Бавдоліно - Сторінка 20

A ти собі уявляєш, що буде, якщо я покажу в Кельні Волхвів, убраних мов жонглери? їх треба переодягнути.

— Як? — спитав Поет.

— Як то — як? Ти їси і п'єш у мене, мов пан, тільки за те, що пишеш два-три вірші на рік, і не знаєш, як одягнути тих, які першими прийшли скласти поклін Господові Нашому Ісусові Христові?! Одягни їх так, як люди собі їх уявляють, як одягаються єпископи, папи, архімандрити, звідки мені знати!

— Головний собор і резиденцію єпископа розграбовано. Може, там ми знайдемо якесь священне облачення. Я спробую, — мовив Поет.

То була жахлива ніч. Облачення знайшли, і знайшли навіть щось схоже на три тіари, але труднощі полягали в тому, як роздягнути ці три мумії. Хоч лиця їхні були все ще мов живі, зате тіла — крім рук, які геть висохли — перетворилися на плетиво лози й соломи, яка розсипалася при кожній спробі зняти одежу.

— Дарма, — сказав Райнальд, — коли ми привеземо їх у Кельн, ніхто і так не відкриватиме покрівця. Скріпіть їх кілками, чимось, що тримало б їх докупи, як це роблять з опудалами. Але застерігаю вас, будьте обережні.

— Господи Ісусе, — лементував Поет, — навіть у п'яному сні не могло мені привидітися, що я буду встромляти Царям-Волхвам кілок у задницю.

— Помовч і йди їх одягати, — казав Бавдоліно, — ми чинимо на славу імперії.

Поет жахливо лаявся, але Волхви стали нагадувати кардиналів святої римської церкви.

Наступного дня Бавдоліно вирушив у подорож. У Парижі Абдул, який чимало знав про справи Сходу, познайомив його з одним каноніком з обителі Святого Віктора, який знав про Схід ще більше від нього.

— Ага, Волхви! — сказав він. — Передання весь час згадує їх, про них говорило чимало святих отців, але три Євангелія про них мовчать, а з уступами з Ісаї та інших пророків досі невідомо — говорять вони про них чи не говорять: дехто їх тлумачив так, немов вони говорять про Волхвів, але могло бути, що вони говорили про щось інше. Хто вони були, як їх звали насправді? Дехто каже, що то були Гормізд із Селевкії, цар перський, Яздеґерд, цар савський, і Пероз, цар сабейський; інші звуть їх Гор, Базандер і Карундас. Але інші автори, вельми гідні довіри, твердили, що звали їх Мелькон, Ґаспар і Балтазар, або ж Мельхо, Каспар і Фадизард. Або ж Маґалат, Ґалґалат і Сарацин. А може Аппеліус, Амерус і Дамаскус…

— Аппеліус і Дамаскус звучать чудово, навіюють думку про далекі землі, — говорив Абдул, вдивляючись в нікуди.

— А хіба Карундас погано звучить? — відказав Бавдоліно. — Ми повинні знайти три правдиві імені, а не імена, які подобаються тобі.

Канонік вів далі:

— Я б вибрав Бітізарію, Мельхіора і Ґатасфу: перший — цар ґодолійський і савський, другий — цар нубійський і аравійський, а третій — цар Тарсису та острова Еґризевла. Чи були вони знайомі між собою перед тим, як пуститися в подорож? Ні, вони зустрілися в Єрусалимі й чудесним чином впізнали один одного. Але інші кажуть, що були то мудреці, які мешкали на горі Ваус, тобто Переможній, з її верхівки вони слідкували за знаками небес і на Переможну гору вони повернулися, відвідавши Ісуса, а згодом разом з апостолом Томою подалися євангелізувати Індії, але було їх не троє, а дванадцятеро.

— Дванадцятеро Царів-Волхвів? Не забагато?

— Про це пише також Йоан Золотоустий. Інші ж подейкують, нібито їх звали Жрвндд, Нврмзд, Австсп, Арск, Зрвнд, Аригв, Артсист, Астнбвзн, Арквк, Агсрс, Нсрдиг та Мрвдк. Але тут треба бути обережними, бо Оріген твердить, що було їх троє, як синів Ноя, і стільки ж, як Індій, з яких вони походили.

— Може, Волхвів і було дванадцятеро, — зауважив Бавдоліно, — але в Мілані знайдено їх троє, тож саме про трьох треба вибудувати прийнятну історію. Скажемо, що називалися вони Балтазар, Мельхіор і Ґаспар, бо ці імена легше вимовляти, ніж ті подиву гідні, але більш схожі на чхання згуки, що їх нещодавно вимовив вельмишановний наш учитель. Проблема полягає в тому, щоб пояснити, як вони потрапили до Мілана.

— Як на мене, ніяка це не проблема, — сказав канонік, — адже вони таки сюди потрапили. Я переконаний, що гріб їхній знайшла на Переможній горі імператриця Єлена, мати Константина. Жінка, яка зуміла знайти Правдивий Хрест, могла, безперечно, знайти й правдивих Волхвів. І вона ж привезла їхні тіла до Царгорода, помістивши у Святій Софії.

— Е ні, інакше василевс спитає у нас, за яким правом ми забрали їх у нього, — сказав Абдул.

— Не бійся, — відповів канонік. — Якщо вони були в базиліці Святого Євсторґія, то нема сумніву, що привіз їх туди саме цей святий, коли вирушив з Візантії, щоб зайняти єпископський трон у Мілані в часи василевса Маврикія і задовго до часів Карла Великого. Євсторґій не міг вкрасти Волхвів, а значить, він одержав їх у дар від василевса Східної імперії.

З цією гарно вибудуваною історією Бавдоліно повернувся в кінці року до Райнальда і до того ж нагадав йому, ідо за словами Оттона Волхви були предками Пресвітера Йоана, якого вони наділили своєю гідністю і саном. Від них походить влада Пресвітера Йоана над усіма трьома Індіями, або принаймні над однією з них.

Райнальд геть забув про ці Оттонові слова, але почувши про Пресвітера, який правив імперією — ще один цар зі священичими функціями, папа і монарх водночас, — він цілковито переконався, що це поставить Александра III у складне становище: Волхви, царі і жерці, Йоан, цар і жрець — який чудовий образ, яка чудова алегорія, пророцтво, благовість, призвістка імперської гідності, яку він п'ядь за п'яддю ткав навколо Фрідріха!

— Бавдоліно, — сказав він тут же, — тепер про Волхвів подбаю я, а ти подбай про Пресвітера Йоана. Судячи з того, що ти мені розповідаєш, поки що ми маємо тільки чутки, а цього замало. Потрібен документ, який би підтвердив його існування, в якому б говорилося, хто він такий, де і як живе.

— Звідки ж я його візьму?

— Якщо не знайдеш, напиши його сам. Цісар послав тебе вчитися, ось і настала хвилина, щоб був якийсь пожиток з твоїх талантів. І таким чином заслужиш посвячення у лицарі, коли скінчиш студії, — вони й так, як на мене, тривали задовго".

— Розумієш, мосьпане Никито? — сказав Бавдоліно. — Тепер Пресвітер Йоан став моїм обов'язком, а не розвагою. І шукати його я мав уже не в пам'ять Оттона, а щоб виконати наказ Райнальда. Як казав батько мій ґальявдо, я все завжди робив навиворіт. Коли мене до чогось зобов'язують, у мене геть пропадає до цього охота. Я послухав Райнальда й відразу вернувся в Париж, але тільки тому, щоб не бачитися з імператрицею. Абдул знову взявся за складання пісень, і я помітив, що глек із зеленим медом уже наполовину спорожнів. Я нагадав йому про справу Волхвів, але він заграв на своєму інструменті:

О, не дивуйтесь, що мені — Втішне кохання віддалік — Мені утіхи всі сумні — Крім тих, що не побачу ввік: — Не знаю правди, ні олжі — Від тої, що душа бажа, — А-а, а-а!

І я облишив думку обговорювати з ним свої плани стосовно Пресвітера, і десь з рік нічого не робив.

— А Царі-Волхви?

— Через два роки Райнальд відвіз-таки мощі в Кельн, але повівся він щедро, бо колись давно він був настоятелем собору в Гільдесгаймі, і перед тим, як замкнути в Кельні мощі царів у покрівці, відрізав від кожного по пальцю й надіслав у дар своїй колишній церкві. Але в той самий час Райнальдові довелося вирішувати інші проблеми, і то неабиякі. За два місяці до того, як він відсвяткував у Кельні свій тріумф, помер антипапа Віктор. Майже всі полегшено зітхнули — так усе ставало на своє місце саме собою, і сподівалися, що Фрідріхові доведеться помиритися з Александром. Але розкол той був вельми на руку Райнальдові — розумієш, мосьпане Никито, при двох папах він мав більшу владу, ніж при одному. І він вигадав нового антипапу — Паскуаля III, влаштувавши якусь пародію на конклав, у який увійшло четверо церковників, узятих мало не з вулиці. Фрідріха це не переконало. Він казав мені…

— То ти вернувся до нього?

Бавдоліно зітхнув:

— Так, на кілька днів. Якраз того року, коли імператриця народила Фрідріхові сина.

— Що ти відчував?

— Я зрозумів, що мушу остаточно забути її. Я постив сім днів, п'ючи лише воду, бо читав десь, що це очищує дух і, а в кінці викликає видіння.

— Це правда?

— Чиста правда, але у видіннях мені являлася вона. Тоді я вирішив, що мушу побачити цю дитину, щоб зрозуміти різницю між сном і видінням. І я вернувся до двору. Минуло понад два роки від того чудового й страхітливого дня, а відтоді ми більше не бачилися. Беатриса дивилася тільки на дитину, і здавалося, що моя поява аніскільки її не схвилювала. Я пообіцяв собі тоді, що хоч не можу примусити себе любити Беатрису як матір, я любитиму цього хлопчика як брата. Але дивлячись на цю крихітку в колисці, я не міг прогнати думку про те, що якби справи повернули в трохи інший бік, це міг би бути мій син. У будь-якому разі я майже почувався кровозмісником.

Тим часом Фрідріха займали цілком інші речі. Він казав Райнальдові, що півпапи є кепською запорукою його прав, що Царі-Волхви — це чудово, але їх не досить, бо знайти Волхвів не обов'язково означає бути їхнім нащадком. Папі щастить, бо він може довести своє походження від Петра, і Петра призначив сам Ісус, а що ж робити священному і римському імператорові? Пов'язати своє походження з Цезарем, який все ж таки був язичником?

Тоді Бавдоліно висловив перше, що спало йому на гадку, тобто що Фрідріх може довести своє походження від Карла Великого.

— Але ж Карла Великого помазував папа, це нічого не поможе, — заперечив Фрідріх.

— Хіба що ти зробиш його святим, — сказав Бавдоліно.

Фрідріх порадив йому подумати перед тим, як казати дурниці.

— Це не дурниця, — відповів Бавдоліно, який замість того, щоб думати, уявляв собі сцену, яку могла б породити ця ідея. — Послухай мене: ти їдеш в Аахен, де лежать останки Карла Великого, викопуєш їх, поміщаєш у прегарний релікварій посередині Палатинської каплиці і, у присутності твоїй і кортежу з вірних тобі єпископів, включно з владикою Райнальдом — адже він, будучи архієпископом Кельнським, є також митрополитом цієї провінції, — маючи в руках буллу папи Паскуаля, яка дає тобі на це законне право, проголошуєш Карла Великого святим. Розумієш? Ти проголошуєш святим засновника Священної Римської імперії, а якщо він святий, то він вищий від папи, і ти, як його законний спадкоємець, походиш з роду святого, а отже не підлягаєш жодній владі, навіть тій, яка хотіла відлучити тебе від церкви.

— На бороду Карла Великого, — сказав Фрідріх, і волосини його власної бороди аж стали сторчма від великого збудження, — ти чув, Райнальде? Як завжди, хлопець має рацію!

Так все і сталося, хоча й лише наприкінці наступного року, бо потрібен був час, щоб приготувати такі речі як належить.

Никита зауважив, що то була божевільна ідея, а Бавдоліно відказав, що вона, однак, спрацювала.