Ася - Сторінка 4

Другого дня я знов не пізнав її, поки не догадався, що їй раптом спало на думку бути домовитою й статечною, як Доротея. Одне слово, вона здавалася мені напівзагад-ковою істотою. Самолюбна через міру, вона приваблювала мене, навіть коли я гнівався на неї. В одному тільки я все більше й більше переконувався, а саме в тому, що вона не сестра Гагіну. Він поводився з нею не по-братерському: занадто ласкаво, занадто вибачливо і заразом трохи вимушено.

Чудний випадок, здавалося, підтвердив мої здогади.

Одного разу увечері, підходячи до виноградника, де жили Гагіни, я побачив, що хвіртка зачинена. Не довго думаючи, добрався я до одного обваленого місця в мурі, яке я помітив ще раніше, і перескочив через нього. Недалеко від того місця, обіч доріжки, була невеличка альтанка з акацій; я порівнявся з нею і вже пройшов був мимо... Та раптом мене вразив голос Асі, що палко й крізь сльози вимовляла такі слова:

— Ні, я нікого не хочу любити, крім тебе, ні, ні, одного тебе я хочу любити — і назавжди.

— Годі, Асю, заспокойся,— говорив Гагін,— ти знаєш, я тобі вірю.

Голоси їхні звучали в альтанці. Я побачив їх обох крізь негусте плетиво гілля. Вони мене не помітили.

— Тебе, тільки тебе,— повторила вона, кинулася йому на шию і з судорожними риданнями почала цілувати його і пригортатися до його грудей.

— Годі, годі,— повторював він, злегка проводячи рукою по її волоссю.

Кілька хвилин стояв я непорушно... Раптом я стрепенувся. "Підійти до них?.. Нізащо!" — блиснуло у мене в голові. Швидкою ходою вернувсь я до муру, перескочив через нього на дорогу і мало не бігцем пустився додому. Я усміхався, потирав руки, дивувався з випадку, що несподівано підтвердив мої здогади (я ні на мить не сумнівався в їхній справедливості), а тим часом на серці в мене було дуже гірко. "Одначе,— думав я,— уміють же вони прикидатися! Але навіщо? Що за охота мене морочити? Не сподівався я цього від нього... І що це за ніжна розмова?"

Я спав погано і другого ранку встав рано, прив'язав похідну торбинку за спину і, сказавши своїй хазяйці, щоб вона не чекала мене до ночі, подався пішки в гори, вверх за течією ріки, на якій лежить містечко 3. Ці гори, відроги хребта, що зветься Собачою спиною (Нипсівгйк), дуже цікаві з геологічного погляду; особливо прикметні вони правильністю і чистотою базальтових шарів; але мені було не до геологічних спостережень. Я не усвідомлював, що в мені діялося; одне почуття було мені ясне: небажання бачитися з Гагіними. Я запевняв себе, що єдиною причиною моєї раптової неприхильності до них була досада на їхнє лукавство. Хто їх примушував видавати себе за родичів? А втім, я старався про них не думати; блукав, не поспішаючи, по горах і долинах, засиджувався у сільських шинках, мирно розмовляючи з хазяями й гість-ми, або лягав на плаский зігрітий камінь і дивився, як пливли хмари, добре, що погода була чудова. Так перебув я три дні, і навіть з приємністю, хоча серце у мене часом щеміло. Настрій моїх думок якраз відповідав спокійній природі того краю.

Я віддав себе всього тихій грі випадковості, набігаючим враженням: поволі змінюючись, протікали вони по душі і залишили в ній, нарешті, одне загальне почуття, в якому злилося все, що я бачив, відчув, чув за ці три дні,— все: тонкий запах смоли по лісах, крик і стукіт дятлів, безугавне дзюрчання світлих струмочків з пістрявими форелями на піщаному дні, не надто сміливі обриси гір, похмурі скелі, чистенькі села з поважними старими церквами і деревами, лелеки на луках, затишні млини з колесами, що швидко вертілись, привітні обличчя селян, їх сині камзоли і сірі панчохи, рипучі, повільні вози, запряжені ситими кіньми, а інколи коровами, молоді довговолосі мандрівники по чистих дорогах, обсаджених яблунями та грушами...

Навіть і тепер мені приємно згадати мої тогочасні враження. Привіт тобі, скромний куточку німецької землі, з твоїм немудрим достатком, з помітними скрізь слідами старанних рук, терплячої, хоча й повільної роботи... Привіт тобі й мир!

Я прийшов додому майже наприкінці третього дня. Я забув сказати, що через досаду на Гагіних я намагався воскресити в собі образ жорстокосердої вдови; але мої намагання були марні. Пам'ятаю, коли я почав мріяти про неї, я побачив перед собою селянську дівчинку років п'яти, з круглим личком, з невинно виряченими оченятами. Вона так по-дитячому простодушно дивилася на мене... Мені стало соромно її чистого погляду, я не хотів говорити неправди в її присутності і в ту ж мить остаточно й назавжди попрощався з своїм колишнім коханням.

Дома я знайшов записку від Гагіна. Він дивувався з несподіваності мого вирішення, докоряв мені, чому я не взяв його з собою, і просив прийти до них, тільки-но я вернуся. Я незадово-лено прочитав цю записку, але другого ж дня подався в Л.

VIII

Гагін зустрів мене приязно, засипав мене ласкавими докорами; але Ася, наче навмисне, тільки-но побачила мене, зареготала без будь-якої причини і, за своєю звичкою, зараз вибігла.

Гагін зніяковів, муркнув їй услід, що вона божевільна, попросив мене вибачити їй. Признаюся, мене взяла велика досада на Асю; вже й без того мені було не по собі, а тут знову цей неприродний сміх, ці чудні гримаси. Проте я вдав, ніби нічого не помітив, і розповів Гагіну подробиці моєї невеликої мандрівки. Він розказав мені, що робив, поки мене не було. Але розмова наша не в'язалася; Ася входила в кімнату й вибігала знов; я сповістив нарешті, що в мене негайна робота і що мені час вернутися додому. Гагін спочатку мене затримував, потім, подивившись на мене пильно, зохотився проводжати мене. У прихожій Ася раптом підійшла до мене і простягла мені руку; я злегка стиснув її пальці і ледве вклонився їй. Ми разом з Гагіним переправилися через Рейн і, проходячи мимо улюбленого мого ясена з статуйкою мадонни, сіли на лаву, щоб помилуватися краєвидом. Дуже цікава розмова відбулася тут між нами.

Спочатку ми перемовилися небагатьма словами, потім замовкли, дивлячись на світлу ріку.

— Скажіть,— почав раптом Гагін з своєю звичайною усмішкою,— якої ви думки про Асю? Правда ж, вона повинна здаватися вам трохи чудною?

— Так,— відповів я дещо здивовано. Я не сподівався, що він заговорить про неї.

— її треба добре взнати, щоб про неї судити,— промовив він,— у неї серце дуже добре, але голова бідова. Важко з нею ладнати. А втім, її не. можна винуватити, і якби ви знали її історію...

— її історію?.. — перебив я.— Хіба вона не ваша...

Гагін глянув на мене.

— Чи не думаєте ви часом, що вона не сестра мені?.. Ні,— казав він далі, не звертаючи уваги на моє зніяковіння,— вона справді мені сестра, вона дочка мого батька. Вислухайте мене. Я почуваю до вас довіру і розкажу вам усе.

Батько мій був людина дуже добра, розумна, освічена — і нещаслива. Доля повелася з ним не гірше, ніж з багатьма іншими; але він і першого удару її не зніс. Він одружився рано, з любові; дружина його, моя мати, померла дуже скоро; я залишився після неї шестимісячною дитиною. Батько повіз мене в село і аж дванадцять років не виїжджав нікуди. Він сам займався моїм вихованням і ніколи б зо мною не розлучився, якби брат його, мій рідний дядько, не заїхав до нас на село. Дядько цей жив завжди в Петербурзі і мав досить високу посаду. Він умовив батька віддати мене йому на руки, бо батько нізащо не хотів покинути села. Дядько переконав його, що хлопчикові моїх років не годиться жити в цілковитій самоті, що з таким завжди сумним і мовчазним наставником, яким був мій батько, я неодмінно відстану од своїх ровесників, та й сама вдача моя легко може зіпсуватися. Батько довго опирався умовлянням свого брата, проте дав, нарешті, згоду. Я плакав, розлучаючись з батьком; я любив його, хоч ніколи не бачив усмішки на обличчі його... але, потрапивши в Петербург, скоро забув наше темне й невеселе гніздо. Я вступив у юнкерську школу, а з школи перейшов до гвардійського полку. Щороку приїздив я в село на кілька тижнів і рік від року бачив батька мого чимраз сумнішим і сумнішим, в себе заглибленим, задумливим, аж полохливим. Він щодня ходив до церкви і майже розучився говорити. В один з моїх приїздів (мені вже було понад двадцять років) я вперше побачив у нашому домі худеньку, чорнооку дівчину років десяти — Асю. Батько сказав, що вона сирота і що він взяв її годувати,— він саме так висловився. Я не звернув особливої уваги на неї; вона була дика, моторна і мовчазна, як звірятко, і тільки-но я входив в улюблену кімнату мого батька, величезну й похмуру кімнату, де померла моя мати і де навіть удень світили свічки, вона зараз ховалася за вольтерівське крісло його або за шафу з книжками. Сталося так, що протягом трьох-чотирьох наступних років службові обов'язки не дали мені побувати на селі. Я діставав від батька щомісячно короткого листа; про Асю він згадував рідко, і то мимохідь. Йому було вже понад п'ятдесят років, але він здавався ще молодим. Уявіть же мій жах: раптом я, що ні про що не здогадувався, дістаю від прикажчика листа, в якому він сповіщає мене про смертельну хворобу мого батька і благає приїхати якомога швидше, коли я хочу попрощатися з ним. Я помчав стрімголов і застав батька ще живого, але вже при сконанні. Він зрадів мені надзвичайно, обняв мене своїми схудлими руками, довго дивився мені в вічі якимось чи то допитливим, чи то благаючим поглядом і, взявши з мене слово, що я виконаю його останню просьбу, звелів своєму старому камердинерові привести Асю. Старий привів її: вона ледве держалася на ногах і здригалася всім тілом.

— От,— сказав мені через силу батько,—

заповідаю тобі мою дочку, твою сестру. Ти про все довідаєшся від Якова,-— додав він, показавши на камердинера.

Ася заридала і впала обличчям на ліжко... Через півгодини мій батько помер.

Ось про що я дізнався. Ася була дочка мого батька і колишньої покоївки моєї матері, Тетяни. Добре пам'ятаю я цю Тетяну, пам'ятаю її високу, струнку постать, її благообразие, суворе, розумне обличчя з великими темними очима. Вона мала славу дівчини гордовитої й неприступної. Скільки я міг зрозуміти з шанобливих недомовок Якова, батько мій зійшовся з нею через кілька років після смерті матері. Тетяна вже не жила тоді в панському дворі, а в хаті у заміжньої сестри своєї, скотарки.