Баранкін, будь людиною! - Сторінка 3

Хтось підслухає — потім кепкуватимуть, коли у нас нічого не вийде.

— Ти ж сам казав, що коли є чарівні слова, та ще коли захотіти по-справжньому, то обов'язково вийде! — сказав Кость пошепки.

— Звичайно, вийде, коли захотіти по-справжньому! Але як захотіти по-справжньому? Ось у чому загадка! — прошепотів і я. — Ти, Костю, чого-небудь хотів у житті по-справжньому?

— Не знаю, — тихо відповів Кость.

— Ну от! А кажеш — швидше! Це тобі не двійку на трійку перетворювати. Тут, брат, треба двох людей перетворити на горобців. От яка задача!

— А навіщо на горобців? На метеликів, я гадаю, легше.

— Навіщо ж на метеликів? Метелики — комахи, а горобці — як-не-як птахи! На минулому уроці ми якраз проходили горобців. Ти в цей час, правда, якусь веселу книжку читав.

— Ага. Я про горобців не слухав.

— Ну от, а я слухав. Ніна Миколаївна цілу годину розповідала про горобців. Знаєш, яке у них чудове життя?

— На горобців то на горобців! — здався Кость Малинін. — Я у драмгуртку в "Сніжній королеві" ворона грав. Мені на горобця навіть легше перетворитись. Давай швидше!

— Тобі аби тільки швидше! Спочатку треба хоч трохи потренуватись, — сказав я, вилазячи з ногами на лавочку.

Присівши навпочіпки, як горобець, я втягнув голову в плечі й заклав руки за спину, мов крила.

— Схоже, — сказав Кость, повторюючи за мною всі рухи. — Цвірінь-цвірінь!

— Ну, от що! — сказав я. — Тренуватись то тренуватись, а завчасно цвірінчати нічого. Давай краще освоїмо горобину ходу.

Сидячи навпочіпки, ми застрибали по лавці й мало не попадали на землю.

— Важко! — признався Кость, для рівноваги розмахуючи руками, немов крилами.

— Пусте, — заспокоїв я Малиніна, — коли ми станемо справжніми горобцями, стрибати буде легше.

Кость хотів ще трохи поплигати, але я йому сказав, що тренування закінчилось і що тепер переходимо до найголовнішого — до перетворення людини Малиніна і людини Баранкіна на горобців.

— Замри! — скомандував я Костю Малиніну.

— Завмер!

— Зосередься!

— Зосередився! — відповів Кость.

— А тепер по команді, подумки, себто у власній уяві, починай перетворюватися на горобця! Зрозуміло?

— Зрозуміло!

— Коли зрозуміло, тоді до перетворення з людини на горобця приготувались!

— Приготувались!

— Почали!

— Почали!

Я заплющив очі, надувся і, повторюючи подумки слова заклинання, почав, у власній уяві, з усієї сили перетворюватись на горобця, сумніваючись, однак, чи вистачить у мене справжнього бажання й справжньої сили для такого нечуваного й небаченого і, можна сказати, надзвичайного завдання…

Частина друга

ЦВІРІНЬ-ЦВІРІНЬ! ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

ПОДІЯ ДЕВ'ЯТА

Варто захотіти по-справжньому!..

Сказати правду, в мене все життя виникали в голові усілякі важкоздійснювані бажання й фантазії.

Один час я, наприклад, мріяв винайти такий апарат, з допомогою якого можна було б у будь-якої людини на відстані вимкнути голос. За моїми розрахунками, цей апарат (я його назвав ТИХОФОН БЮ-І — вимикач голосу за системою Баранкіна) мав діяти так: скажімо, сьогодні на уроці вчитель розповідає нам про щось нецікаве і в такий спосіб заважає мені, Баранкіну, думати про щось цікаве; я натискаю в кишені на вимикач тихофону, і голос вчителя зникає. У кого такого апарата нема, той слухає далі, а я у цілковитій тиші спокійно роблю свої справи.

Ось іще приклад: я входжу ранком у клас. Зінка Фокіна напускається на мене і одразу починає читати мені нотацію; я спокійно клацаю вимикачем у кишені і вимикаю голос Фокіної на цілий день…

Мені дуже хотілося винайти такий апарат, проте далі назви в мене чомусь діло не посунулось, можливо, тому, що я не по-справжньому хотів змайструвати такий апарат?

Або ось торік, в останній день літніх канікул, перед тим, як лягти спати, мені, наприклад, страх як закортіло стати дорослим, але не через п'ятнадцять-двадцять років, як стають усі нормальні люди, а завтра ж. Скажімо, так: спати лягаєш іще хлопчаком, прокидаєшся вранці, дивишся — ти вже дорослий, з вусами, і до школи йти не треба… Бажання моє було дуже сильним, навіть уві сні тільки про це й думав. Уранці першого вересня я прокинувся, звичайно, ні світ ні зоря. Глянув — лежу в постелі таким, як і заснув, без вусів, і треба йти до школи…

Були в мене й інші бажання, проте жодне з них не захопило мене ось так по-справжньому, як бажання перетворитися з людини на горобця!..

Я сидів на лавочці нерухомо, зосереджено, думаючи тільки про єдине: "Швидше, швидше перетворитися на горобця". Я чекав, коли настане ця мить, з такою силою, з якою не чекав навіть приходу літніх канікул. А те, що на подвір'ї ось-ось мав з'явитися Мишко Яковлєв, тільки подесятерило мої сили й бажання.

Спочатку я сидів на лавочці просто так, як сидять всі звичайні люди, і не відчував чогось особливого. У голову, як і досі, лізли всілякі неприємні людські думки: і про двійку, і про арифметику, і про Мишка Яковлєва, але я гонив ці думки. Я вважав, що коли вже вирішив твердо перетворитись на горобця, то й думати треба виключно про щось горобине. Через деякий час я помітив, що в мене в голові, нарешті, замість людських думок почали виникати й нелюдські. Наприклад, мені раптом закортіло трошки поцвірінькати, як горобці.

Слідом за думками почали виникати самі по собі і дивні бажання й наміри: то мені хотілося пурхнути з лавочки й трохи політати, а то посидіти на самому вершечку берези чи хоч трохи пожити у шпаківні…

А коли я, за звичкою, спробував знову подумати про що-небудь людське, то в мене, на мій подив, цього разу нічого не вийшло. Арифметика здалася мені безглуздим заняттям. Двійка чомусь зовсім перестала мене турбувати і втратила будь-яке значення, а Мишко Яковлєв став мені уявлятися не знаменитим на цілу школу відмінником, а якимось незграбним і нещасним створінням, котре не вміє навіть робити такої простої речі, як літати в повітрі.

Саме в цей час у мене по ногах почали повзати мурашки. Вони повзали чимраз швидше і швидше. Потім забігали по спині, по руках, по всьому тілі. Раптом зовсім несподівано мені захотілося подзьобати вівса. Так! Так! Вівса! Нечищеного, сирого вівса! І щоб він лежав на землі у пилюці. І щоб його було багато. Загалом, стільки, щоб я міг наклюватися досхочу.

Сиджу я на лавочці із заплющеними очима, по тілі в мене мурашки, як оглашенні, бігають, точнісінько як наші хлопці на великій перерві, а я сиджу й думаю: "Цікаво, що мають означати ці мурашки і цей овес? Мурашки — це ще мені зрозуміло, це я, напевне, ноги одсидів, а до чого тут овес?"

Я навіть мамину вівсяну кашу на молоці з варенням їв удома без будь-якого задоволення. Чому ж мені хочеться сирого вівса? Я ж таки людина, а не кінь! Сиджу, думаю, гадаю, проте нічого сам собі пояснити не можу, бо очі в мене щільно заплющені, і від цього в голові зовсім темно й неясно.

Тоді я подумав: "Чи не скоїлося зі мною чогось такого…" — і вирішив оглянути себе з ніг до голови…

Затамувавши подих, я ледь-ледь розплющив очі і спершу глянув на свої ноги. Дивлюсь — у мене замість ніг, узутих у черевики, босі горобині лапи, і цими лапами я стою босоніж на лавочці як справжнісінький горобець. Я розплющив очі ширше, дивлюсь — замість рук у мене крила. Розплющую очі ще ширше, кручу головою, дивлюся — ззаду стирчить хвіст. Це що ж виходить? Виходить, що я все ж таки перетворився на горобця!

Я — горобець! Я більше не Баранкін! Я справжній, справжнісінький, звичайнісінький горобиний горобець.

То ось чому мені так раптом забажалося вівса: овес — улюблена їжа коней і горобців! Усе зрозуміло! Ні, не все! Це що ж виходить? Виходить, моя мама казала правду. Виходить, коли по-справ-жньо-му захотіти, то можна всього досягти!

Оце-то відкриття! Про таке відкриття варто, мабуть, процвірінчати на ввесь двір. Та що там на ввесь двір — на все місто, навіть на весь світ!

Я розпростав крила! Я випнув груди! Я повернувся в бік Костя Малиніна — і завмер з роззявленим дзьобом.

Мій друг Кость Малинін і далі сидів на лавочці, як звичайнісінька людина… Костю не вдалося перетворитися на горобця! От тобі й раз!

ПОДІЯ ДЕСЯТА

Що горобиною мовою означає…

Костю Малиніну не пощастило перетворитися на горобця!

Він дувся, мружився, весь час обмацував себе руками, ледь чутно шепотів собі підніс: "Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!" —і все марно. А ще квапив мене, а ще галасував на ввесь двір: "Нумо швидше перетворюватись на горобців! Нумо швидше! Негайно!" А сам, як був Малиніним, так і залишився. Тільки почервонів як рак — і більш нічого.

— Малинін! — гримнув я на Костя. — Що таке? Чому ти не перетворюєшся на горобця?..

Але замість цих слів з мого рота вилетіло звичайнісіньке цвірінчання: "Цвірінь-цвірінь! чвит-чвит! Чиу-чиу!"

Повернувши голову, Кость поглянув у мій бік і з подиву аж витріщив очі.

— Баранкін! — сказав він. — Це ти, Баранкін?..

— Чіо! Чіо! Ч'я! Ч'я! — відповів я йому по-горобиному, що означало: "Авжеж я! Не пізнаєш, чи що??!"

Переконавшись, що я не брешу і що я вже не я, а найсправжнісінький горобець, Малинін почервонів ще дужче — мабуть, од заздрощів! — і мало не заплакав.

— Як же це в тебе вийшло? — спитав він, часто кліпаючи очима.

Я відповів:,

— Чень-чень-чень! — Чик-чик-чик!.. (Дуже просто! Чик! Чик! Чик! І готово!)

Потім між мною і Костем відбулась тривала розмова різними мовами:

Кость (із сльозами на очах). Диви, перетворився! От здорово! А чому ж я не перетворився?

Я. Цвірінь! Чим-чирим! (Звідки я знаю!) Цвірінь-чвіть-чить! (Мабуть, хотів не по-справжньому!)

Кость. Чого ти на мене цвікаєш? Говори, по-людськи!

Я. Р-р-р-рчик! Чить-чить-цвім-чим! (Як же я можу говорити по-людськи, коли я горобець!) Цвінь-чіп! Чи-чи-чіп! Чеп-чик!

Кость. Ще "чепчиком" дражнить!

А я зовсім і не дражнив його "чепчиком". Я йому сказав: "Не журись, Малинін! Спробуй ще раз".

Кость почав лаяти мене за те, що я, — не чекаючи його, перетворився на горобця, але я нічого не цвірінькнув у відповідь на те. Мені й самому було прикро. Домовлялись разом перетворитися на горобців — і от маєте. Адже бути горобцем одному не так цікаво, як удвох.

Я змахнув крилами. Злетів. Сів на паркані злий-презлий і повернувся спиною до Костя Малиніна. І треба ж було такому статися, щоб у цю мить на вулиці з-за рогу з'явився на велосипеді Мишко Яковлєв.