Бавдоліно - Сторінка 10

- Умберто Еко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я чув, як ти вигадував чимало оповідей, й імператор тобі вірив. Тож якщо не буде інших відомостей про те царство, вигадай їх. Май на увазі, я не прошу тебе свідчити про те, що вважаєш олжею, бо це гріх, а лиш олживо свідчити про те, що вважаєш істиною, — це-бо чеснотливий чин, який надолужує брак доказів чогось, що безперечно існує або існувало. Благаю тебе: Йоан напевне існує, десь за землями персів та вірмен, поза Бактою, Екбатаною, Персеполісом, Сузою та Арбелою, нащадок Волхвів… Намовляй Фрідріха йти на схід, бо звідти променить світло, яке осяє його як найбільшого зі всіх королів… Витягни цісаря з цього болота, яке простягається від Мілана до Рима… Він може захряснути тут аж до смерті. Хай тримається подалі від земель, де верховодить також папа. Тут він завжди буде імператором лиш наполовину. Пам'ятай, Бавдоліно… Пресвітер Йоан… Шлях на Схід…

— Але чому ти кажеш це мені, учителю, а не Рагевінові?

— Бо Рагевін не має уяви, він може тільки розповідати про те, що бачив, а іноді навіть і того не може, бо не розуміє, що саме бачив. Натомість ти можеш уявити собі навіть те, чого ніколи не бачив. Ох, чому так стемніло?

Як справжній брехун, Бавдоліно сказав йому, щоб він не хвилювався, бо западає вечір. Коли вибило полудень, Оттон випустив з горла хрипкий свист, і його розплющені очі знерухоміли, немов споглядаючи свого Пресвітера Йоана на престолі. Бавдоліно закрив йому їх і заплакав щирими слізьми.

Засмутившись смертю Оттона, Бавдоліно вернувся на кілька місяців до Фрідріха. Спершу його потішила думка, що, знову побачивши імператора, він побачить й імператрицю. І він справді побачив її, та засмутився ще дужче. Не забуваймо, що Бавдолінові ось-ось мало виповнитися шістнадцять років, і якщо раніше його закоханість могла здаватися хлоп'ячим сум'яттям, якого він сам гаразд не розумів, то тепер вона ставала усвідомленим бажанням, сповненим муки.

Щоб не печалитися при дворі ще більше, він завжди супроводжував Фрідріха у його виправах і став свідком подій, які були йому дуже не до вподоби. Міланці вдруге зруйнували Лоді, точніше, спочатку його пограбували, забравши з кожного дому худобу, пашу й домашнє начиння, відтак вигнали за мури всіх мешканців і сказали, що коли ті не підуть собі звідси до дідька, то всі загинуть від меча — жінки, старі й діти, навіть немовлята. Залишивши в місті лише собак, мешканці Лоді подалися геть полями, пішки під дощем, разом з вельможами, які зосталися без коней, та жінками з немовлятами на руках, і раз у раз хтось падав на шляху або скочувався в рів. Вони ледве знайшли притулок в якихсь халабудах між Аддою і Серіо, де спали всі покотом.

Міланці на цьому не заспокоїлись: вони вернулися до Лоді, ув'язнили тих небагатьох людей, які не хотіли піти звідти, вирубали всі виноградники й дерева, а відтак підпалили будинки, винищивши також більшість собак.

Таких речей імператорові терпіти не годиться, тому Фрідріх ще раз пішов на Італію з великим військом, яке складалося з бургундів, лотарингів, богемців, угорців, швабів, франків і ще бозна-якого люду. Найперше він заснував нове місто Лоді біля Монтеджеццоне, а тоді став табором перед Міланом, і йому із запалом допомагали павійці та кремонійці, пізанці, лукійці, флорентійці і сьєнці, віченційці, тревізійці, падуанці, феррарці, равенці, моденці та всі інші, хто вступив у союз з імперією, аби лиш поставити Мілан на коліна.

І їм це таки вдалося. Наприкінці літа місто склало зброю, і щоб зберегти його, міланцям довелося пройти обряд, що принизив навіть Бавдоліна, який з міланцями нічого спільного не мав. Переможені сумною процесією пройшли перед своїм переможцем, усі босоніж і в покаянних рясах, молячи про прощення, разом з єпископом і лицарями, в яких на шиї висіли мечі. Бачачи це їх приниження, Фрідріх знову став великодушним й уділив переможеним поцілунок миру.

"Чи варто було, — замислювався Бавдоліно, — чинити таку сваволю над мешканцями Лоді, щоб тепер довелося отак знімати штани? Чи варто жити в цих краях, де всі немов заприсяглися занапастити себе й одні помагають другим загибнути? Я хочу забратися геть звідси". Насправді він хотів утекти подалі від Беатриси, бо врешті десь прочитав, що віддаль може зцілити від любовної недуги (але ще не добрався до інших книжок, які твердять протилежне — що віддаль тільки розпалює огонь пристрасті). Тому він пішов до Фрідріха і нагадав йому про пораду Оттона, який хотів, щоб Бавдоліна відіслали до Парижа.

Цісаря він застав сумним і гнівним — той ходив туди-сюди по своїй кімнаті, а в кутку сидів Райнальд з Дасселя, чекаючи, аж він заспокоїться. У певну мить Фрідріх зупинився, глянув Бавдолінові у вічі й сказав йому:

— Ти мені свідок, хлопче, я щосили намагаюся дати містам Італії єдиний закон, але щоразу мушу починати спочатку. Може, мій закон не такий? Хто може мені сказати, чи справедливий мій закон?

І Бавдоліно, довго не думаючи, відповів:

— Володарю, коли почнеш отак міркувати, то кінця-краю цьому не буде, а покликання імператора полягає ось у чому: він є імператором не тому, що йому спадають на гадку слушні думки, а навпаки, думки є слушними тоді, коли спадають на гадку йому, ось і все.

Фрідріх глянув на нього й сказав Райнальдові:

— Цей хлопець говорить мудріше, ніж усі ви! Якби лиш ці слова звучали доброю латиною, вони були б подиву гідними!

— Quod principi plaquit legis habet vigorem, те, що подобається володарю, має силу закону, — мовив Райнальд з Дасселя. — Авжеж, звучить це мудро, а до того ж це твердження є остаточним. Але як переконати загал погодитися з цією чудовою думкою — вона ж не записана в Євангеліях?

— Ми добре бачили, що сталося в Римі, — казав Фрідріх, — якщо я дозволяю папі помазати мене, то ipso facto[75] погоджуюся з тим, що його влада вища від моєї, якщо ж я візьму папу за карк і кину в Тибр, мене вважатимуть такою карою Божою, що навіть небіжчик Аттила переді мною не вмиється… Як мені, до дідька, знайти когось, хто б визначив мої права, не прагнучи піднестися наді мною? Нема такого на світі.

— Може, влади такої й справді ні в кого нема, — відповів йому Бавдоліно, — зате у декого є знання.

— Що це значить?

— Пояснюючи мені, що таке studium, владика Оттон розповідав, що ці спільноти вчителів та учнів живуть самі по собі: учні прибувають з цілого світу, і байдуже, чиїми вони є підданцями — вони платять своїм учителям, а отже вчителі залежать тільки від учнів. Саме так живуть навчителі права в Болоньї, саме так це виглядає тепер уже й у Парижі, де раніше професори викладали в катедральних школах, а отже залежали від єпископа, але потім пішли звідти й стали навчати на пагорбі Святої Геновефи,[76] і тепер шукають істину, не слухаючи ні єпископа, ні короля.

— На місці їхнього короля я б їм показав, де раки зимують. Але навіть якби було так, то що?

— Так би було, якби ти видав закон, в якому визнаєш, що болонські метри справді незалежні від будь-якої влади — від тебе, від папи та від будь-якого іншого володаря — і служать лише Законові. Якщо ти визнаєш за ними таку унікальну гідність, вони заявлять, що — і саме так підказує практичний розум, здоровий глузд і традиція — єдиним законом є римський закон, а єдиним, хто його представляє, є священний римський імператор, а тому природно, що, як так гарно сказав мосьпан Райнальд, quod principi plaquit legis habet vigorem.

— А навіщо їм це потрібно?

— Тому що взамін ти даєш їм право мати змогу це заявити, а це немало. Тоді будеш задоволений ти, будуть задоволені вони, бо, як приказував батько мій Ґальявдо, рука руку миє, а нога ногу підпирає.

— Вони на це не погодяться, — буркнув Райнальд.

— Аякже, погодяться, — просвітлів на виду Фрідріх, — кажу тобі, погодяться. Тільки спершу вони мусять зробити цю заяву, а потім я дам їм незалежність, інакше всі думатимуть, що вони зробили це, щоб віддячити мені за цей дар.

— Як на мене, чи так зробиш, чи сяк — якщо хтось захоче сказати, що ви домовилися, він однаково це скаже, — скептично зауважив Бавдоліно. — Але хочу я бачити, хто наважиться сказати, буцім болонські вчені ламаного шеляга не варті, якщо сам цісар смиренно питає їхньої думки. У такому разі все, що вони скажуть, буде мов Євангеліє.

Усе так і сталося, того ж самого року в Ронкальї, де вдруге зібрався великий сейм. Для Бавдоліна було то насамперед велике видовище. Як пояснював йому Рагевін — щоб Бавдоліно не думав, ніби все те, що він бачить, це лиш циркова вистава з гербами, кольоровими наметами й майорінням прапорів, де снують купці та фіглярі, — на одному з берегів По Фрідріх наказав відтворити типовий римський табір, щоб нагадати, що його цісарська гідність римського походження. У центрі табору, немов храм, стояв цісарський намет, а навколо нього віночком розташувалися намети феодалів, васалів та їхніх васалів. Поруч з Фрідріхом розмістилися архієпископ Кельнський, єпископ Бамберзький, Даниїл з Праги, Конрад з Ауґсбурґа та інші. По той бік ріки — кардинал-легат апостольського Престолу, патріярх Аквілейський, архієпископ Міланський, єпископи Турина, Альби, Івреї, Асті, Новари, Верчеллі, Тердони, Павії, Комо, Лоді, Кремони, П'яченци, Реджо, Модени, Болоньї і ще хтозна-яких місць. Старшуючи на цих величних і воістину вселенських сходинах, Фрідріх дав знак почати дебати.

Одне слово (казав Бавдоліно, не бажаючи зануджувати Никиту шедеврами двірського, юридичного і церковного красномовства), висловити свою неспростовну вчену думку щодо його повноважень цісар запросив чотирьох найзна-менитіших болонських учених, послідовників великого Ірнерія, і троє з них — Булґарус, Якобус та Гуґо з Порта Равеньяна — висловились так, як бажав Фрідріх, тобто що імператорське право грунтується на римському законі. Іншої думки був лише такий собі Мартінус.

— Якому Фрідріх, мабуть, звелів виколоти очі, — прокоментував Никита.

— Якраз ні, мосьпане Никито, — відповів йому Бавдоліно, — то ви, ромеї, виколюєте очі то одному, то другому і не розумієте, що таке закон, бо забули вашого великого Юстиніана. Відразу по тому Фрідріх оприлюднив конституцію "Habita", яка визнавала незалежність болонського студіуму, а якщо студіум був незалежним, то Мартінус міг казати все, що йому заманеться, й імператор не мав права навіть пальцем до нього доторкнутися.