на себе наклала.

Надвечір вона кілька разів неудавано позіхнула й рано пішла до себе. Я сам незабаром попрощався з Гагіним і, вернувшись додому, не мріяв уже ні про що: цей день минув у тверезих відчуттях. Пам'ятаю, однак, лягаючи спати, я мимоволі промовив уголос:

— Який хамелеон ця дівчина! — і, подумавши трохи, додав: — А все ж вона йому не сестра.

VI

Минуло два тижні. Я щодня навідував Гагі-них. Ася немов уникала мене, але вже не дозволяла собі нічого з тих пустощів, які так здивували мене в перші два дні нашого знайомства. Вона здавалася потай засмученою або збентеженою; вона й сміялася менше. Я з цікавістю стежив за нею.

Вона досить добре говорила по-французьки й по-німецьки; але з усього було видно, що вона з дитинства не була в жіночих руках і виховання одержала чудне, незвичайне, яке не мало нічого спільного з вихованням самого Гагіна. Від нього, незважаючи на його капелюх ä la Van Dyck і блузу, так і віяло лагідним, трохи розпещеним великоруським дворянином, а вона не була схожа на панночку; у всіх її рухах було щось неспокійне: ця дичка недавно була прищеплена, це вино ще шумувало. Від природи соромлива й боязка, вона досадувала на свою несміливість і з досади силувала себе бути розв'язною й сміливою, що в неї не завжди виходило. Я кілька разів заговорював з нею про її життя в Росії, про її минуле; вона неохоче відповідала на мої розпитування; проте я дізнався, що до від'їзду за кордон вона довго жила в селі. Я застав її раз за книжкою, саму. Спершись головою

на обидві руки і запустивши пальці глибоко в волосся, вона їла очима рядки.

— Браво! — сказав я, підійшовши до неї,— які ви старанні!

Вона підвела голову, поважно й суворо подивилася на мене.

— Ви думаєте, я тільки сміятися вмію,— промовила вона й хотіла піти...

Я глянув на заголовок книжки: то був якийсь французький роман.

— Одначе я вашого вибору похвалити не можу,— зауважив я.

— Що ж читати! — вигукнула вона і, кинувши книжку на стіл, додала:—То краще піду пустувати,— і побігла в сад.

Того ж дня увечері я читав Гагіну "Германа і Доротею". Ася спочатку тільки сновигала повз нас, потім раптом зупинилася, наставила вухо, тихенько сіла коло мене і прослухала читання до кінця.