Ася - Сторінка 7

Але, на щастя, вона не вміє говорити неправди і довіряє мені. Ах, що за душа в цієї дівчинки... але вона себе занапастить, неодмінно.

— Та ви помиляєтесь,— почав я.

— Ні, не помиляюся. Вчора, ви знаєте, вона майже цілий день пролежала, нічого не їла, а втім, не скаржилася... Вона ніколи не скаржиться. Я не турбувався, хоча надвечір у неї зробив-

ся невеликий жар. Сьогодні, о другій годині ночі, мене збудила наша хазяйка: "Ідіть,— каже,— до вашої сестри, їй чомусь недобре". Я побіг до Асі і побачив її нероздягнену, у пропасниці, в сльозах; голова в неї палала, зуби цокотіли. "Що тобі? — спитав я,— ти нездужаєш?" Вона кинулась мені на шию й почала благати мене виїхати з нею звідси якомога швидше, коли я хочу, щоб вона лишилася жива... Я нічого не розумію, намагаюся її заспокоїти... Вона починає ще дужче ридати... і раптом крізь ті ридання почув я... Ну, словом, я почув, що вона вас кохає. Запевняю вас, ми з вами, розсудливі люди, і уявити собі не можемо, як вона глибоко почуває і з якою неймовірною силою виявляються в ній ці почуття; це находить на неї так само несподівано і так само непереборно, як гроза. Ви дуже мила людина,— провадив далі Гагін,— але чого вона вас так покохала — цього я, признатися, не розумію. Вона каже, що прив'язалася до вас з першого погляду. Того вона й плакала кілька днів тому, коли запевняла мене, що, крім мене, нікого любити не хоче. Вона уявляє, що ви її зневажаєте, що ви, мабуть, знаєте, хто вона; вона питала мене, чи не розказав я вам її історію,— я, певна річ, сказав, що ні; але чутливість її — просто страшна. Вона бажає одного: виїхати, виїхати зараз же. Я просидів з нею до ранку; вона взяла з мене слово, що нас завтра ж тут не буде>— і аж тоді вона заснула. Я подумав, подумав і зважився — поговорити з вами. По-моєму, Ася добре каже: найкраще — виїхати нам обом звідси. І я сьогодні ж одвіз би її, коли б не спала мені на розум думка, яка мене зупинила. Може... хто знає? — вам сестра моя подобається? Коли так, з якої речі я буду її відвозити? От я і зважився, відкинувши геть усякий сором... До того ж я сам дещо помітив... Я зважився... довідатися від вас...— Бідний Гагін зніяковів.— Вибачте мені, будь ласка,— додав він,— я не звик до таких прикрих пригод.

Я взяв його за руку.

— Ви хочете знати,— промовив я твердим голосом,— чи подобається мені ваша сестра? Так, вона мені подобається.

Гагін глянув на мене.

— Але,— промовив він, затинаючись,— адже ви не одружитеся з нею?

— Як ви хочете, щоб я відповів на таке запитання? Поміркуйте самі, чи можу я тепер...

— Знаю, знаю,— перебив мене Гагін.—Я не маю ніякого права вимагати од вас відповіді, і запитання моє — верх непристойності... Але що скажете робити? З вогнем жартувати не можна. Ви не знаєте Асі; вона може занедужати, утекти, побачення вам призначити... Інша уміла б усе потаїти і виждати — але не вона. З нею це вперше,— от що зле! Коли б ви бачили, як вона сьогодні ридала біля моїх ніг, ви б зрозуміли мої побоювання.

Я задумався. Слова Гагіна: "побачення вам призначити" кольнули мене в серце. Мені здалося ганебним не відповідати одвертістю на його чесну одвертість.

— Так,— сказав я нарешті,— ви правду кажете. Годину тому я дістав од вашої сестри записку. Ось вона.

Гагін узяв записку, швидко перебіг її і впустив руки на коліна. Вираз здивування на

його обличчі був дуже смішний, але мені було не до сміху.

— Ви, повторюю, благородна людина,— промовив він,— але що ж тепер робити? Як? вона сама хоче виїхати, і пише до вас, і дорікає собі за необережність... і коли це вона встигла написати? Чого ж вона хоче од вас?

Я заспокоїв його, і ми почали розмовляти спокійно, по можливості, про те, що нам слід було зробити.

Ось на чому ми зупинились нарешті: щоб запобігти лихові, я повинен був іти на побачення і чесно порозумітися з Асею; Гагін зобов'язався сидіти дома і знаку не подати, що він знає про її записку; а ввечері ми вирішили зійтися знов.

—: Я твердо надіюся на вас,— сказав Гагін і стиснув мені руку,— пожалійте і її, і мене. А виїжджаємо ми все ж таки завтра,— додав він, встаючи,— бо ж ви з Асею не одружитесь.

— Дайте мені строку до вечора,— відказав я.

— Будь ласка, але ви не одружитесь.

Він пішов, а я кинувся на диван і заплющив очі. Голова мені паморочилася: надто багато вражень в неї налинуло одразу. Досада мене брала на одвертість Гагіна; досада брала на Асю, її кохання мене і тішило, і бентежило. Я не міг зрозуміти, що примусило її все розповісти братові; неминучість швидкого, майже моментального вирішення мучила мене...

"Одружитися з сімнадцятилітньою дівчинкою, з її вдачею, як це можна!" — сказав я, встаючи.

В умовлену годину переправився я через Рейн, і перший, хто зустрів мене на протилежному березі, був той самий хлопчик, що приходив до мене вранці. Він, як видно, чекав на мене.

— Від фрейлейн Annette,— сказав він пошепки і подав мені другу записку.

Ася повідомляла мене про зміну місця нашого побачення. Я мав прийти через півтори години не до каплиці, а в дім фрау Луїзе, постукатися внизу і увійти на третій поверх.

— Знов: так? — спитав мене хлопчик.

— Так,— повторив я і пішов берегом Рейну. Повернутися додому було ніколи, я не хотів

блукати по вулицях. За міським муром був маленький сад з покрівлею для кеглів і столами для любителів пива. Я увійшов туди. Кілька вже літніх німців грали у кеглі; з гуркотом котилися дерев'яні кулі, зрідка чути було схвальні вигуки. Гарненька служниця з заплаканими очима принесла мені кухоль пива; я глянув в її обличчя. Вона швидко відвернулася і відійшла геть.

— Так, так,— промовив товстий і червонощокий громадянин, що сидів поблизу,— Ганхен наша сьогодні дуже засмучена: жених її пішов у солдати.

Я подивився на неї: вона притислася в куточок і підперла рукою щоку; сльози капали одна по одній по її пальцях. Хтось попросив пива; вона принесла йому кухоль і знов вернулася на своє місце. її горе вплинуло на мене; я почав думати про майбутнє побачення, але мої думки були заклопотані, невеселі думки. Не з легким серцем ішов я на це побачення, не віддаватися радощам взаємного кохання мав я; я мав дотримати даного слова, виконати трудний обов'язок. "З нею жартувати не можна" — ці слова Гагіна, як стріли, вп'ялися мені в душу. А ще три дні тому в цьому човні, що його несли хвилі, чи не томився я від жадоби щастя? Воно стало можливе — і я вагався, я відхиляв, я мусив відхилити його геть... Його несподіваність мене бентежила. Сама Ася, з її вогненною головою, з її минулим, з її вихованням, це привабливе, але чудне створіння — признаюся, вона мене лякала. Довго боролися в мені почуття. Призначена година наближалася. "Я не можу з нею одружитися,— вирішив я нарешті,— вона не дізнається, що і я покохав її".

Я встав — і, поклавши талер в руку бідної Ганхен (вона навіть не подякувала мені), попрямував до дому фрау Луїзе. Вечірні тіні вже розливалися в повітрі, і вузька смуга неба над темною вулицею червоніла відблиском зорі. Я стиха стукнув у двері; вони ту ж мить одчинились. Я переступив поріг і опинився в цілковитій темряві.

— Сюди,— почувся голос старої жінки.— Вас ждуть.

Я ступив разів зо два навпомацки, чиясь кощава рука взяла мою руку.

— Це ви, фрау Луїзе? — спитав я.

— Я,— віповів мені той самий голос,— я, мій прекрасний юначе.

Стара повела мене знов угору стрімкими сходами і зупинилася на площадці третього поверху. При слабкому світлі, що падало з малесенького віконця, я побачив зморшкувате обличчя вдови бургомістра. Нудотно-лукава усмішка

розтягала її запалі губи, мружила тьмяні очиці. Вона показала мені на маленькі двері. Судорожним рухом руки відчинив я їх і зачинив за собою.

XVI

У невеличкій кімнатці, куди я увійшов, було досить темно, і я не одразу побачив Асю. Закутана в довгу шаль, вона сиділа на стільці біля вікна, відвернувши і майже сховавши голову, як наполохана пташка. Вона дихала швидко і вся тремтіла. Мені стало невимовно жаль її. Я підійшов до неї. Вона ще більше одвернула голову..

— Анно Миколаївно,— сказав я.

Вона раптом вся випросталась, хотіла глянути на мене — і не могла. Я схопив її руку, вона була холодна і лежала як мертва на моїй долоні.

— Я бажала...— почала Ася, намагаючись усміхнутися, але її бліді губи не слухали її,— я хотіла... Ні, не можу,— промовила вона і змовкла. Справді, голос її переривався на кожному слові.

Я сів біля неї.

— Анно Миколаївно,— повторив я і теж не міг нічого додати.

Настала мовчанка. Я все держав її руку і дивився на неї. Вона, як перше, все кулилася, дихала через силу і тихенько покусувала нижню губу, щоб не заплакати, щоб утримати сльози, які набігали їй на очі... Я дивився на неї: було щось зворушливо-безпомічне в її боязкій непорушності, неначе вона з утоми ледве дісталася до стільця та так і впала на нього. Серце в мені розтало...

— Асю,— сказав я ледве чутно...

Вона поволі звела на мене свої очі... О погляд жінки, що покохала,— хто тебе опише? Вони благали, ці очі, вони довірялись, питали, віддавалися... Я не міг опиратися їх чарам. Тонкий вогонь перебіг по мені палючими голками; я нахилився і припав до її руки...

Почувся трепетний звук, схожий на уривчасте зітхання, і я відчув на моєму волоссі доторк кволої руки, що тремтіла як лист. Я підвів голову і побачив її обличчя. Як воно раптом змінилося! Вираз страху зник з нього, погляд одійшов кудись далеко і вабив мене за собою, уста злегка розкрилися, лоб зблід, як мармур, і кучері відсунулися назад, неначе вітер їх одкинув. Я забув усе, я потягнув її до себе — покірно скорилася її рука, все її тіло потяглося вслід за рукою, шаль покотилася з пліч, і голова її тихо лягла на мої груди, лягла під мої гарячі уста...

— Ваша...— прошепотіла вона ледве чутно. Уже руки мої обвивалися круг її стану... Але

раптом спогад про Гагіна, як блискавка, мене освітив.

— Що ми робимо! — скрикнув я і конвульсійно відсунувся назад...— Ваш брат... адже він все знає... Він знає, що я бачуся з вами.

Ася опустилася на стілець.

— Так,— провадив я далі, встаючи й відходячи в другий куток кімнати.— Ваш брат все знає... Я повинен був йому все сказати...

— Повинні? — промовила вона невиразно. Вона, як видно, не могла ще опам'ятатися і погано мене розуміла.

— Так, так,— повторив я з якоюсь жорстокістю,— і в цьому тільки ви винні, тільки ви.

Навіщо ви самі виказали вашу таємницю? Хто примушував вас усе розповісти вашому братові? Він сьогодні був сам у мене і переказав мені вашу розмову з ним.— Я старався не дивитися на Лею і ходив великими кроками по кімнаті.— Тепер все пропало, все, все.

Ася підвелася була зі стільця.

— Лишіться,— скрикнув я,— лишіться, прошу вас.