Баламутка - Сторінка 3

Агаті дуже не хотілося заводитись із братом. Та й Брідо — чи то він уважав, що його дружину обібрано згідно з законами та звичаями беррійського краю, чи то він, чесний і справедливий чоловік, поділяв зі своєю дружиною велич душі та байдужість до матеріальних інтересів,— не хотів і слухати свого нотаря Рогена, що радив йому скористатися своїм становищем і опротестувати дії, якими батько спромігся позбавити дочку її законної частки. Подружжя змирилося з тим, що сталося в Ісудені. Одначе за таких обставин Роген змусив начальника відділу замислитись про дружинине становище. І цей чудовий чоловік подумав, що в разі його смерті Агата лишиться без грошей. Тоді він заходився перевіряти стан своїх грошових справ і з'ясував, що з 1793 до 1805 року він із дружиною мусив узяти близько тридцяти тисяч франків із тих п'ятдесяти тисяч, що їх старий Руже дав дочці грішми; решту двадцять тисяч він уклав у державні облігації. Тоді їхній курс був сорок пунктів, і Агата мала з них дві тисячі ліврів державної ренти. Тож, овдовівши, пані Брідо могла пристойно жити за шість тисяч франків на рік. Лишаючись у душі провінціалкою, вона хотіла звільнити служника, зоставивши тільки куховарку, й перемінити помешкання; але Агатина щира приятелька, що завжди називала себе її тіткою, пані Деквен, продала своє рухоме майно, відмовилась від квартири й перебралась до Агати; з кабінету небіжчика Брідо зробили для неї спальню. Вдови об'єднали свої прибутки й стали жити на дванадцять тисяч франків ренти. Це вирішення здавалося простим і природним. Та ніщо в житті не вимагає більшої уваги, ніж речі, які здаються природними; незвичайне завжди викликає недовіру. Гляньте на досвідчених людей, повірених, суддів, лікарів, священиків: усі вони надають величезної ваги простим речам, що їх усі вважають дріб'язковими. Гадюка серед квітів — це одна з найкращих притч, яку античність лишила нам, щоб ми керувалися нею в житті. Як часто дурні, виправдовуючи себе у власних і чужих очах, вигукують: "Це ж така проста річ, що будь-хто попався б на неї!"

В 1809 році пані Деквен було вже шістдесят п'ять років, хоч вона й не признавалась у тому. Прозвана свого часу "прекрасною бакалійницею", вона належала до тих рідкісних жінок, яких щадить сам час, і завдячувала чудовому здоров'ю привілей зберігати вроду, яка, проте, не витримує поважного іспиту. Середнього зросту, повнява, свіжа, вона мала прегарні плечі й ледь рожевуватий колір шкіри. Русяві, з каштановим відтінком коси, попри нещастя з Деквеном, нітрохи не посивіли. Велика гурманка, вона любила готувати собі різні лагоминки; та хоч і здавалась дуже зайнятою думками про кухню, захоплювалась і театром, а крім того, віддавалась одному порокові, який сповивала в найглибшу таємницю: грала в лотерею! Чи це не та сама прірва, від якої міфологія остерігає нас образом бочки Данаїд7? Деквениха,— так, певне, годиться називати цю жінку, що грала в лотерею,— може, трохи забагато витрачала на убрання, як усі жінки, що мають щастя довго лишатись молодими, та попри ці невеликі вади вона була жінкою, з якою приємно жити. Вона завжди погоджувалася з усіма, не перечила нікому, тішила лагідною й товариською веселістю. До того ж мала ще одну чисто паризьку рису, що вабила до неї старих, відставних комерсантів та комівояжерів: розуміла жарти! І коли не вийшла заміж утретє, винні в цьому були тільки часи. Під час війн, які провадила імперія, чоловіки, що хотіли одружитись, легко знаходили молодих багатих відданиць і шістдесятирічними жінками не цікавились. Пані Деквен хотіла розважити пані Брідо, часто водила її до театру, катала в екіпажі, готувала смачненькі обіди, навіть пробувала одружити зі своїм сином Біксіу. О так, вона розкрила перед Агатою жахливу таємницю, яку ревно берегли вона, її покійний чоловік та нотар. Молодява, привабна пані Деквен, що виглядала на тридцять шість років, мала тридцятип'ятирічного сина, на прізвище Біксіу, вже овдовілого, майора двадцять першого лінійного полку; він загинув під Дрезденом у чині полковника й теж лишив по собі єдиного сина. Пані Деквен, що бачилася зі своїм онуком Біксіу тільки потай, казала, нібито то син першої дружини її першого чоловіка Таїлась вона з обережності: син полковника вчився в Імператорському ліцеї разом з двома синами Брідо на половинній стипендії. Цей хлопець, ще в ліцеї хитрий і пронозуватий, потім уславився як рисувальник і великий дотепник. Агата любила своїх дітей над усе в світі й хотіла жити тільки для них; вона не хотіла вдруге виходити заміж як з розрахунку, так і з вірності. Але жінці легше бути доброю дружиною, ніж доброю матір'ю. Вдова має дві ролі, завдання яких суперечать одне одному: бути матір'ю й здійснювати батьківську владу. Мало є жінок таких, що розуміють це й уміють грати таку подвійну роль. Отак і сердешна Агата, попри всі свої добрі якості, ставала несвідомою причиною багатьох лих. Бувши не дуже мудрою, зате довірливою, як усі добросерді люди, Агата стала жертвою пані Деквен, що втягла її в жахливе нещастя. Деквениха грала в лотерею, а за лотерею треба платити готівкою. Провадячи все господарство в родині, вона мала змогу витрачати на гру призначені на прожиток гроші, а в крамарів тяжко заборгувалася, сподіваючись виграти багатство для свого онука Біксіу, любої Агати та обох її дітей. Коли сума боргу досягла десяти тисяч франків, вона почала ставити ще більші суми, надіючись на улюблену комбінацію цифр, яка не випадала вже дев'ять років і тепер мала покрити нестачу. Відтоді борг почав рости дуже швидко. Коли він досяг двадцяти тисяч, Деквениха розгубилась — і пропустила виграшний номер. Вона вирішила продати свою ренту, щоб розрахуватися з небогою; але Роген, її нотар, пояснив їй, що цей шляхетний задум нездійсненний. Покійний Руже, коли помер його шуряк Деквен, улаштував спадкоємні справи так, що дружині бакалійника припала тільки довічна рента, а самий капітал по її смерті мав перейти до Жана Жака Руже. Жоден лихвар не дав би двадцяти тисяч франків шістдесятисемирічній жінці за довічну ренту в чотири тисячі франків у такі часи, коли дуже легко було розмістити гроші за десять процентів річних. І одного ранку Деквениха впала до ніг небозі й, ридаючи, призналась в усьому. Пані Брідо не стала дорікати їй, а звільнила служника й куховарку, спродала зайві меблі, продала три чверті своїх державних облігацій, сплатила всі борги й перебралась в інше помешкання.

Частина вулиці Мазаріні8 від вулиці Генего до того місця, де вона вливається в Сенську вулицю за будинком Інституту,— безперечно, одне з найжахливіших місць Парижа. Високі сірі мури колежу та бібліотеки, які кардинал Мазаріні подарував місту,— згодом у них розмістилася Французька академія,— кидають крижану тінь на цей куток, сонце там показується рідко, зате часто завіває туди північний вітер. Нещасна зубожіла вдова оселилась на четвертому поверсі одного з будинків, що стоять у цьому вогкому, темному й холодному місці. Перед цим будинком підносились будівлі Інституту, де вже були тоді житла лютих звірів, відомих у світі буржуа під назвою художників, а по майстернях — під назвою "мазюкал". Вступали туди мазюкалами, а вийти звідти можна було державним стипендіатом у Римі. Ця операція не обходилася без гучного гамору в певні пори року, коли претендентів замикали в тих житлах. Щоб стати лауреатом, ті з них, котрі були скульпторами, мали виліпити з глини модель статуї, а котрі були живописцями — намалювати одну з картин, які ви можете побачити в Школі красних мистецтв; музиканти — написати кантату, архітектори — зробити проект пам'ятника. Тепер, коли пишуться ці рядки, той звіринець перенесено з цих похмурих і холодних будівель до прегарного Палацу красних мистецтв, зовсім недалечко звідти. З вікон пані Брідо видно було якраз ті заґратовані комірчини — вельми невеселе видовище. На півночі обрій затуляла будівля Інституту. Коли вийти на вулицю, очі могли спочити на вервечці фіакрів, що стояла в горішньому кінці вулиці Мазаріні. Врешті вдова поставила на підвіконнях три ящики з землею й виростила в них один із тих повітряних садочків, що не вписуються в поліційні правила, а рослинність у них затримує світло й повітря. Цей будинок, притулений до іншого, що виходить на Сенську вулицю, за браком місця мусили збудувати дуже вузьким, і сходи в ньому кручені. Четвертий поверх — останній. Троє вікон, три кімнати: їдальня, невеличка віталенька, спальня і навпроти, через площадинку сходів — кухонька; нагорі — дві кімнатки для хлопців і величезне порожнє горище. Пані Брідо обрала це помешкання з трьох причин: дешевше — всього чотириста франків; контракт на дев'ять років; до школи — Імператорського ліцею — недалеко; і врешті, той самий міський квартал, до якого вона звикла. Внутрішній вигляд помешкання був у згоді з зовнішнім виглядом будинку. В їдальні, обклеєній жовтими шпалерами в зелені квіточки, на невоскованій червоній підлозі стояли тільки найнеобхідніші меблі: стіл, два буфети, шість стільців, перевезені зі старого помешкання. Вітальня була оздоблена обюссонським килимом; його віддали покійному Брідо, коли обновляли вмеблювання міністерства. Вдова поставила там звичайний гарнітур червоного дерева з різьбленням у єгипетському стилі, оббитий зеленим шовком з білими розеточками; Жакоб Демальтер у 1806 році виготовляв такі сотнями. Над канапою зразу привертав погляд пастельний портрет Брідо роботи одного знайомого. Хоч то й не був шедевр мистецтва, по самому чолу було видно стійку вдачу цього великого, хоч непримітного громадянина. Добре відтворив художник спокійний погляд гордих і водночас лагідних очей. Проникливість, про яку свідчили розважно стиснуті губи, і весь вигляд цього чоловіка, про якого імператор сказав: "Justum et tenacem"* були схоплені коли й не талановито, то принаймні точно. По цьому портрету було видно, що зображений на ньому чоловік завжди був вірний обов'язкові. Його обличчя виражало ту непідкупність, яку визнають за декотрими діячами Республіки. Навпроти, над картярським столиком, красувався кольоровий портрет імператора роботи Верне9: Наполеон мчить на коні, а за ним його почет. Агата купила собі дві великі клітки з пташками; в одній — чижі, в другій — індійські птахи.