Баламутка

Баламутка

Оноре де Бальзак

Переклав Юрій Лісняк

Панові Шарлю Нодьє,

членові Французької академії,

бібліотекареві Арсеналу

Ось вам, любий мій Нодьє, твір, повний фактів, що ховалися від закону за стінами родинного житла; проте в ньому перст Божий, так часто званий випадком, підтриманий людським правосуддям, а мораль, хоч висловлена іронічним персонажем, повчальна й разюча. Як на мене, з цього випливає велика наука і для всієї родини, і для матері. Ми, можливо, запізно помічаємо наслідки послаблення батьківської влади. Ця влада, що колись миналася тільки зі смертю батька, становила єдиний людський суд, у якому розбиралися домашні злочини, і в найтяжчих випадках держава підтримувала її виконанням вироків. Хоч би яка ніжна й добросерда була мати, вона не може заступити отієї батьківської суверенності, як Жінка не може заступити на троні короля; а коли трапляються такі випадки, вони породжують потвор. Можливо, я й не зміг би намалювати картину, яка ще краще показувала б, який необхідний довічний шлюб європейським суспільствам, які бувають лихі наслідки жіночої слабкості і які небезпеки несе в собі непогамовна жадоба. Хай суспільство, засноване цілком на владі грошей, тремтить, відчуваючи безсилля правосуддя перед хитрощами системи, яка рветься до успіху, освячуючи всі засоби! Хай вона чимшвидше повернеться до католицтва, щоб очистити люд релігійним почуттям та освітою, відмінною від тієї, що дають світські університети. Доволі прекрасних постатей, доволі великих, шляхетних, вірних натур сяють на сторінках "Сцен військового життя", тож я можу дозволити собі тут указати, скільки розбещеності вносять воєнні звичаї в певні душі, котрі й в особистому житті важаться чинити так, ніби на бойовищі. Ви кинули на нашу добу проникливий погляд, філософія якого виявилась не в одному гіркому роздумі, що світить з Ваших витончених сторінок, і Ви краще за будь-кого оцінили всю шкоду, завдану духові нашого народу чотирма різними політичними системами. І я не зміг би віддати цю повість під компетентніше покровительство. Може, Ваше ім'я захистить цей твір проти звинувачень, які його не обминуть: чи бувають хворі, які мовчали б, коли хірург вирізає в них причину найгостріших їхніх мук? До приємності присвятити Вам цю "Сцену" долучається гордість за те, що я виказую Вашу прихильність до того, хто називає себе одним із Ваших найщиріших шанувальників,—

де Бальзака

У 1792 році ісуденське городянство користувалося послугами одного лікаря на прізвище Руже; його мали за людину надзвичайно лиху. Як твердили декотрі сміливці, його дружина почувала себе тяжко нещасною, хоч була найвродливішою жінкою в місті. Можливо, вона була не дуже розумна. Попри всю цікавість приятелів, теревені байдужих, лихослів'я заздрісників про життя родини знали дуже мало. Доктор Руже належав до тих людей, про яких звичайно кажуть: "Шорсткий". Тож, поки він був живий, про нього уникали говорити й зустрічали його привітно. Дружина — з дому Деквенів,— досить хирлява ще до заміжжя (казали, що це була одна з причин, чому лікар узяв її), народила спершу сина, а потім, чомусь аж за десять років, ще й дочку. Казали, що для батька, хоч він був лікар, це стало несподіванкою. Ту пізню дитину назвали Агатою. Всі ці факти такі незначні, звичайні, буденні, що начебто й не заслуговують, аби починати розповідь із них; та коли б вони не були відомі, людину такого типу, як доктор Руже, вважали б якимось нелюдом, не батьком, а виродком, тимчасом як він просто корився тим поганим нахилам, що їх люди часто виправдовують жахливою аксіомою: "Чоловікові треба мати характер!" Ця чоловіча сентенція зіпсувала життя багатьом жінкам. Старі Деквени, лікареві тесть і теща, торгували вовною: власникам отар забезпечували збут беррійського золотого руна, а покупцям — його закупівлю, та й брали комісійний процент і з тих, і з тих. На цьому ділі вони розбагатіли й були дуже скупі: принцип життя багатьох людей. Деквен-син, менший брат пані Руже, не жив у Ісудені. Він подався шукати долі в Парижі й найнявся до бакалійної крамниці на вулиці Сент-Оноре. То було падіння. Але що ви хочете: бакалійника вабить до цього ремесла сила, не менша за ту, котра відштовхує від нього митців. Суспільні сили, які визначають професію тієї чи тієї людини, ще не вивчені. Цікаво було б знати, чому людина береться торгувати папером, а не хлібом,— відколи сини вже не мусять успадковувати батьківське ремесло, як то було в стародавньому Єгипті. Деквенові обрати фах допомогло кохання. Побачивши вперше свою господиню, дуже вродливу жінку, він нестямно закохався й поміж іншим сказав собі: "Ну що ж, стану бакалійником!" Самим лише терпінням та тими невеликими грішми, що присилали йому батько й мати, він домігся свого і одружився з удовою пана Біксіу, свого попередника. В 1792 році торгівля Деквенів, на думку всіх, процвітала. Старі Деквени були тоді ще живі. Покинувши торгувати вовною, вони почали вкладати гроші в купівлю націоналізованих маєтків: ще одне золоте руно! Їхній зять, майже певний, що незабаром поховає дружину, повіз дочку до Парижа, до свого шуряка, аби дівчина побачила столицю, але й не без задньої думки. Паризькі Деквени не мали дітей. Пані Деквен, на дванадцять років старша за чоловіка, ще була при здоров'ї, але розгладла, мов гуска восени, а хитрий Руже достатньо знався на медицині, щоб передбачити: пан і пані Деквени, всупереч тому, що твердять казки про фей, довіку будуть щасливі, а дітей не матимуть. Можливо, це подружжя полюбить Агату. Бо доктор Руже хотів позбавити дочку спадщини й сподівався, що досягне мети, вивізши її до столиці. Дівчина, найвродливіша в усьому Ісудені, не була схожа ні на батька, ні на матір. Коли вона народилася, доктор Руже навіки посварився зі своїм найщирішим приятелем паном Лусто, колишнім намісником, і той зразу виїхав з Ісудена. Коли виїздить з батьківщини якась родина, жителі такого благодатного краю, як ісуденський, мають право дошукуватись причини цієї незвичайної втечі. Коли вірити деяким лихим язикам, пан Руже, людина мстива, вигукував, що Лусто помре тільки від його руки. Таке слово з уст лікаря не менш грізне, ніж гарматне ядро. Коли Національні збори скасували намісництво, Лусто виїхав і більше до Ісудена не повернувся. Відколи він з родиною поїхав, пані Руже днювала й ночувала у рідної сестри колишнього намісника, пані Ошон, хрещеної матері її дочки, єдиної людини, якій вона звіряла свої прикрощі. Та й ті скупі відомості, які ісуденці мали про життя прекрасної пані Руже, вони почули з уст цієї шановної дами, і то після лікаревої смерті.

Перші слова пані Руже, коли її чоловік сказав, що повезе дочку до Парижа, були: "Я більше не побачу дочки!"

— І це, на жаль, була правда,— сказала потім шановна пані Ошон.

Бідна мати помалу зробилась жовта, мов цитрина, і стан її аж ніяк не спростовував думки тих, котрі твердили, що Руже помалу вбиває дружину. Через поведінку дорослого сина-бовдура ця несправедливо звинувачена мати була ще нещасніша. Не стримуваний, а може, й підбурюваний батьком, юнак, дурний як пень, не виявляв належної уваги й пошани до матері. Жан Жак Руже удався в батька найгіршими рисами, а лікар був не дуже принадний ні вродою, ні душею.

Приїзд чарівної Агати Руже не приніс щастя її дядькові Деквенові. На тому ж тижні, чи то в ту ж декаду (Республіку вже було проголошено) його кинули до в'язниці за наказом Робесп'єра Фук'є-Тенвілеві1. Деквен, що мав нахабство гадати, ніби голод викликано навмисне, здуру поділився цією думкою (він же гадав, що думка вільна) з кількома своїми клієнтами й клієнтками, аби прислужитися їм. Громадянка Дюпле, дружина столяра, в якого мешкав Робесп'єр,— вона ж таки куховарила для цього великого громадянина,— на нещастя для беррійця вшановувала його крамницю своїми візитами. Ця громадянка вирішила, що погляди бакалійника образливі для Максиміліана Першого2. І так не дуже задоволена поведінкою подружжя Деквенів, ця високошановна плетільниця з якобінського клубу вважала вроду громадянки Деквен чимось на взірець аристократичності. Повторюючи Деквенові слова своєму славному панові, вона ще долила в них отрути. Бакалійника заарештували за шаблонним звинуваченням "у спекуляції". Коли Деквен опинився в тюрмі, дружина забігала, щоб визволити його, але її заходи були такі недоречні, що той, хто послухав би, як вона говорить із людьми, від яких залежала чоловікова доля, міг би подумати, що вона щиро хоче спекатись чоловіка. Пані Деквен була знайома з Брідо, одним із секретарів міністра внутрішніх справ Ролана3 й усіх його попередників та наступників. Вона вдалася до того Брідо, щоб урятувати бакалійника. Непідкупний начальник канцелярії, один із тих доброчесних простаків, що чарують нас своєю некорисливістю, звичайно, остерігся підплачувати тих, від кого залежала Деквенова доля: він спробував просвітити їх! А просвіщати людей у ті часи було однаково, що умовляти їх відновити Бурбонів на троні. Міністр-жірондист, що боровся з Робесп'єром, сказав Брідо: У що це ти пхаєшся?" І всі, до кого поштивий начальник канцелярії звертався, повторювали цю жорстоку фразу: "У що це ти пхаєшся?" Брідо розважно порадив пані Деквен не рипатись; але, замість уласкавити Робесп'єрову господиню, вона почала вергати громи й блискавки на цю донощицю; пішла до одного члена Конвенту, що сам тремтів за свою шкуру, і той пообіцяв: "Я поговорю з Робесп'єром". Прекрасна бакалійниця заспокоїлась, а захисник, звичайно, і словом не прохопився. Кілька голів цукру, кілька пляшок доброго лікеру, подарованих громадянці Дюпле, урятували б Деквена. Ця невеличка пригода доводить, що під час революції однаково небезпечно шукати рятунку і в чесних людей, і в негідників: можна покладатись тільки на себе. Деквен загинув, але йому принаймні дісталася честь іти на ешафот у товаристві Андре де Шеньє4. Отам, безперечно, Бакалія й Поезія вперше обнялись у плоті, бо вони й тоді, і завжди мали таємний зв'язок між собою. Деквенова смерть наробила куди більше галасу, ніж смерть Андре де Шеньє. Треба було аж тридцяти років, аби зрозуміти, що зі смертю Шеньє Франція втратила більше, ніж зі смертю Деквена. В Робесп'єрових заходах добре було принаймні те, що аж до 1830 року налякані бакалійники не пхались у політику.