Баранкін, будь людиною! - Сторінка 7

- Валерій Медвєдєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.

— Так… — сказав він. — Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.

— На якого шкідника?

— На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…

— От тобі й маєш! — обурився я. — Чому це я перетворився на капусника, а ти — на махаона?

— "Чому, чому!" Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.

— А це точно?

— Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я — махаон, а ти — шкідник…

— "Шкідник!" Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.

— А це чому ж?

— Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.

— Соромно — і з'являйся серед своїх!

— І з'явлюся!

Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи "ух!", чи "ах!", чи "ох!" Чи просто завищати на радощах.

А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.

І яка різниця, хто ти такий — нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то — ух! ах! ох! — і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.

В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.

— Ну, як? — запитав мене Кость, злітаючи донизу.

— Чудово! — відповів я, підносячись вгору. — Тільки їсти дуже хочеться.

— Ну, це діло поправиме, — сказав Кость. — Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити — це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!

— Летімо! — сказав я. — Щодуху-уху-уху летімо!

— Летімо! — сказав Кость. — Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТА

"Спляча красуня"

Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.

— Справжній! — сказав Кость Малинін. — Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! — крикнув він і помахав у повітрі лапкою. — Це крушинник.

— Ну і добре! — сказав я. — Швидше летімо по нектар!

— Почекай! Треба з ним познайомитись!

— Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!

— День добрий! — привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.

— Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! — дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.

— Привіт крушинницям! — сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.

— Ганьба дівчачурам! — сказав я.

Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.

— Ну й носа дере! — сказав я. — Так тобі й треба.

— Та ні, вона не дере носа, — сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. — Вона спить! Авжеж, спить!

— Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!

Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.

— Марно! — сказав Кость. — Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.

— Чому це — на всю зиму?

— Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!

— Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?

— Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.

— Стривай, а як же ми з тобою? — стривожився я.

— Що — ми?

— Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?

— Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.

Мене це "відкриття" просто приголомшило.

— То навіщо ж ми з тобою перетворювалися на метеликів? — загорлав я на Костя. — Якщо ми щомиті можемо заснути, та ще на всю зиму! Ми ж на один день тільки перетворилися, а заснемо раптом — і канікули зимові проспимо, і на ковзанах не покатаємось, і в хокей не пограємо. Ех, Малинін, Малинін!

— Чого ти розходився? — сказав Кость. — Тобі ж поки що спати не хочеться?

— Ні.

— Ну й летімо по нектар, а там видно буде.

— Що значить "там видно буде"? А якщо я засну на льоту і прокинусь аж весною, перетворюсь на людину, а на іспитах що робитиму? З усіх предметів двійок нахапаю через тебе.

— Подумаєш, — сказав Кость, — дома його спати не вкладеш, а тут він, бачите, боїться на льоту заснути. Не бійся, не заснеш. Я відповідаю!

— Не засну?

— Звичайно, не заснеш. Восени засинають які метелики? Звичайні. А ми з тобою метелики незвичайні.

— А які ж ми?

— Ми з тобою людиноподібні метелики, ось які! — закричав на мене Малинін.

— Ну то й що? — запитав я Костя.

— А те, що на людиноподібних метеликів цей закон природи, може статись, і не поширюється!

— Може, не поширюється, а може статись, і поширюється!

Я хотів ще трохи полаяти Костя Малиніна за його легковажність, а надто за те, що він, маючи колекцію, приховав від мене такий жахливий закон природи, але в цей час над нами пролетів галасливий горобець і одразу ж повернув назад. Побачивши горобця, Малинін чомусь ураз знітився і поліз ховатися під дах.

Горобець причепився до стіни недалеко від мене і прицілився в мене одним оком. Пика горобця здалася мені дуже знайомою. Коли він повернувся до мене боком, я помітив, що у горобця немає хвоста. Тепер я його впізнав одразу: це був той самий куций горобець, з котрим я побився на подвір'ї за овес.

— Привіт, чепчик! — крикнув я своєму давньому знайомому. — Ти на мене не сердишся?

— Баранкін, ховайся негайно! — почув я за спиною голос Малиніна. — Він тебе здзьобає!

— Хто це мене здзьобає? Баранкін перед горобцями ніколи… — Не встиг я закінчити фразу, як Кость вилетів з-під даху, схопив мене за лапку і потяг під залізний жолоб.

У ту ж мить безхвостий горобець опинився на тому місці, де я тільки-но сидів. Помітивши, що я зник, він покрутив на всі боки головою, підібрався до сплячої крушинниці, дзьобнув, умить проковтнув і полетів далі, ніби нічого й не сталося. Я подивився з-під даху услід горобцю, потім перевів погляд на Малиніна.

— Я тебе забув попередити, Баранкін, — сказав Кость винуватим голосом, — що справжні горобці дуже люблять їсти метеликів, так що ти не дуже попадайся їм на очі…

Мені, звичайно, дуже кортіло висловити Костю все, що я думав у цю мить і про нього, і про життя метеликів, проте я мовчки склав лапки на грудях і стримався. Зрештою, я не Малинін, це він розпхинькався, коли стомився бути горобцем. А я Баранкін! Коли вже я перетворився на метелика, то я всі труднощі і всілякі нелюдські муки зноситиму мовчки, як справжній мужчина. Окрім того, у мене і сили не було лаятися з Малиніним, так мені хотілося їсти.

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

Кепка-зенітка

Почекавши, поки горобець полетить собі далі, ми з Костем обережно вилетіли з-під даху і подалися по нектар до клумби з квітами, що виднілась унизу. Я, як і досі, провалювався на льоту у повітряні ями, однак того відчуття, що я вмираю від радості, у мене тепер не було. І "ухати" мені чомусь раптом розхотілося.

— Птахи тільки зверху небезпечні, — сказав Малинін, — а що ближче до землі, то небезпека менша. На крайній випадок, побачиш горобця — замаскуйся.

"Замаскуйся!" А якщо, поки я їстиму нектар, мене самого з'їдять, тоді як?.. Мені так і кортіло поставити це запитання Малиніну, проте я знову стримався і промовчав. Квіти на клумбі росли рясно, їх тут було багато — і червоних, і білих, і синіх, — і від усіх так смачно пахло нектаром, як від маминого печива на кухні.

У мене від одного лише запаху нектару потекла слина і навіть млосно стало. Я вже не слухав, що говорив мені Кость. Я знайшов найбільшу квітку і закружляв над нею, вибираючи місце для посадки.

— Дави його! — почувся раптом за моєю спиною чийсь пронизливий голос. Я перевернувся в повітрі І І побачив поблизу двох хлопчаків з заступами; вони розмахували кепками й бігли до мене, гупаючи ногами.

— Це непарний шовкопряд! Дави! Я знаю його! — крикнув один з них і, заклавши пальці в рота, пронизливо свиснув.

За словами Костя я був капусником і до непарного шовкопряда не мав ніякого відношення, тож і не звернув на крик хлопчаків уваги. Я знову спокійненько собі перевернувся у повітрі і закружляв над тією самою найбільшою квіткою, від якої так смачно пахло нектаром. В цей час ззаду мене накрила велетенська тінь, щось свиснуло біля крила і сильним поштовхом повітря мене кинуло на землю.

— Ур-ра! Збили! — загорлав один з хлопчаків, махаючи над головою кепкою. Голос хлопчини видався мені підозріливо знайомим.

— Ні, не збили! — сказав другий хлопчина. — Він заховався серед квіток! Шукай!

І голос другого хлопчини мені здався теж знайомим. Я придивився пильніше до винищувачів непарних шовкопрядів і впізнав своїх однокласників — Веньку Смирнова, того самого Веньку, що стріляв у нас з Костем з рогатки, коли ми були ще горобцями, і Генку Коромислова, Веньчиного прихвосня.

"Гаразд, Венько! — подумав я. — Твоє щастя, що я зараз метелик, а то я розрахувався б з тобою за все!" Тим часом Венька й Генка почали нишпорити по траві й шукати мене серед квіток. Проте я не розгубився. Я упав на землю, склав крильця й удав, що я не метелик, а сухий березовий листок. Хлопці тупцяли поруч зі мною, один з них навіть шпурнув мене носаком черевика. Дочекавшись, поки вони повернуться до мене спиною, я змахнув крилами й полетів.

— Ось він! — закричали винищувачі непарних шовкопрядів, але було вже пізно.

Я шугонув високо в повітря і зовсім несподівано опинився поруч з Малиніним.

— Я тобі кричу: "Тікай!" — напався на мене переляканий Кость, — а ти в квітку лізеш!

— Вони ж кричали: "Дави шовкопряда!" — а ти сказав, що я капусник!

— Дуже ці бовдури на метеликах розуміються! — сказав Кость, спускаючись на електричний годинник, що висів на стовпі над клумбою.

Я подивився, котра година, і почесав лапкою потилицю.