Бавдоліно - Сторінка 8

- Умберто Еко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Май на увазі, у містах керують і верховодять, іноді навіть здобуваючи лицарські титули, молоді ремісники, яких навіть на поріг би не пустили у твій двір…

— Отже, світ перевернувся з ніг на голову! — заволав імператор.

— Добрий мій отче, — підніс тоді палець Бавдоліно, — але ж ти ставишся до мене як до члена твоєї родини, хоча ще вчора я спав на соломі. То як це розуміти?

— А розуміти це треба так, що коли я захочу, то зроблю тебе навіть дукою, бо я — імператор і своїм повелінням можу зробити вельможею будь-кого. Але це не значить, що будь-хто може стати вельможею з власної волі! Хіба вони не розуміють, що коли світ стане на голову, то й вони покотяться до своєї згуби?

— Схоже, ти не маєш рації, Фрідріху, — втрутився Оттон. — Ці міста, з їхнім самоврядуванням, уже стали осередками багатства, туди звідусіль з'їжджаються купці, а їхні мури гарніші й міцніші від мурів багатьох замків.

— На чиєму ти боці, дядьку? — загорлав імператор.

— На твоєму, мій цісарський небоже, але саме тому моїм обов'язком є допомогти тобі зрозуміти, у чому полягає сила твого супротивника. Якщо ти вперто вимагатимеш у них чогось, чого вони тобі дати не хочуть, то витратиш решту свого життя на облогу і здобуття цих міст, а тоді побачиш, як через кілька місяців вони воскресають ще пишнішими, ніж були, і тобі знову доведеться переходити через Альпи й знов підкоряти їх собі. Натомість твоє призначення імператора полягає в іншому.

— У чому ж полягає моє призначення імператора?

— Фрідріху, у своїй "Хроніці", — котра якимсь непоясненним чином кудись зникла і мені доведеться переписати її, хай скарає Бог каноніка Рагевіна, який, безперечно, провинний у цій утраті, — я писав, що колись давно, коли верховним понтифіком був Євгеній ІІІ, до нього з місією від вірмен приїздив сирійський єпископ Ґабали, який розповів йому, що на Крайньому Сході, на землях поблизу Земного Раю процвітає царство царя-жерця, якого звуть Presbyter Johannes, тобто Пресвітер Йоан, і це християнський цар, хоча й послідовник єресі Несторія, а предками його були ті самі Волхви, теж водночас царі й жерці, носії старовинної мудрості, які приходили поклонитися Дитятку кусові.

— А що маю я, імператор Священної Римської імперії, до цього Пресвітера Йоана, хай збереже йому Господь царство та священство в тім його краю у дідька на рогах, де він царює над своїми маврами?

— Бачиш, славетний мій небоже, ти називаєш їх "маврами" і мислиш так, як мислять інші християнські монархи, які виснажують свої сили в обороні Єрусалима; справа це побожна, не заперечую, але лиши її французькому королю, бо франки і так уже верховодять в Єрусалимі. Так-от, призначення християнського світу і будь-якої імперії, яка хоче називатися Священною і Римською, треба шукати по той бік земель маврів. А по той бік Єрусалима і країв невірних лежить християнське царство. Імператор, який зуміє об'єднати обидва царства, те далеке і своє, перетворить володіння невірних і саму Візантійську імперію на два забуті острови, які загубляться у великому морі його слави!

— Байки, любий дядьку. Тримаймося реальності, якщо твоя ласка. Повернімось до тих італійських міст. Поясни мені, любий дядьку, одну річ: якщо становище їхнє таке сильне, чому деякі з них вступають у союз зі мною проти інших, а не всі разом проти мене?

— Принаймні так було досі, — обережно зауважив Райнальд.

— Повторюю, — пояснював Оттон, — вони не хочуть відмовлятися від свого статусу підданців імперії. Саме тому вони просять допомоги у тебе, коли якесь інше місто пригнічує їх, як це є з Міланом та Лоді.

— Але якщо бути містом так вигідно, чому кожне місто тільки й шукає нагоди, щоб притиснути сусіднє, немов хоче забрати його терени і стати королівством?

Тут втрутився Бавдоліно, як досвідчений знавець місцевих обставин:

— Отче мій, річ у тім, що не тільки міста, але й селища по той бік Альп мають за найбільшу втіху, якщо можуть надерти ду… ой!.. — (щипання теж належало до виховних методів Оттона), — тобто одне намагається зігнути в сук інше. Так воно вже є в наших краях. Вони можуть ненавидіти чужинців, але понад усе ненавидять сусідів. А якщо чужинці допомагають нам нашкодити сусідові, ми їм вельми раді.

— Але чому?

— Бо люди загалом лихі, казав мені мій батько, а мешканці Асті ще гірші від Барбаросси, себто від Рудобородого.

— І кого ж то вони звуть Рудобородим? — лютував імператор Фрідріх.

— Тебе, мій отче, саме так там тебе називають — зрештою, я не бачу в цьому нічого поганого, бо борода твоя й справді руда, і тобі вона дуже пасує. А якби вони твердили, що борода в тебе мідного кольору, тобі б сподобалось, якби тебе звали Міднобородим? Я б любив і шанував тебе так само, навіть якби борода твоя була чорна, а що вона в тебе таки руда, не бачу, чому б тобі химерити, якщо тебе називають Барбароссою. Ти так розлютувався через ту бороду, а я лиш хотів тобі сказати, що можеш не хвилюватися — вони ніколи не об'єднаються проти тебе. Вони бояться, що коли візьмуть над тобою гору, одне з них стане сильнішим від інших. Тоді вже краще, щоб був ти. Якщо тільки не змушуватимеш їх платити за це занадто дорогу ціну.

— Не вір усьому тому, що каже тобі Бавдоліно, — усміхався Оттон. — Цей хлопець — природжений брехун.

— Ні, мосьпане, — відповів Фрідріх, — про те, що стосується Італії, він завше каже вельми слушні речі. Приміром, тепер він підказує нам, що дати собі раду з італійськими містами можна лише в тому разі, якщо щосили підживляти розбрат між ними. Але ніколи невідомо, хто з тобою, а хто — проти тебе!

— Якщо Бавдоліно наш каже правду, — осміхнувся Райнальд з Дасселя, — не від тебе залежить, з тобою вони чи проти тебе, а від того, якому місту вони хочуть допекти в той момент.

Бавдоліно трохи шкодував, що Фрідріх, такий славний, величний і могутній, не вміє дивитися на речі очима своїх підданців. Адже на італійському півострові він бував більше часу, ніж на своїх землях. Він, казав собі Бавдоліно, любить наш люд і не розуміє, чому той його зраджує. Може, саме тому він дає нам перцю, мов ревнивий чоловік.

Але протягом декількох місяців після повернення Бавдоліно рідко мав нагоду бачити Фрідріха, який готував зібрання сейму в Реґенсбурзі, а потім у Вормсі. Фрідріх мусив задобрити двох своїх дуже небезпечних родичів — Генріха Лева, якому він врешті віддав герцогство Баварське, та Генріха Язомірґотта, для якого він навіть придумав герцогство Австрійське. Ранньої весни наступного року Оттон заявив Бавдолінові, що в червні всі вони вирушають до Гербіполіса,[69] де Фрідріх має щасливо взяти шлюб. Імператор був уже раз одружений, але розлучився з дружиною кілька років тому, а тепер мав пошлюбити Беатрису Бургундську, яка приносила йому в посаг ціле це графство, аж до Провансу. Посаг цей спонукав Оттона з Рагевіном думати, що то шлюб з розрахунку, та й Бавдоліно, подбавши про новий одяг для себе, як годиться для такої щасливої оказії, готувався побачити свого названого батька попід руку з підстаркуватою бургундською дівицею, яка більше спокушала дібрами своїх предків, ніж своєю власною вродою.

— Щиро зізнаюсь — я ревнував, — казав Бавдоліно Никиті. — Фактично, тільки недавно я знайшов названого батька, а тут мачуха от-от мала забрати його в мене, принаймні почасти.

Тут Бавдоліно замовк, трохи зніяковівши, провів собі пальцем по рубці, а тоді відкрив моторошну істину. Коли він приїхав туди, де мав бути шлюб, виявилося, що Беатриса Бургундська була двадцятилітньою дівчиною, надзвичайної вроди — принаймні такою вона здалася йому, — й, уздрівши її, він застиг на місці, лиш дивився на неї витріщеними очима. Волосся її блищало, мов золото, обличчя було прегарне, уста маленькі й червоні, мов зрілий овоч, зуби рівні й білосніжні, постава пряма, погляд скромний, а очі ясні. Вона була тоненька та струнка, а висловлювалась скромно, та переконливо, і здавалось, ніби краса її сяйвом своїм затьмарює всіх, хто її оточує. Вона вміла показати (а це найвища чеснота майбутньої королеви), що підкоряється чоловікові й боїться його, але сама була його володаркою і виявляла свою супружну волю таким ласкавим способом, що будь-яке її прохання відразу сприймалося як наказ. Якби треба було ще щось додати на її прославу, можна б було сказати, що вона була письменна, грала на музичних інструментах і чудово співала. Тому, закінчував свій опис Бавдоліно, вона була справжньою Беатрисою, себто Благословенною.

Никиті не треба було багато, що%зрозуміти, що юнак з першого погляду закохався у свою мачуху, хоч — адже закохатися йому трапилося вперше — він сам не знав, що з ним діється. Коли закохуєшся вперше, навіть якщо ти селянин, а твоя обраниця — вугрувата селянка, почуття це запалює серце до краю; то що вже казати про селянина, який уперше закохався у двадцятирічну імператрицю з білосніжною шкірою.

Бавдоліно відразу зрозумів, що супроти батька почуття це схоже було на крадіжку, і намагався переконати себе, що через молодий вік мачухи він дивиться на неї як на сестру. Але згодом, хоч він і не вивчав морального богослов'я, він усвідомив, що йому не дозволено любити її навіть як сестру — принаймні поки постать Беатриси вселяла в нього такий трепет і таку глибоку пристрасть. Отож коли Фрідріх представив їй свого малого Бавдоліна (химерне й миле чортеня з Паданських рівнин, як він висловився), а Беатриса ніжно простягла до нього руку і погладила спершу по щоці, а тоді — по голові, Бавдоліно опустив голову й почервонів.

Він мало не зомлів, очі його нічого не бачили, а у вухах немов задзвеніли великодні дзвони. До тями його привела важка рука Оттона, який дав йому потиличника, прошепотівши крізь зуби: "На коліна, поганцю!" Він згадав, що стоїть перед священною римською імператрицею, а також королевою Італії, клякнув і відтоді поводився як досконалий придворний, хіба що вночі йому не спалося, і замість того, щоб тішитися так незбагненно знайденою дорогою до Дамаска,[70] він залився слізьми через нестерпний пал цієї незнаної пристрасті.

Никита дивився на свого левогривого співрозмовника, милувався делікатністю його бесіди, стриманою риторичністю майже літературної грецької мови і чудувався: що то за створіння сидить перед ним — здатне використовувати грубу мову, говорячи про селян, і мову королів, говорячи про монархів.