Баранкін, будь людиною! - Сторінка 10

- Валерій Медвєдєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Всі надії, весь мій ентузіазм і навіть даремно розтрачені сили — все, все повернулося до мене!

— Вставай, Малинін! — загримав я на Костя. — Нема чого тобі тут розлежуватися! Працювати треба! — сказав я, розуміючи під словом "працювати" те саме єдино необхідне, єдино вірне, єдино не дурне перетворення на трутнів, яке нам треба було зараз здійснити.

— Вставай же, Малинін! — загорлав я, тремтячи від нетерпіння і бажання поповнити Костевою і моєю персоною лави трутнів на земній кулі.

Проте мої радісні крики не справили чомусь на Костя ніякого враження.

Малинін усе ще лежав на боці, щось промурмотів мені у відповідь, проте я не зрозумів жодного слова.

— Що ти говориш? — запитав я його.

— Хри… Хр-ри… — прохропів Кость.

— Костю, та що з тобою? — кинувся я до Малиніна і що сили затряс його за лапку. — Ти що?.. Прикидаєшся, що спиш, чи що? Отже ти не хочеш перетворюватись на трутнів! Ну і грець з тобою! Я і один можу!

— Хр-ри… — одізвався Малинін і тут же почав молоти таку нісенітницю, що я зрозумів: Кость не прикидається, він спить!

Кость Малинін спить! Він заснув. Згадав про трутнів і заснув в останню мить. У таку хвилину! Перед таким перетворенням! Заснув згідно за всіма жахливими правилами й законами природи, за якими восени засинають усі справжні метелики… Заснув і навіть не попередив мене, а ще казав, що цей "закон" на нас, на людиноподібних метеликів, не поширюється, а сам узяв і заснув, як та "спляча красуня", яку проковтнув горобець… Добре, що поблизу нема горобців… Нема! Поки що нема, а чи довго їм з'явитися? Треба будити Костя Малиніна, швидше будити… Будити, поки не пізно, поки не з'явилися кляті горобці!

Я термосив Костя за лапи, я штовхав його в бік, я смикав його за крила, але все марно — Кость Малинін не прокидався. Мені стало моторошно:

— Костю! — зарепетував я. — Прокинься негайно ж! Чуєш? Або ми з тобою на все життя посваримось!

— Хр-р-ри… — сказав Кость Малинін.

"Коли він заснув, як людина, то я його, звісно, розбуджу, — подумав я, — а коли він заснув, як метелик, до самої весни, та ще за розкладом, то я… то я… Його все одно розбуджу! Я повинен його розбудити, хоч би що там було! Треба йому… Що йому треба?.. Ні, треба його! Що його треба?.. Знаю!.. Треба його облити водою!.."

Я злетів з камінчика до калюжі, набрав через хоботок води і раптом почув за кущами голоси хлопців з нашого класу. Вони наближалися…

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА

Такий метелик, як я, у них в колекції є

— Несправедливо! — сказав Кость Семенов, виходячи із-за куща. — Ми тут усі працюємо, а Баранкін з Малиніним де-небудь у кіно сидять…

Усі загалдикали, а я подумав: "Вам би таку картину показати, яку ми з Костем бачили!.."

— Правильно говорить Семенов, — сказала Віра Большова. — Коли працювати, то всім, а не працювати, то теж усім…

— Баранкін з Малиніним завіялися, а Смирнов і Пенкін взагалі не з'явилися! — сказав Семенов.

"От ще невчасно приперлись сюди, — подумав я, ховаючись за кущик трави. — Цікаво, довго вони збираються тут стовбичити чи ні?.."

— Та вигнати цього Баранкіна із школи! — закричала Ерка не своїм голосом. — Годі з ним панькатись!

— Куди його виженеш? — сказала Фокіна. — На вулицю, чи що?

— Чому — на вулицю? — відповіла Кузякіна. — Перевести в триста п'ятнадцяту школу…

— А чому в триста п'ятнадцяту? — спитав Кость Семенов.

— Тому, що ми з цією школою змагаємось… От і нехай Баранкін там отримує двійки! Нам це буде навіть вигідно!..

— Значить, ти, Ера, пропонуєш перевести в іншу школу Юркові двійки? — сказала Фокіна. — А що з Баранкіним робити?

— Гаразд, ви тут розбирайтесь, а ми пішли газировку пити! — сказав Кость Семенов.

— Обридло про цього Баранкіна слухати, — додав Валя Череваткін. — Ходімо.

— Юннатів прошу залишитись! — сказала Фокіна.

Хлопці пішли, а дівчатка розсілися на галявинці навкруг Зіни Фокіної, хихикаючи і про щось перемовляючись між собою.

— Тихіше, дівчата! — сказала Зінка Фокіна, розкриваючи товсту книгу. — Не відволікайтесь, будь ласка! Темою нашого сьогоднішнього заняття є…

— Метелики! Метелики! — заверещали дівчата, розмахуючи сачками.

— Правильно! Метелики! — підтвердила Зінка і почала гортати книгу.

Метелики? Це що значить? Це значить… Я і Кость — тема сьогоднішнього заняття… Ну, знаєте! Я ледве не поперхнувся тією самою водою, якою збирався окропити Костя Малиніна. Оце так-так!.. Тепер мені зрозуміло, навіщо ці юннатички-лунатички з собою сачки прихопили: щоб ловити нас, метеликів! Мабуть, тепер будити Костя навіть небезпечно… Я вилив із хоботка воду. Прокинеться ще, крилами замахає спросоння, а дівчата його тут і цапнуть… Що ж з ним робити? От напасть! Сховати його, чи що?.. Ось клаптик газети. Взяти і прикрити його папірцем, щоб ніхто не побачив… Я вчепився у клаптик газети і потяг його до Костя Малиніна.

Зінка Фокіна поправила окуляри, прокашлялась і заходилася читати страшенно противним голосом:

— "Метелики — одне з найцікавіших явищ у світі комах…"

Я зупинився на мить, щоб перевести подих, і знову завзято потяг клаптик газети через стежку. (Найнебезпечніше місце! Хоч би не помітили!) Перетягнувши папірець через стежку, я пірнув у траву і озирнувся. Все ніби було гаразд. Кость, наче нічого й не сталося, хропів уві сні. Дівчата сиділи сумирно. Фокіна і далі бубоніла:

— "… Велике значення метелики мають і для господарської діяльності людини…"

— Ой Зіночка! Метелик! Метелик! — раптом закричала одна з юннаток нелюдським голосом.

Я так і завмер.

— Де? Де метелик? Який метелик? — заверещали разом усі дівчата.

— Та ось! Біля калюжки у траві! Невже не бачите?!

Зінка Фокіна загорнула книжку, втупилась очима у траву і насторожилась, немов міліцейська собака. Я від жаху аж упрів.

"Все пропало! — майнуло у мене в голові. — Котрогось із нас помітили! Але кого? Мене чи Костя?.. Тільки б не Костя, тільки б не Костя!.."

Запанувала тиша. Я стояв, як дурень, біля клаптя газети, витираючи лапою піт з чола, і дивився на дівчат. Мені здавалось, що вони всі дивилися на Костя Малиніна, а я стояв і дивився на них (а що я ще міг робити?).

— Так, — сказала Фокіна, поправляючи окуляри і дивлячись кудись у мій бік, — капусник з сімейства біланів. Не звертайте уваги, дівчата! Такий метелик у нашій колекції є!.. — Вона знову уткнула свого носа у книжку, а я на радощах навіть розізлився.

"У них в колекції є такий метелик, як я!.. Аякже? Тримайте ширше кишеню! Юннатики-лунатики!"

Я показав лапою "носа" дівчатам, котрі після слів Фокіної одразу ж втратили до мене будь-який інтерес. Зрештою, мені це було на руку, тепер я міг, не привертаючи на себе уваги, швиденько прикрити Костя від дівчачих очей клаптем газети.

На рахунок "раз" я підтягнув папірець до Костя, на рахунок "два" я почав піднімати той папірець на ребро.

Але вітер зненацька вирвав папір з моїх лап і поніс над травою.

— Ой Зіночка! — знову заверещала одна з юннаток так, ніби її ужалила змія. — Ви тільки гляньте, який метелик! По-моєму, у нашій колекції такого нема!

— Дівчата! Перестаньте відволікатись! — сказала невдоволено Фокіна. Вона відвела свій погляд од книги та так і закам'яніла з витріщеними очима. — Що таке?.. — зашепотіла вона перелякано. — Не може бути! Ой дівчата! Я, мабуть, сплю! Ущипніть мене!.. Ой подружки! Та це ж ма-ха-он! Справжній Мааков махаон із Уссурійського краю… Як же він тут опинився? Махаон у нашому місті? От диво! Разюче явище! Справжнє відкриття! Тема для наукової доповіді!

Бурмочучи ці слова, Фокіна встигла взяти у когось із дівчат сачок, підвестися, зробити крок уперед і закам'яніти на одній нозі.

І от сталося те, чого я боявся найбільш за все на світі: гурток юннаток на чолі з Зінкою Фокіною помітив сплячого махаона, тобто не махаона, а сплячого Костя Малиніна, і тепер моєму найкращому другові загрожувала, можливо, найсмертельніша із усіх небезпек, які ми зазнали з ним протягом усього цього часу…

— Дівчата! — скомандувала пошепки Зінка Фокіна отетерілим юннаткам. — Оточуйте, тільки тихо… Чур, ловити буду я сама!..

Мовчки, з сачками наготові, дівчата почали оточувати сплячого Малиніна, того самого Костя Малиніна котрого вони, дякуючи своїй недосвідченості, вважали Мааковим махаоном, що чудом залетів у наше місто із далекого Уссурійського краю!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

В морилку, потім у сушилку… і в розпрямилку…

— Зараз ми його впіймаємо! — просичала Фокіна, хитаючись на одній нозі й боючись налякати Костя. — Спіймаємо і в морилку, потім у сушилку, потім у розпрямилку…

— Хр-р-ри… — долинув до мене голос Малиніна, що тим часом солодко спав…

Кость спав і навіть не підозрював, яку страшну загибель готувала йому староста нашого класу Зінка Фокіна. Не можна було гаяти жодної миті.

Бо, на нашу біду, повернулися хлопці і теж приєдналися до Зінки Фокіної, і теж висловили палке бажання піймати Костя Малиніна… тобто махаона, і посадити його в морилку. (От лобуряки нещасні! Що завгодно робитимуть, аби не працювати!)

Венька Смирнов і Генка Коромислов, що тільки-но з'явились на дільниці, теж вирішили взяти участь у цій жахливій справі. Венька розштовхав дівчат, глянув на Костя Малиніна і загорлав:

— Та ми ж цього типа недавно з Генкою на вулиці ловили!..

Зінка Фокіна, замість того, щоб зробити Смирнову і Коромислову зауваження з приводу того, що вони запізнилися на недільник, тільки засичала на Веньку, а дівчата, скориставшись плутаниною, відтіснили всіх хлопців у кущі і почали стискати навколо Костя Малиніна смертельне коло.

Що робити?

Я вилетів із трави, підлетів до Зінки Фокіної і, кружляючи біля її правого вуха, почав благати її, щоб вона залишила у спокої Костя Малиніна.

— Зіночко! — просив я. — Зупинись! Це ж не метелик! Не махаон це! Це Малинін!

Проте Зінка Фокіна відмахнулась од мене, як від надоїдливої мухи.

— Дівчата! Та що ж ви робите! — благав я відчайдушно.

Але вони всі ніби поглухли і посліпли: не бачили і не чули мене, ніби я взагалі не існував на світі. Смертельне коло дедалі вужчало.

Я заметався, потім злетів угору, залишилось тільки одне: збити сплюха з каменя — взяти його на таран! Можливо, він хоч від удару прокинеться. Склавши крила, я ринувся вниз, ковзнув над травою і щосили буцнув Костя головою в бік. Від сильного удару в голові у мене все пішло кругом і перед очима попливла веселка, а Кость зірвався з каменя, підскочив, злетів, прокинувся у повітрі і як очамрілий завертів очима.

— Костю! Роби свічку! Свічку роби! — закричав я не своїм голосом.

— Яку свічку? — сказав здивовано Кость Малинін, протираючи заспані очі.

Тоді я схопив його за лапу і потягнув за собою в небо стрімко вгору.