Батько Горіо - Сторінка 12

Вищий світ не знає іншого прояву найжахливіших катастроф. Віконтеса пішла у спальню, сіла за стіл, узяла гарненький аркушик паперу й написала:

"Якщо ви обідаєте в Рошфідів, а не в англійському посольстві, то повинні дати мені пояснення. Чекаю".

Поправивши кілька літер, викривлених її конвульсивно тремтячою рукою, вона поставила в кінці записки "К", що означало "Клара Бургундська", і подзвонила.

– Жаку, – сказала вона камердинерові, який негайно з’явився, – о пів на восьму підіть до пана де Рошфіда і спитайте маркіза д’Ажуда. Якщо маркіз там, передайте йому цю записку; відповіді не треба. Коли ж його там не буде, ви повернетесь і віддасте листа мені.

– Ваша вельможність, на вас чекають у вітальні.

– Ах, правда! – сказала вона, відчиняючи двері.

Ежен уже почав відчувати себе ні в сих ні в тих, аж нарешті почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього защеміло серце:

– Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.

Вона не знала, що говорить, бо думала про інше: "Він хоче одружитися з мадмуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері заручини буде розірвано, або я… Так! Завтра вже про це не буде й мови".

– Кузино… – почав був Ежен.

– Що?! – спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.

Ежен зрозумів це "що". За останні три години він багато чого навчився і став обережний.

– Пані, – знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: – Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родинного почуття, їй-право, не завадила б.

Пані де Босеан сумно усміхнулася: вона відчувала, як поблизу неї гуркотять громи неминучої бурі.

– Коли б ви знали, в якому становищі моя сім’я, – провадив Ежен, – то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

– Ну, гаразд, кузене, – сказала вона, сміючись, – чим же я можу вам допомогти?

– Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою – це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

– А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

– Хоч двох.

– Дитина! Так, ви дитина, – сказала вона, стримуючи сльози. – Ви, певно, могли б щиро кохати!

– О так! – вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того "паризького права", про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.

– Ах, пригадав! – сказав Ежен. – Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.

– Ви, певно, дуже їй заважали, – всміхаючись, мовила пані де Босеан.

– Так, я настільки недосвідчений, що підбурю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитися того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь наражатимусь на якого-небудь пана де Трая. Отож я й прийшов до вас просити, щоб ви дали мені ключа до одної загадки і сказали, в чому саме полягало безглуздя, якого я щойно допустився. Я заговорив про одного старого…

– Герцогиня де Ланже, – доповів Жак, перебиваючи студента, що не стримав жесту досади.

– Якщо ви хочете домогтися успіху, – тихенько сказала йому віконтеса, – насамперед не будьте такий наївний… А! Добрий день, люба, – голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руку так щиро й ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.

"Ось дві щирі подруги, – подумав Растіньяк, – тепер у мене будуть дві прихильниці; в обох дам, очевидно, однакові смаки, і друга, напевне, теж допоможе мені".

– Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу вас, люба Антуанетто? – спитала пані де Босеан.

– Я побачила, як пан д’Ажуда-Пінту входив до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.

Пані де Босеан не закусила губи, не почервоніла, погляд її не змінився; її чоло немов прояснилося, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.

– Якби я знала, що ви зайняті… – додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

– Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк, – сказала віконтеса. – Що нового чути про генерала Монріво? – спитала вона. – Серізі казала мені вчора, що його вже давненько не видно в товаристві, – чи був він у вас сьогодні?

Герцогиня відчула в серці вістря цього запитання; ходили чутки, що генерал Манріво, якого вона шалено кохала, покинув її.

– Він учора був у Єлісейському палаці, – відповіла герцогиня, зашарівшись.

– В службових справах! – сказала пані де Босеан.

– Кларо, – вела далі герцогиня, сердито блискаючи очима, – ви, звісно, знаєте, що завтра оголосять про заручини пана д’Ажуда-Пінту і мадмуазель де Рошфід.

Удар був занадто сильний, віконтеса зблідла, але відповіла сміючись:

– Певно, це одна з тих пліток, якими тішаться дурні. Навіщо маркізові д’Ажуда дарувати Рошфідам одне з найкращих імен Португалії? Рошфіди – новоспечені дворяни.

– Але Берта, кажуть, матиме двісті тисяч ліврів ренти.

– Маркіз д’Ажуда надто багатий, щоб керуватися такими розрахунками.

– Проте, люба моя, мадмуазель де Рошфід чарівна.

– Ах, он як!

– Одне слово, сьогодні він там обідає, шлюбний контракт уже складений. Ви мене дуже дивуєте своєю необізнаністю.

– Яку ж дурницю ви вчинили, вельмишановний пане? – спитала Ежена віконтеса де Босеан. – Цей бідний хлопець так недавно в світі, що нічого не розуміє з наших, люба Антуанетто, балачок. З ласки до нього відкладімо нашу розмову на завтра. Завтра, звичайно, все буде відомо офіційно, і ви зможете всіх оповіщати відкрито й упевнено.

Герцогиня окинула Ежена тим зневажливим поглядом, який проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.

– Пані, я, сам того не відаючи, пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо – ось у чому моя помилка, – сказав студент, котрий одразу збагнув, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам. – Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з нагоди, і кожен зневажає його.

Пані де Босеан кинула на студента один з тих ласкавих поглядів, що в них високі душі вміють вкласти заразом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.

– Уявіть собі, – розповідав Ежен, – що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані, – із смиренним лукавством звернувся він до герцогині, – що я тільки бідний студент, дуже самотній, дуже нещасний…

– Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.

– Що вдієш? – зітхнув Ежен. – Мені тільки двадцять два роки! Треба терпіти прикрощі свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна вчинити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.

Герцогиня холодно вислухала ці блюзнірські балачки поганого смаку і сказала віконтесі:

– Ваш кузен іще новачок…

Пані де Босеан щиро засміялася і з кузена, і з герцогині.

– Мій кузен, серденько, шукає вчительки, що навчила б його доброго тону.

– Герцогине, – мовив Ежен, – хіба це неприродно – прагнути узнати таємницю того, що нас чарує? ("Однак, – подумав він, – я, мабуть, висловлююсь, як перукар").

– Але пані де Ресто сама, здається, є ученицею пана де Трая, – заперечила герцогиня.

– Я про це зовсім не знав, – відповів студент. – Ось чому я так легковажно став між ними. Зрештою, я чудово порозумівся з її чоловіком, і графиня почала ставитися до мене прихильніше; але мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного добродія, який перед тим поцілував графиню в коридорі і вийшов чорним ходом.

– Хто ж це? – спитали обидві жінки.

– Старий, що живе на два луїдори в місяць у передмісті Сен-Марсо, як і я. Це дуже нещасний чоловік, з якого всі глузують і якого ми звемо батьком Горіо.

– Ви таки справді дитина! – скрикнула віконтеса. – Адже пані де Ресто – у дівоцтві Горіо.

– Дочка вермішельника, – докинула герцогиня, – міщанка, яку представляли королю в той самий день, що й дочку кондитера. Пригадуєте, Кларо? Король засміявся і сказав по-латині якийсь дотеп про борошно: люди… як це? Люди…

– Ejusdem farinae[8], – підказав Ежен.

– Атож, – підтвердила герцогиня.

– То це її батько! – з жахом скрикнув студент.

– Так. Цей стариган має двох дочок; він обожнює їх, хоч обидві майже зреклися його.

– Здається, – сказала віконтеса, дивлячись на пані де Ланже, – друга вийшла за банкіра з німецьким прізвищем, за барона Нусінгена. Її звуть Дельфіна, правда ж? Це та блондинка, в якої бокова ложа в Опері; вона буває і в Буфонів і дуже голосно сміється, щоб звернути на себе увагу.

Герцогиня всміхнулась:

– Люба, я дивуюся з вас. Чому ви так багато уваги приділяєте цим людям? Треба було до нестями закохатись, як цей Ресто, щоб замазатись у борошно мадмуазель Анастазі. Тільки з цього він матиме мало зиску. Вона попалася в лабети панові де Траю, і він її погубить.

– Вони зреклися свого батька? – перепитав Ежен.

– Так, зреклися свого батька, – підтвердила герцогиня, – доброго батька, що дав їм, кажуть, по п’ятсот чи шістсот тисяч франків, щоб їх щасливо одружити, а собі зоставив вісім чи десять тисяч ліврів ренти, сподіваючись, що дочки лишаться його дочками, що він створить собі два родинних вогнища, два доми, де завжди знайде любов і ніжність. Проте через два роки зяті прогнали його, як найпослідущого негідника.

На очі Еженові набігли сльози; він ще недавно освіжився чистим, святим почуттям сімейного життя, ще перебував під владою юнацьких вірувань і оце вперше зіткнувся з паризькою цивілізацією на полі її бою.