Баранкін, будь людиною! - Сторінка 4

Я схопився крилами за горлову. Все загинуло! Тепер Малинін уже ніяк не встигне перетворитися.

— Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця! — долинув до мене знизу голос Костя Малиніна.

Не зводячи очей з Мишка Яковлєва, я гукнув Костя з паркана:

— Чим-чим-чим! Чер-личим! Чер-личим! Через-чур! Через-чур! (Пізно! Мишко на велосипеді їде! Зараз він тебе поведе готувати уроки!)

Цвірінькаю, а сам бачу, як Мишко вже заїхав на подвір'я і до лавочки під'їжджає, де сидить нещасний Кость Малинін, тобто не сидить, а повинен був би сидіти… Я кажу "повинен був би", бо коли Мишко Яковлєв підрулив до лавочки, Костя на ній уже не було. Замість Костя на лавочці стояв на тремтячих лапках горобець і, судячи з усього, цей горобець був не горобець, а колишній Кость Малинін. Отже, поки я потерпав і вже ні у що не вірив, Кость Малинін узяв і теж перетворився на горобця з другої, а може, і з третьої спроби. Проте. не так важливо, з якої спроби, важливо, що перетворився.

— Кость, — крикнув Мишко, злазячи з велосипеда, — Малинін! Ти куди подівся? Дивно! Я ж його щойно бачив на лавочці. Авжеж, бачив. Ось його підручники й зошити!

Мишко зібрав книжки й зошити і, не звертаючи уваги на горобця, що сидів поряд (а то ж був зовсім не горобець, а Кость Малинін — от сміхота!), оглянув двір, потім глянув на наше вікно, з якого визирнула моя мама.

— День добрий, Мишко! — сказала мама. — А де ж Юрко й Кость?

— А я саме хотів у вас про них спитати, — сказав Яковлєв. — Підручники й заступи на лавочці лежать, а їх немає…

— От паршивці! — сказала мама. — Певне, на вулицю побігли… Ти, Мишко, заходь до кімнати, вони зараз повернуться!

Мишко поклав Костеві книжки на сідло і пірнув у під'їзд, а я злетів з паркану на лавочку до Костя Малиніна.

— Ір-чик! Ір-чик! Чуть-чуть-чуть! — Сказав я Костю. (Молодець, Малинін! Перетворився-таки!)

Кость процвірінчав у відповідь:

— Че-че-че? (Слово честі?)

— Че-че-че! — сказав я. — Чуф-чуф-чуф! Чи-чи-чи! (Слово честі! Розплющ очі і побачиш!)

І Кость розплющив свої блакитні, мов у дівчиська, очі… Очі в нього так і залишились блакитними! Горобець з блакитними очима! Здорово! Стоїть на лапках, похитується, хвостом сам собі рівновагу допомагає тримати і від подиву все ще ніяк не отямиться.

А я витер крилом піт з лоба й сказав:

— Усе гаразд! (Ч-уфф!)

— Ч-уфф! (Усе гаразд!) — сказав Кость.

Малинін і теж витер крилом лоба.

Ми обнялися і, стрибаючи на радощах, закружляли по лавочці…

ПОДІЯ ОДИНАДЦЯТА

Зустріч з куцим

— Зараз наїмося вівса, — сказав я Костю Малиніну, — і чим-чим-чимдуж полетимо!

— Куди?

— Хоч праворуч, хоч ліворуч. Якщо ми з тобою перетворились, то тепер усе можна! — Я підняв крило, одставив лапку й артистично продекламував: — "Ми вольнії пти-ти-ти-ці! Пора, брат, пора! Туди, де за морем біліє гора!.." Одним словом, куди захочем-чем-чем, туди і полетим-тим-тимо! От яке життя!

Малинін засміявся.

— Юр-чик-чик-чику! — сказав він. — На горобця ти перетворився, а дзьоб у тебе лишився кирпатий. Чу-чу-деса!

— Брешеш!

— Ні-чуть, ні-чуть!

— А в тебе очі блакитними лишились, мов у дівчинки! Чеп-чик!

Я пурхнув з лавочки до калюжі і задивився у воду. Дзьоб у мене справді залишився кирпатий і взагалі весь я був якийсь непоказний і сірий, пір'я стовбурчилось на всі боки, і на лобі стирчав чубчик… Кость Малинін мав вигляд зовсім інший: грудка біла, з краваткою, сам чепурненький, з гладеньким пір'ячком, ніби він щойно з перукарні.

Та я на те не зважав: я, і коли був людиною, не вирізнявся особливою вродою і охайністю. Подумаєш, кирпатий то й кирпатий. Скуйовджений то й скуйовджений.

Не в тому річ. А річ у тому, що я го-ро-бець і що тепер ніхто і ніщо мені не може зіпсувати мого пречудового горобиного настрою. А настрій у мене був справді пречудовий! Ще б пак! У голові порожньо — ні клопоту, ні думок, ні переживань! І так цілий день! Цілий день-день-день! Ну і день-день-день! От так день-день-день! Пречу-чу-чудовий день! Че-че-рез-чур чу-чу-до-вий!

Я напився дощової води і вдарив крилом по віддзеркаленому в калюжі власному портретові, заляпавши бризками Костя Малиніна, що стрибав по той бік калюжі.

— Костю-чок-чок-чок! Ну, як життя?

— Пречудове! — зацвірінчав Малинін, теж бризкаючи на мене водою.

— А що я тобі казав? А ти говорив: "Перетворимося краще на метеликів". Давай скупаємося!

— Холодно! Давай краще овес шукати. Дуже-дуже їсти хочеться.

Знайти овес на нашому дворі виявилося нелегко. Мені траплялися і конопляні зернинки, і зернятка з кавуна, і звичайні соняшникові, а от вівса не було.

— Ти чо-чого б'єшся? — почув я раптом за спиною Костин голос. — Юр-чик! Він у мене з хвоста пір'їну висмикнув! Хуліган якийсь.

Я озирнувся і побачив, що недалеко від мене Костя Малиніна ганяє по траві здоровенний безхвостий горобець.

— Я стрибаю, — зацвірінькав Кость, підбігаючи до мене і ховаючись за мою спину, — бачу, в траві овес лежить, нахилився — чую, а мене хтось за хвоста смикає! Хуліганство якесь!

— Ти чо-чого до маленьких чіпляєшся? — спитав я, підскочивши до здоровила-горобця. — Чо-чого ти людям вихідний день-день псуєш?

— Я ні-чо-чого! А чо-чо-го цей малюк на мій овес накинувся? На чу-чужий двір заявилися ще й командують! Щось я вас тут раніше ніколи не помічав!

Я хотів по-доброму пояснити горобцю, чому він раніше не міг нас бачити на подвір'ї, але здоровило-горобець не захотів мене слухати. Він підскочив до мене і, не сказавши й півслова, вдарив мене крилом у груди. Вдарив. Відскочив. Ноги розставив, і крила, щоб більше налякати, настовбурчив.

Але я не розгубився. Я теж розправив крила віялом, хвіст — трубою, підскочив до здорованя, ніс до носа, та як дам йому підніжку! Звичайну людську підніжку. Звісно, здоровань-горобець не знав такого прийому і, хоч він був вищий за мене на цілу голову, впав на траву, мов підкошений. Лежить на лопатках, ноги догори задер і мовчить, і більше не задирається, маленьких не зачіпає. Він гадав, мабуть, що ми з Костем дамо йому доброго прочухана. А мені цього горобця чомусь навіть шкода стало.

— Гей ти, куций! — гукнув я. — Вставай! У нас лежачого не б'ють! Можеш забиратися… А втім-тім-тім можеш і залишитись! Ми тебе зараз пригостимо вівсом. Костю, де овес?

— Тут, у траві. Ось зернятко і ось іще…

Але безхвостий не звернув на мої слова жодної уваги. Він мовчки підвівся, стрепенувся і перелякано пострибав геть.

— Чеп-чик! — крикнув Малинін йому услід, махаючи хвостом.

— Сам ти чеп-чик! — сказав я Костеві, затискаючи лапою золотисту зернинку вівса. — Не міг сам дати здачі-чі!

До мене знову повернувся хороший настрій. І Кость Малинін знову став веселий-превеселий.

— А добряче ти його стук-тук-тук-нув! — сказав Кость, вигрібаючи з трави зернятка вівса. У мене аж слинка потекла від одного тільки виду апетитних зерняток. Я поточив дзьоб об камінь і ще міцніше затиснув у лапці свою зернину. Зараз я її роздзьобаю і з'їм… Зараз!

— Кішка! — почув я за спиною переляканий голос Костя Малиніна і озирнувся…

ПОДІЯ ДВАНАДЦЯТА

Кицька Муська хоче мене з'їсти

Так-от, я озирнувся… Дивлюсь, Костя Малиніна вже на землі нема, він уже на акації. Причепився на гілці вниз головою, крилами махає і репетує, немов божевільний:

— Кішка! Позад тебе кішка!

Я повернув голову в інший бік. Од смітника до мене справді скрадалася кішка, звичайнісінька кішка. Тільки я ніяк не міг збагнути, що в цьому жахливого і чому Кость зчинив такий гвалт, ніби на подвір'ї з'явився тигр. Справжній псих цей Малинін. Якби я знав, що він буде таким нервовим горобцем, я б нізащо з ним не зв'язувався.

— Юр-чик! Швидше тікай! — галасував на гілці Кость Малинін.

Кішка підійшла ближче і зупинилась. Я боком підстрибнув до неї. І в цій незнайомій кішці одразу впізнав улюблену мамину кицю Муську. Коли я ще сидів на лавочці як людина, вона плигнула з підвіконня, підійшла до мене і почала тертися об мою ногу, а я її прогнав, щоб не заважала мені думати.

— Здорово, Муська! — зацвірінчав я радісно. — Від-чу-чу-чуваєш, хто я такий, чи ні?.. Ти що, не впізнаєш свого хазяїна, га?.. Та ти не бійся, підійди ближче, я тебе не з'їм! Це ж я! Ну, дивачка! А он на дереві Кость Малинін. Теж не впізнаєш? Костю, не бійся, лети сюди! Це наша Муська!

— Ти збожеволів! — знову заверещав на акації Малинін. — Вона ж тебе з'їсть!

— Мене? Свого хазяїна?! Ти що, з глузду з'їхав!

Не встиг я закінчити фрази, як ззаду на мене накинулось щось важке і з диким муркотінням підм'яло мене. "Муська!" — встиг подумати я і рвонувся з усієї сили вбік і вгору у напрямку до акації, на якій метався і галасував Малинін. Я летів, як камінь з рогатки. Я ледь не збив з дерева свого кращого друга. Добре, що він утримався і не впав додолу. Тим часом я теж встиг учепитися за гілку. З акації я поглянув вниз. Муська била хвостом по траві і муркотіла.

В повітрі повільно, мов рибки в акваріумі, плавали видрані з мого боку маленькі пір'їнки.

— Полу-чив-чив! Полу-чив-чив! — зловтішався Кость Малинін.

— Нічого не розумію, — зацвірінчав я. — Знайома ж кішка… Так би мовити, рідна…

— "Рідна, знайома"… Дякуй, що вислизнув з її кігтів.

— Баранкін перед кішками ніколи не відступав!

— Хоробрий який! Розцві-цві-цвірінчався: "Іди сюди, я тебе не з'їм, дивачка!" Сам дивак! Ти забув, мабуть, що коти їдять горобців?

— Та ні, — сказав я, — просто я ще не звик до того, що я горобець!

— "Не звик", а чому я одразу звик? — сказав Кость і додав: — Ось з'їла б тебе твоя рідненька Муська, що б я твоїй мамі сказав?

Я уявив на мить, що було б, якби мені не пощастило вирватись з Мусьчиних кігтів, і мені стало моторошно. Відверто кажучи, я просто злякався, хоч загроза минула і боятись було вже нічого, але пір'я в мене однак заворушилося і стало дибки.

— Що це з тобою? — спитав мене Кость. — Чого ти наїжачився?

— Жарко! — сказав я, обмахуючись крилом.

Кость знову почав лаяти мене, а я взяв і сховав голову під крило, але в цей час хтось штрикнув мене чимось гострим під бік…

ПОДІЯ ТРИНАДЦЯТА

Про що цвірінчать бабусі

Я виглянув з-під крила і побачив поряд старого облізлого горобця.

— Ти," горобеня жовтодзьобе, — сказав мені старий горобець. — Я тут за тобою ввесь час з берези стежив. Ти що, дур-ник-чик-чик, а чи тільки прикидаєшся?

— А що вам од мене треба?

— А ти не кричи на старших.

— Я не кричу.